Публікуємо твір "Позивний "Безвіз" фіналіста конкурсу "Новела по-українськи" Володимира Пояснюка, 35 років. Отримала найбільше схвальних відгуків серед редакційного журі "Газети по-українськи"
"Позивний "Безвіз"
Є люди, які їздять в Африку, щоб узнати, що таке гнітюча спека. Їздять в Арктику, щоб узнати, що таке люта холоднеча. Їздять на якісь там Гімалаї, чи Анди, чи взагалі Кордільєри, щоб узнати, що таке гори і які вони небезпечні. Я колись теж планував об'їздити світ, щоб побачити все це — але вийшло так, що побачив і відчув, не покидаючи нашої країни.
Бо все це є на Донбасі.
Навіщо тобі спека в Африці, коли ти, вдягнений в задушливий бронежилет, їдеш у липні у закупореному десантному відсіку БМП? Навіщо тобі холод Арктики, коли потрібно пролежати жовтневу ніч "на глазах" — себто спостережному пункті — у викопаній тобою ямці глибиною сантиметрів 30, а під тебе підкладений лише твій власний бронежилет, і поворухнутись можна хіба що ціною власного життя? Навіщо тобі далекі гори і їхня примарна небезпека, якщо на сусідньому териконі в межах прицільної дальності обладнаний ворожий опорний пункт?
Єдине, чого мені гостро не вистачало на Донбасі — море. І я загадав собі: якщо повернуся додому живим, то обов'язково поїду подивитися на нього. На блакить приязних хвиль, на білосніжні вітрила яхт, на обличчя, що засмагли не на чергуваннях на постах, а на південному сонці, на руки, які огрубіли не від риття капонірів для бойових машин, а від солоного вітру.
Війна дозволила мені повернутися додому. Але не відпустила.
* * *
— І як тобі на гражданці?
— Краще, ніж на "нулі".
Ми з ротним знали, що колись така розмова в нас трапиться, і почнеться вона саме так. Тож це був ніби ритуал. Тому після свого питання і моєї відповіді він задоволено зареготав і міцно стиснув мене у обіймах.
— Ми таки зробили це, га?! Зустрілися не на війні — і зробили! — ротний сів і похитав головою. — Приємно відчувати, що хоч якісь мрії можуть здійснитися.
— Так, Міхаличу. І щоб це відчуття мало ще більше підстав для існування, я вже зробив собі біометрику та їду на море, — сказав я, щасливо усміхаючись. — Щоправда, поки не вирішив, на яке саме.
— Тю, чим тобі Азовське не підходить? Ти бачив, які там бички клюють?
— Що мені ваші бички, я іх у столовці з'їв з томатом стільки, що більше дивитись на них не зможу, — відповів я, і ротний знову зареготав.
— Це точно, — сказав він і раптом посерйознішав, пильно дивлячись мені в очі. — На море, кажеш? І біометрика є?
— Є, — кивнув я. Його погляд мені не подобався. Останнього разу він дивився на мене подібним чином півтора року тому, коли від мого перебування у "секреті" багато в чому залежав успіх розвідувальної операції. Я думав, що ніхто й ніколи на мене так більше не дивитиметься.
— Слухай, — ротний крутив у пальцях чашку, не відводячи від мене очей. — А як щодо Неаполя?
— Що — щодо Неаполя? — не зрозумів я.
— Ну, тобі ж все одно, на яке море їхати, так? Там теж, здається, якась вода є, — він покрутив у повітрі долонею. — Середземне море, чи не Середземне… Коротше кажучи, порт!
— То й що, що порт? — я все ще не міг збагнути, чого йому від мене треба, але холодні пальці недоброго передчуття вже проникли під футболку і здавили під ребрами.
— Слухай, ну ти коли в мене служив, то був кмітливіший, — знову розсміявсь ротний, але погляд його залишався таким, що мене аж пересмикнуло. — Добре, слухай сюди. Я тобі більше не командир, тому наказати не можу. Але попрошу: з'їздь у Неаполь, добре?..
* * *
Звісно, я поїхав до Неаполя. По-перше, це було потрібно моїм бойовим побратимам, а по-друге, мені справді було все одно, куди їхати. Аби там було море. "Ех, Міхаличу, — подумки звернувся я до ротного. — Географію тобі ще вчить і вчить, бо Неаполь не на Середземному морі, а на Тірренському".
