До палацу "Україна" на концерт короля російського шансону, 53-річного Михайла Шуфутинського, збираються люди. В око впадають прихильниці-жінки. Що старші вони за віком, то коротші в них спідниці й відвертіші декольте. За руку жінки часто тримають чоловіків або дітей. Трапляються й онуки.
У барвистому святковому вбранні входить народний депутат Людмила Квитько, 49 років, із родиною. Каже, Шуфутинський доводить її до нестями своїм баритоном.
У буфеті пропонують горілку в пластикових стаканчиках.
До стійки підходить чоловік середніх літ.
— За що п"ємо? — цікавлюся.
— А я не п"ю — то для дружини, — каже. Правда, стакани бере два.
У залі від гучної музики закладає вуха. Шуфутинський тримається впевнено. На ньому чорний костюм, такого ж кольору туфлі й червона футболка.
Спів Михайло чергує з промовами до зали. Тому концерт розтягується на дві години. Шуфутинський розповідає про життя, Америку, любов до України. Запевняє, що до Києва ставиться з особливим душевним щемом:
— Тут у мене пройшли перші концерти після повернення з еміграції.
Звертається до зали:
— Давайте заспіваю на ваше замовлення.
Довго прислухається до відчайдушних вигуків. І заявляє, що того сьогодні не заспіває. Натомість звучать "За милих дам", "Француженка", "А ти себе побережи", "Марина" і "Єврейський кравець" Розенбаума.
Іноді на сцені з"являється кордебалет: четверо спокусливих дівчат у центрі та двоє хлопців із боків. Одягаються то циганами, то одеською шпаною. Шуфутинський каже, що то — група "Атаман". Дуже їх хвалить. Зі сцени іде з купою квітів.
Чоловік зняв з руки "Роллекс" за 20 тисяч доларів і подарував
Наздоганяю його за лаштунками. Питаю, як подорожується з такими красунями.
— Із дівчатами у нас стосунки виробничі. Це лише так здається: кого хочеш, узяв і що хочеш, зробив, — раптом втрачає спокій. — Та ви хоч знаєте, яка в нас, артистів, насправді важка робота, навантаження, важкі переїзди? Навіщо додатково ускладнювати собі життя?
Поступово стає більш врівноваженим.
— Мене, як будь-якого нормального чоловіка, красиві жінки надихають на подвиги. Особливо коли вони набагато молодші за мене.
Що вам дарують, окрім квітів?
— В Ізраїлі на концерті до мене підійшов чоловік, зняв з руки "Роллекс" за 20 тисяч доларів і подарував. Наступного дня я відіслав годинник власникові, — перехоплює мій погляд на свою руку, де годинник схожої марки таки красується. — Але ця людина принесла його назад уже з коробочкою і паспортом. Що мені залишалося робити?
Гонорарним питанням переймаєтеся?
— Гроші мені особливого щастя не приносять, але заспокоюють. Буває, що співаю й безплатно. Коли їжджу до Ізраїлю провідувати батька.
Зауважує, що батько там не нудьгує.
— Він до Ізраїлю 1990 року репатріювався. Раніше був комуністом, а тепер у нього розкрилися нереалізовані таланти: робить фігурки з пластмаси, з черепашок створює картини, веде художній гурток для дітей.
Повертаємося до творчості.
Кажуть, що тексти до ваших пісень пише Олександр Полярник, за плечима в якого 18 років таборів.
— Ну то й що? — запитує підозріло. — А ви знаєте, що Шостакович свою першу оперу колись у купі зі сторожем та кишеньковим злодієм написав? Мене давно питають, чому я відійшов від свого старого стилю і так мало співаю шансон. А тому, що все, що зараз пишеться в цьому жанрі, — штучне, смішне. І ось, нарешті, за багато років я побачив щось написане серцем. Отже, є у нас ще таланти, і виростають вони, як за часів Ломоносова, у різних місцях.
Ви ж тезка його...
— Кого, — перепитує, — Ломоносова? Ну, ось бачите, ніщо не випадкове в нашому житті. Блатні пісні — теж частина культури. Якщо вони по-справжньому беруть за душу і від них мурашки по шкірі бігають — значить, вони мають право на існування.
Питаю, чи приїде ще.
— Під час ваших революцій мене сюди не запрошували. А тепер почали. Мабуть, щось змінюється на краще, — потискає мені руку.
— Тримайтеся, я скоро повернусь!
1953, 26 березня — народився у Москві в офіцерській родині
1958 — померла мати
1971 — їде співати до Магадана. Одружується з Маргаритою, випускницею кінематографічного технікуму
1972 — народжується син Девід
1974 — з"являється на світ син Антон
1981 — емігрує до Нью-Йорка на Брайтон-Біч
1986 — переїжджає до Лос-Анджелеса, створює власний оркестр
1990 — повертається з концертами до СРСР. Перші виступи — Київ, Палац спорту
2002 — схуд на 30 кілограмів
Коментарі