— Декламуємо Шевченкові і свої поезії. Робимо це спонтанно й невимушено, — каже письменник 61-річний Сергій Ткаченко. Приїхав на шостий мистецький фестиваль "Ше.Фест". Відбувся 17–18 серпня в селі Моринці Звенигородського району Черкаської області. Присвячений популяризації Кобзаря. Вхід був безкоштовний.
— Шевченка перечитую постійно. Розгадую смисли його слів, раніше для мене заховані, — продовжує Ткаченко. — А ще вважаю себе подібним до Шевченка благоговійним ставленням до жінок. Прості люди до Кобзаря шанобливіше ставляться, ніж ті, хто намагається нагадати про єнотову шубу чи те, що їв борщі з карасями. Його поезія ішла, як вогонь по соломі. Портрети поета поруч з іконами висіли в хатах етнічних українців Словаччини за 200 км на захід від теперішнього кордону. Так само — на північному Кавказі, аж до Каспію. Це був символ ідентичності.
— Пам'ятників Тарасу по всьому світу не можна порахувати, — розповідає мовознавиця 56-річна Світлана Ковтюх. — Сквер Шевченка є в Парижі. В центрі столиці Італії Тараса поставили в давньоримській тозі. Більше зображень хіба що Будда має. В київському метро взимку відкрили виставку, на якій портрет Шевченка обіграно з погляду героїв сучасної поп-культури — Людини-павука, Елвіса Преслі та інших. Професори літератури, радикальні націоналісти обурилися. Молодше покоління оцінило. Мені сподобалося. Важко витримати золоту середину. Не продовжувати робити з живої людини ідола й не опустити образ до примітивного сувеніра. Твори Кобзаря абсолютно сучасні. "Кавказ" — це перша антиколоніальна поема. Тоді, коли Юрій Лермонтов у Російській імперії писав: "Смирись", то Шевченко — "Борітеся, поборете".
Цьогоріч "Ше.Фест" має 10 локацій, що працюють цілодобово. На музичній сцені виступають гурти "Тартак", "Карна", "Вій", на просвітницькій — письменники Василь Шкляр, Сашко Лірник, Олександр Ірванець, на театральній — показують вистави "Сон. Комедія" львівської майстерні "Театр у кошику" і "Гайдамаки" Миколаївського академічного художнього драматичного театру.
Чоловік у синьо-жовтому фартуху із гербом на животі пасерує у товстостінному казані печериці з м'ясом.
— Я майстер приготування їжі на вогнищі. Часто запрошують різні фестивалі, — говорить крізь дим 58-річний Юрій Ковтуненко. — Скоро вирушаю в Барселону. Тож приєднуйтесь, дівчата, у кулінарний тур, — підморгує. — У Європі без дозволу пожежної служби готувати так їжу ніколи не дозволили б.
— Узяв собі індійське ім'я Лакшман — той, що процвітає. А це мій побратим і головний дегустатор на січі пан Вішь Ян — показує на козака, що куштує юшку.
— Вішь Ян — значить "вищий серед чоловіків", — помічник кухаря показує пластиковий ай-ді паспорт на ім'я Марків Вішь Ян Романович, 1979 року народження. — На "Ше.Фесті" уперше, але по фестивалях їздимо. Шевченко для мене той зразок людини, на яку рівняюся — любов'ю до України й людей. Українці славляться по всьому світу як роботящі й дешеві. Якби їм поставити доброго господаря, то стали б жити краще. А ще ліпше — самі собі маємо ставати господарями.
— Це юшка грибна по-закарпатськи й козацький куліш, — Юрій-Лакшман великою ложкою з довгою ручкою вимішує густу кашу. До казанів періодично підходять відвідувачі фестивалю.
— Ціна великої порції 50 гривень. Але кулішеві ще треба вистоятися зо 15 хвилин.
— Та давайте вже так, — говорить жінка, що торгує вухами Міккі-Маусів за 300 м від польової кухні.
У гурті за кулешем стоїть невисокий чоловік із сивими вусами. На ньому синя кепка з написом "Свобода". Приєднується до розмови.
— Кажуть, українці — дурнороби. Пішов у відпустку — привіз цемент, щебінь, пісок до двору. Щось робить. Це тому, що ми — раса творців, — говорить 70-літній Олександр Нестерчук із Кам'янки. — Питаю сусідку, яка відпочивала в Туреччині — що там бачила? Показує у смартфоні ліжко в номері, на якому із рушників вимощені лебеді. Краса. А я у Баландине поїду, Ярове. Сусідка в Радиванівці у рідних не була — а по світах їздить, — зітхає. Крутить у руках скручену в трубочку програмку фестивалю.
— Я схожий на Шевченка вусами. Зневажав його раніше за пияцтво. От фестиваль цей безалкогольний — добре. А потім зрозумів Кобзаря як людину: коли такий шалений тиск відбувається на душу, неволею знаходитимеш розраду у чарці. Я, як і він, — бунтар. Борюся за Україну. Внучка називає мене "Козак". З віком змінився — став прихильником нерадикальних методів боротьби. Духовніший став — люблячий і приймаючий.
У продуктовому магазині поряд із фестивалем над сигаретами й солодощами висить портрет Шевченка. У білій сорочці й костюмі бігає заклопотаний сільський голова. Пережартовується з гостями й односельцями.
— У кожному з нас живе маленький Тарасик, ми всі його нащадки, — каже голова Моринської сільради 32-річний Євгеній Штанько. — Раді проводити в себе фестиваль шостий рік поспіль. Для нас це головна подія року. Навіть не знаємо, що робили би без нашого Тараса.
— Маємо визнавати, що без Шевченка Україна не збудеться, — говорить літературознавиця 57-річна Ірина Савченко. — Музичні інтерпретації його текстів потужні в роковій стилістиці. Це спроби бачити в Шевченкові не лише традиційного з радянських часів чоловіка в шапці і дурному кожусі. Це знаходження у Шевченка текстів, які начебто доступні всім, але, як правило, оминаються. У поета потужна інтимна й філософська лірика. Шевченко залишався максимально відстороненою від буденності людиною. Його хвилювали глобальні проблеми. Це те, що імпонує молоді. Шевченко уособлює важливу ознаку, — "караюсь, мучусь, але не каюсь" — потреба стояти за своє, іноді всупереч громадській думці. Незважаючи на негаразди, обстоювати ті цінності, які для тебе є світоглядними.
Найбільше слухачів збирає виступ письменника 68-річного Василя Шкляра.
— Ніхто не розуміє Шевченка, як я, — каже Василь Шкляр. — Його ім'я було культовим для мене змалечку. У хаті висів портрет Кобзаря. Про Шевченка говорили, як про родича. Мені здавалося, що це якийсь мій дід. Ставилися до нього з благоговінням. А з другого боку, була така коротка дистанція між тим чоловіком і нами — бо Шевченко нашого коріння. Він завжди був символом і синонімом слова Україна. Духом Тарасовим пронизана наша нація. Ми сучасні мало чим відрізняємося від співвітчизників Шевченка ХІХ століття. Людина взагалі така істота, яка мало в чому міняється. Ми думали, що за 30 років незалежності виростуть нові громадяни. А насправді, хоч і з'явився українець нового типу — на Майдані, в окопах Донбасу — все одно залишається актуальним Стусове: "Бо — мало нас. Малесенька шопта. Лише для молитов і сподівання". Ця меншість боролася, бореться й боротиметься. А на якесь масове суспільне зрушення свідомості не варто сподіватися.
2 
1
Коментарі