вівторок, 12 грудня 2017 07:05

Бумеранг

Автор: МАЛЮНОК: ВОЛОДИМИР КАЗАНЕВСЬКИЙ
 

Публікуємо новелу "Бумеранг" 29-річного Ігоря Стамбола. Вона стала другою на конкурсі "Новела по-українськи"

Невисока, трохи повна жіночка в засніжених чоботах зайшла до церкви і вся знітилася. Вона не змогла осяяти себе хрестом, бо руки їй займала велика, схожа на бочку, рівно випиляна колода. Аби не подерти дубовою корою свою дерматинову куртку, вона загорнула колоду в чорний пакет. Широка плетена шапка зсунула фіолетового відтінку волосся на мокре від довгої ходьби чоло. Десь далеко священик проповідував про горе, що охопило братні народи, і скільки церква робить, аби допомогти стражденним. Жінка підступила до закутаної в темну хустку черниці, яка торгувала свічками, і прошепотіла:

— Сьогодні краще, ніж того разу. І заробила більше. Ось що хлопці підкинули… — поставила пень поряд зі стійкою.

— Тобі, Ларисо, як завжди? — черниця підняла здивовану брову на колоду.

— Так! Але сьогодні ще хочу замовити заздравну для свого Юрчика. Щоб від небезпеки його захистити, — проясніла жінка на обличчі.

— Двадцять шість гривень, — сказала матушка, щось записуючи в блокнот.

Франко, що розправив вуса на двадцятці й був не зовсім звичайним, а з намальованим на ньому зубатим смайликом, сховався в шухляді церковної лавки.

Жінка взяла три тонких свічки і розставила, як треба: дві за здравіє й одну — за упокій. Поклонившись святим заступникам, вхопила колоду і побігла вже темною вулицею додому. Спокій примерзлих калабатин, що мирно спочивали після вчорашнього дощу, порушувало гудіння літаків, що раз по раз злітали над Мелітополем. Важкі вантажні Іл-76 носили своїх заспаних, давно не катаних пілотів навколо військової бази, яка лиш нещодавно розправила свої широкі крила казарм. Лариса підкинула перед себе свою колоду і буркнула услід "Ілові", що робив широкий поворот десь над Кам'яною Могилою: "Розлітався тут".

Зайшла у квартиру і гупнула колодою за порогом. Важко, але все не дарма. Вже більше тижня дивиться телевізор униз. Його колишня підставка розлетілася від старості. Певно, Юрчик і не полагодить її, коли приїде. На нову знайдеться копійчина хіба з відключенням опалення і гарячої води. І щоб ніяку хворобу не вчепити, бо тоді й на заздравну не вистачить. "Застелю гарною накривкою — і буде чудовий столик під телевізор. Ледь не розбився, мій хороший, останній порятунок від нудної смерті".

Увімкнула телевізор. Кілька хвилин хитала головою й ошелешено зойкнула від сюжету про бомбардування київськими бомбами мирних шахтарських міст. Умостилася зручніше, якусь мить розглядала себе на тридцять років молодшу в сірому комбінезоні заводу. Не одна сотня "Таврій" скрипіла кузовами, на деталях яких лишила свій відбиток Лариса.

Хвацький міліціонер, укупі з омонівцем, так загнули татуйованого злодія, що Лариса до приходу останнього кола дрімоти не відривалася від телевізора.

Не надто радого сусідству з лисим та зубатим смайликом Франка витягли з шухляди і переклали до сейфа. Там його чекали й інші видатні особистості, причому не лише українського національного руху.

Весна прокинулася із дзижчанням бджіл навколо черешень у дворі. Звісно, вони тут нічийні, але Лариса оцінювала цвіт і роботу крилатих, наче на своєму городі. Як не чіплялася до сусіда, аби підправив "майку" і "рубінову" — вони ж ранні й найдорожчі. Так вони й лишилися в затінку великої ялини, шишки з якої нікому не продаси. Одна надія на пізню "чкаловську": і дерево велике, і сонця йому достатньо.

Лариса йшла весела на роботу. Вдалося трохи порозмовляти з Юрчиком. Каже, що харчується добре. Тільки він щось не радий весні. Говорить, що голі дерева йому більш до вподоби. Оце так! Рік не вдома і вже забув, що весняний місяць годує майже на рік кожного восьмого мелітопольця. Великим джмелем загудів сірий військовий транспортник. Жінка пригрозила йому кулаком: "Розженеш бджіл, я тобі колеса попробиваю!"

Забігла на базар. Вибрала респіратор. Обирала між синім і жовтим, але взяла дешевший. Господар, правда, запевняв, що отрута не страшна для людини, Але щось вже кілька днів чухається в носі, наче там погуляв віник із кропиви. "О, забула, сьогодні ж неділя! Садок почекає, не все гусінь з'їсть".