Я стояв на березі цього проклятущого Тірренського моря, і хоча навкруги було все те, про що я марив безсонними ночами у нашому бліндажі — і ласкаві хвилі, і приємний солоний вітер, і білосніжні кораблі на рейді — все це було якесь неприродне й нецікаве, якесь іграшкове, несправжнє. Чим довше я стояв, тим більше переконувався, що ми живемо власними мріями, і тільки вони дають нам стимул до існування. Цікаво, що було б із Сизифом, якби він таки докотив свій камінь до верхів'я гори? Мабуть, відпочив би трохи, потім походив би туди-сюди знічев'я — "ну шо ти сОваєшся?!", казав наш механік-водій Юра — плюнув би зі злості та й скотив каменюку назад, щоб потім знов, страждаючи, тягти вгору.
Я теж плюнув і пішов собі геть.
* * *
Адреса, яку мені дав ротний, знаходилася майже у самісінькому серці Неаполя. Пам'ятаючи про те, що це місце є одним з найнебезпечніших в Італії у сенсі крадіжок, я перевернув свій рюкзак так, щоб він був у мене на грудях, та й пішов шукати Джорджо Маркетті. Хто це — не мав жодного поняття. Знав лише, що треба знайти тратторію з пишною назвою "Маестро" і сказати, що я від Міхалича — а Джорджо все зробить сам.
Небо Неаполя було майже таким самим синім і безхмарним, як у серпні під Докучаєвськом. Я йшов площею Муніципалітету, крутячи головою і видивляючись туристичні красоти міста, і так цим захопився, що ледве не збив з ніг жінку з дівчинкою, років шести.
— Шо, нормальна хадіть нє можем? — кинула вона мені й, не чекаючи на відповідь, нахилилася над дитиною.
Слова, які належить промовляти в подібній ситуації, вже були готові зірватися з моїх вуст. В голові миттю промайнув епізод, коли наш снайпер Вітя відійшов на хвилинку в кущі за потребою, а сапер Коля у доступній формі розповів йому, без чого Вітя може залишитись, якщо зробить необережний крок. Але то було в іншому житті та в іншій країні, тож я спершу пожував губами, перемелюючи ненароджені матюки, а потім сказав:
— Соррі.
— "Соррі, соррі", — пробурмотіла вона під ніс. — Понаєдут турісти, проходу от ніх нєт…
"Що ж це за подорож, — думав я, прискоривши крок. — Суцільні розчарування. Зараз ще із цим Маркетті, чи як його там, якийсь негаразд вийде, шляк би трафив і його, і цю туристку, і мого ротного… Краще б дійсно на Азовське море поїхав".
Дочекавшись призначеного часу, я знайшов тратторію "Маестро" в затишному провулку. Двері підпирав якийсь чоловік. Виявилося, це й був той самий Джорджо, що нудьгував без клієнтів. Почувши слово "Міхалич", кивнув і запросив у підсобне приміщення. Зайшовши в комірчину, де було накурено не гірше, ніж у командира батальйону на нараді, я побачив ще одну людину — типового південно-італійського мафіозі, яким їх зображає Голлівуд. "Оце з ним і доведеться мати справу", — промайнуло в голові.
— Давай швидко, — сказав він ламаною українською. — Гоні бабкі, отримуй товар і вали звідси.
Я зрозумів, що саме муляло мені весь цей час — аж від самої розмови з ротним. Мріючи поїхати якнайдалі від війни, я знову опинився на фронті. Війна мене не відпустила. Вона лише трохи збільшила довжину ланцюга, на якому я, мов пес, вимушений був сидіти й досі. Я знову був там, де не розмовляють довго й красиво, де треба робити справу швидко й ефективно. І найприкріше було те, що я не міг розірвати цей ланцюг.
Не відповідаючи нічого, я відкрив рюкзак і виклав гроші. Джорджо та "голлівудський мафіозо" швидко перерахували купюри, потім мафіозо підсунув до мене два пакунки, що весь цей час лежали на столі.
— Забирай і свабодєн, — сказав посміхаючись. — Не бійся, не обманєм. З Міхаличєм работаєм давно.
— А ще з ким працюєте? — спитав я, не витримавши.
Мафіозо неквапливо розкурив сигару.
