Минулої суботи у Києві, мабуть, не було смішнішого за мене чоловіка: пішов до театру, а потрапив на чоловічий стриптиз. Хоч люблю зовсім інший стриптиз і зовсім не такий театр.
Але це було корисно. Принаймні тепер знаю: коли вважаєш, що у тебе вишуканий смак, будь з ним обережний.
Бо як було? Я побачив на афіші: "Ледіс найт" ("Ніч жінок"), комедія, режисер — Юрій Одинокий. І мій вишуканий смак сказав: злазь із печі, взувай валянки й бігом туди! Адже у списку відомих тобі постановок 40-річного Одинокого — Шекспір, Достоєвський, Гоголь, Сологуб, Макіавеллі. Тобто, все — завжди про душу. А цього разу воно виявилося не про душу, а про дупу.
Правда, афіша попереджала, що там є ненормативна лексика, і дітям до 16 років це не варто дивитися. Так то — дітям. А це — Одинокий!
Я так вірив у те, що прийшов саме туди,і куди йшов, що почав дивитися на сцену так, як дивляться, коли приходять до театру. Та щось не сходилося. На сцені були актори, був текст, але не було того метафізичного задоволення, яке дає драматичний театр.
Щоб перевірити, театр це чи ні, є один хитрий спосіб: треба затулити вуха
Щоб перевірити, театр це чи ні, є один хитрий спосіб: треба затулити вуха й дивитися отак на сцену хвилин десять. Якщо те, що там відбувається, без слів буде зрозуміліше, ніж зі словами — це таки театр! Я так і зробив. Картинка вийшла дивна: це нагадувало казарму, де солдати бесідують про теорію відносності. Бо вона довга, а "дембель в маю". І ніякої метафізики. Тільки дупа.
Отже, це був не зовсім театр. Тобто, зовсім не той театр, у якому ми звикли бачити Одинокого.
П"єса — американська. Про те, як шестеро лобурів не знають, де заробити грошей. Зрештою, їм набридло морди товкти, і вони знайшли покликання у чоловічому стриптизі. Правда, один із них спершу відколовся від дружного колективу, та потім знову приєднався. Здається, схожих п"єс було багато за радянських часів: усі піонери як піонери, а один — ні. Так і тут: усі стриптизери як стриптизери, а один — фраєр.
Але колектив — велика сила. І всяка робота — почесна, стриптиз у тім числі. Ні, таки дивно, що це не можна дивитися дітям до 16. Усе тут — саме для них. Навіть гульфики стриптизерів — у вигляді морквинки або слонячого хобота, м"якенькі, зроблені з плюшу! Щоб ненароком нікого не травмувати. Отакий дитсадок. Компанія "Пі Ей продакшн", хореграф-постановник Павло Івлюшкін, одесько-київський проект.
Я давно не бачив такої щасливої та доброзичливої публіки. На Шекспірі такої не буває. Вона бурхливо аплодувала на кожне слово, а особливо — на піротехніку під час шоу-стриптизу.
Там не було жодного київського сноба — окрім мене. Тож мого ганебного проколу ніхто не бачив. І я тепер усім тим снобам розповідатиму, що бачив режисера Одинокого в такому жанрі, про який вони, зіпсовані Шекспіром, уявлення не мають.
2 
1
Коментарі