Нашвидку поставила свічку, навіть не послухавши, як священики між собою насміхалися з "відступників", що наважилися йти капеланами на фронт і ховалися під ліжками в часи обстрілів. "Бог палкою не б'є — захотіли на війну, то понюхайте пороху". Лариса не стала слухати, бо розуміла, що вони лукавлять, але за здоров'я сина ще кинула п'ятірку в скриню пожертв.

Каменяр зі скаженим смайликом вже були в Києві, де разом із кожним десятим його мелітопольськими та запорізькими земляками опинився в пачці, а далі потрапив у контейнер.

— Якісь фанатики заблокували кілька наших банків, — повідомляв чоловік в італійському костюмі та окулярах без оправи, потираючи шкіру сидіння "Майбаха". — Ми не можемо перерахувати суму електронно. Зачекаємо, поки все заспокоїться?

— Ми не можемо зривати "богоугодні" справи через якісь там дрібні неполадки, — не дивлячись на бухгалтера, промовив собі в бороду владика. — Надсилайте літаком. Місцевою валютою. Там придумають, що з нею робити.

Урожай виявився на славу. До трикутної дірки в паркані садка, де Лариса вибирала налиті сонцем червоні й білі ягоди, вела потаємна стежка з боку старого складу. Звідти вночі можна було перенести не менше двох ящиків ягід. Як власник саду й помітить її з черешнями, то проти аргументу в три дерева в Ларисиному дворі нічого не вдієш. Жінка тримала гарне місце для продажу черешень при виїзді з міста. До найближчого пляжу менше десяти кілометрів. Черешні — чудове доповнення дня для занурених у мілке Азовське море туристів.

Примостившись на своєму звичному місці, Лариса одразу ж розміняла почин. Вухатий біленький солдатик віддав їй кілька десяток за пакет ягід. Потримавши пакет якусь мить, жінка докинула туди ще велику жменю зверху. Солдатик здивовано підняв брови, та Лариса лише проказала: "Боже помагай тобі, дитино".

Ще до обідньої спеки розпродалась і побігла додому. На площі, перед церквою, вже неподалік її квартири, побачила натовп людей з плакатами. Юрба гуділа, як рій бджіл, до яких занадився поганий пасічник. Більшість демонстрантів закуталися в чорні хустки і тримали портрети, з яких посміхалися молоді чоловіки у військовій формі. Це були льотчики та десант із нещодавно збитого "Іла". Поліціанти неподалік ліниво смалили цигарки та, позіхаючи, поглядали на годинники й телефони.

— Що вони хочуть? — запитала Лариса сиву жінку в рожевій майці.

— Це якийсь шабаш фашистів, — підняла та великі темні окуляри й похитала головою. — Хочуть, аби наша церква перейшла до рук розкольників. Щоб ми забули канонічні молитви.

— Жахіття яке! Кощунство! — сплеснула Лариса рукою об повну грошей кишеню.

Не лякаючись каміння і протухлих яєць, що для неї, напевно, приготувала юрба, повільно зайшла до церкви. І зіткнулася зі знайомою матушкою. Вона тримала в руках замок і заглядала до отвору, очікуючи штурму храму.

— Лихо яке! — побачивши знайому прихожанку, матушка ледь не кинулася їй в обійми. — Що вони від нас хочуть? Ми ж нічого не робимо поганого!

— Це вони біснуються від того, що ми за єдність слов'янську стоїмо непохитно, — відповів їй рудобородий священик. Він якраз роздавав накази жінкам і чоловікам, які майстрували якусь дерев'яну нішу. — Перебісяться колись. Тобі, сестро, — звернувся він до Лариси, — заздравну відспівати? Так? А що ж у тебе за горе з твоїм Юрієм? Не у в'язниці, випадково? Ні?

— Ні, що ви, йому зараз дуже нелегко. Дуже за нього переживаю. Помоліться за мого синочка!

Лариса заплатила черниці й накинула десятку зі свого денного заробітку. Йшла додому і кусала губи від злості. "От би з Юрчиком про це поговорити. Спробую дотелефонуватись".

В очікуванні подальшої долі двадцять гривень з вишкіреним смайликом зустрічалися з багатьма земляками: від одних несло нафтою, від інших — випічкою і шоколадом. Банківська система розлучила Каменяра із зубатим. Пройшовши крізь сито бюджету, гроші опинилися на заводі, де увійшли в контракт на вироблення одного з десяти тисяч набоїв калібру 7,62*54 R.