— А хто бабкі принесе, — відповів він. — Хоть Хезболла, хоть ви. Нам все одно.
Порівнювати терористів з нами… Я відчув, як у грудях підіймається хвиля злості. Але вмить придушив її і лише пробурчав:
— Угу, кому війна, кому мать родна? Я бачив багато тих, хто казав цю фразу. Причому в основному бачив у приціл.
— Слухай, Рембо, — сказав італієць. — Чув таку фразу: на війні та у коханні всі засоби гарні? Йди звідси. А поки будеш іти — подумай, що ти робиш і для чого.
Розвернутися й піти було найоптимальнішим рішенням. Я вийшов надвір. Спершу хотілося когось ударити або навіть убити, але згодом я охолов і зрозумів, що мій опонент був правий. Звісно, є така річ, як мораль, але яка може бути мораль на війні? Війна — аморальна й безпринципна. І виходить, що мета справді частіше за все виправдовує засоби, аби лише ця мета була шляхетною.
Мета нашої країни — саме така.
* * *
Двері відчинилися, ледве не прибивши кішку Гірчицю, і у бліндаж зайшов ротний Міхалич із двома пакунками. Він обережно поклав їх на стіл.
У кутку двоє солдатів чистили зброю.
— Петров, твоя черга сьогодні "на глаза" в ніч йти? — спитав ротний.
— Так, командир, — озвався один.
— Минулого разу ворог підібрався майже впритул. Якщо б не "сигналки", було б нам лиха…
— Давно казали, Міхалич, що треба тепловізор купити, — сказав інший. — Тяжко без "тєплака".
Міхалич посміхнувся.
— Йди сюди, розумнику. І ти теж підгрібай, — сказав він іншому. — Пам'ятаєте Коваля, що ото нещодавно на дємбєль пішов? Тільки й робив, що про море своє торочив… Таки з'їздив він на море. Зловив нам золоту рибку.
Із цими словами він розкрив пакунки, з яких дістав два тепловізори.
— Слухайте бойове розпорядження, — підвищив голос ротний. — Із сьогоднішнього дня в нічні чергування виходити тільки з тепловізором. І не дай Бог хтось загубить ці іграшки. Нехай вважає, що він уже "на ямє" з аватарами… Вдень тєплаки заряджати. І інструкцію по експлуатації вивчити. Будете мені іспит здавати…
Ротний підійшов до ліжка й повалився на нього.
— Позивний Коваля був "Безвіз", — сказав він уже м'якішим тоном. — Сил не було, так набрид своїми розповідями про світ і подорожі. Ось тобі й безвіз…
Він ще якийсь час лежав, втупившись у стелю й усміхаючись, потім заплющив очі і миттєво заснув. Кішка Гірчиця лягла в нього в ногах. Її зовсім не бентежило потужне хропіння Міхалича, від якого на стіні погойдувалися дитячі малюнки й тріпотів побитий кулями синьо-жовтий прапор.
"Намагаюся не пропускати книжок про війну"
Володимир Пояснюк народився 16 січня 1983 року в місті Кам'янка-Дніпровська Запорізької області. Батько працював у типографії, згодом відповідальним секретарем у місцевій газеті "Новини дня". Мати була бібліотекаркою, підвищили до завідувачки відділу культури районної адміністрації.
1999-го вступив на спеціальність "міжнародна журналістика" Запорізького університету. З другого курсу був позаштатним кореспондентом журналу "Футбол". 2004 року переїхав до Києва, працював у спортивній газеті "Команда". Зараз є керівником відділу зарубіжного футболу сайту footboom.com.
– На війні не був, – каже Володимир Пояснюк. – Але не можу не слідкувати за подіями на Донбасі. Намагаюся не пропускати книжок про війну на сході України. Такої літератури виходить останнім часом багато. Читаю спогади й художні твори. Наприклад: "Піхота" Мартина Бреста, "Грязь" Сергія Сергійовича, "Іловайський щоденник" Романа Зіненка, "То АТО. Дневник добровольца" Дмитра Якорнова, "Кофе с привкусом пепла" Олексія Петрова. Знайомий із кількома ветеранами війни на Донбасі. В одного з них живе кішка Гірчиця, яку й описав у новелі "Позивний "Безвіз".
Неодружений.
2 
1
Коментарі