Інженер Марія Федорівна, яка складала готові набої до пачки, того дня тримала в кишені маркер, який відібрала у внучки. Помалювала літачками і танками всі шпалери. Вона лише тиждень, як покинула кондитерську фабрику. Те саме робила там, і їй аж кортіло вкласти в коробку листок із відомостями про розфасовника. Від нереалізованої звички почало сіпатися око і голосно чухався ніс. Вона взяла один із набоїв і маркером намалювала на гільзі маленьке коло. Мало. Поставила в колі дві крапочки. Мало. Ще дужку і два зуба. Набій зі смайликом-Дракулою опинився в коробці і згодом відправився замовнику.

Лариса вже завершувала черешневий сезон. Останні відра білих ягід поїхали з туристами до моря, залишивши в кишені її спортивок гроші на бандероль для Юрчика. Він казав, що цього року навіть не покуштував черешень. Для корінного мелітопольця — це як для львів'янина цілий рік не бачити кави.

Жінка склала в ящичок трохи консерв, пляшку горілки і два пакети з найвідбірнішими ягодами. Дорогою її ледь не збив якийсь волоцюга. З розбитим носом і подертою сорочкою, тікав від юрби спортсменів. Тренер дзюдо частенько дозволяв своїм підопічним облави на "наркоманів та бомжів", аби вони не загиджували простір навколо спортивної школи. Бувало, професійних стусанів отримували й перехожі, якщо заступалися за бідолах. Лариса втримала бандероль і з нею під пахвою зайшла в пропускний пункт. Почувши її прізвище, хлопець на прохідній почервонів і викликав керівника — звично оформити передачу не вдалося.

Автомийник з-під Ставрополя, який нещодавно пройшов школу снайперів, отримав ґвинтівку "Драгунова" і дві пачки набоїв. У школі, поряд з якою він розмістився, щойно дзвінко розпочався перший урок. Снайпер усміхнувся — певно, якийсь приємний спогад. Дістав кілька набоїв і вклав до магазина. "О, який подарунок від зброярників" — повертів набій із зубатим смайликом. "Ті пишуть на стрільнах — "на Київ", а ці вже й набої розмальовують". Смайлик пішов останнім до магазина й одразу ж заїхав у патронник.

Колобкоподібний, давно не голений, але усміхнений чоловічок із синьо-жовтою нашивкою на руці примружився на ранковому сонці. Він щойно заступив на чергування біля БМП і збирався порадувати матір звісткою про майбутню ­відпустку.

— Юрка, не висовуйся тут, — сказав йому на прощання сержант, широко позіхаючи. — Тут снайперів, як мурах.

— Не буду, — Юрка вдарив кулаком по броні люка машини. — Далі ніж за півметра від дупи цього корита не відійду.

Сержант кивнув і завалився хропіти в бліндажі. А Юрчик дістав мобілку і кинувся набирати номер. Зв'язку не було. Антени українських операторів тут недовго живуть. Підняв телефон вверх. "О, щось є". Відійшов, покрутився — щось миготить. Заліз на БМП, радісно хмикнув: "Є". Щось прилетіло до нього і, стукнувшись об груди, полетіло далі. Юрчик щось відчув, але що — вже нікому не розповість. Куля з набою зі смайликом виконала свою справу.

Лариса погано чула те, що їй казав воєнком. Вона думала про бандероль, яку треба було надіслати на два дні раніше. Тоді б Юрчик встиг покуштувати цьогорічних черешень. Дочекавшись, поки її відпустять, на чужих ногах попливла містом. Завтра його мали привезти, і треба було все підготувати до похорону.

За кілька метрів від церкви на неї упав шквал сліз. Вони лилися, як із водоспаду, аж поки Лариса не помітила, що сидить посеред дороги і місить мокрими руками землю. Брудна і набрякла, жінка забігла до церкви. Матушка за стійкою запитально дивилася на неї.

— Мені… мені треба панахида. І то найкраща…

— А що трапилось? — співчутливо запитала матушка. — Хтось помер?

— Мій Юрчик… Його більше немає, — без сліз схлипнула Лариса.

— Як немає? Що сталося? — матушка підбігла до неї й обійняла.

Підійшов і рудий священик.

— Кажуть, снайпер, — сльози знов полилися.

Священик із матушкою переглянулися. Дали Ларисі попити води. Втішали. Коли жінка прийшла до тями, священик взяв її за руку і, дивлячись в її червоні очі, сказав:

— Я тобі дуже співчуваю. Але відспівувати твого сина не буду. Він пішов убивати наших братів-слов'ян. Таким немає місця в раю. Моя молитва його не врятує. Після похорону прийдеш, і ми допоможемо тобі, чим зможемо.

Зараз ви читаєте новину «Бумеранг». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути