Зміни відбуваються в межових ситуаціях. Маємо опинитися над прірвою

Хочемо державу, але не домовилися між собою, навіщо вона нам

Новим проєктом художника, письменника, музиканта 42-річного Івана Семесюка стало ютюб-шоу "Інструкція.ЮА" про українські ідентичності.

Розмовляємо у трапезній "Академія" на столичному Подолі.

 

2021-го в українській культурі не відбулося подій, які всі обговорювали б. Чому?

– Українці – це як народ Шредінгера. Він на 50 відсотків є, а на 50 – нема. Якраз стоїмо на точці, де вирішується, чи існуватимемо далі. Не зауважуємо культурних подій, бо одне одного не помічаємо. Не довіряємо. Не знаємо, хто ми такі. Відповідно, роз'єднані. В нас нема спільних візій. У тому числі – майбутнього.

Піарники групи Go_A, що посіла п'яте місце на Євробаченні, зробили з цього подію національного масштабу.

– В їхніх очах – так. Але спитайте в людей. Починаючи з Краматорська і закінчуючи галицьким селом, "Шум" не лунає з колонок. Ніщо українське не звучить – лише московське.

Український творчий клас не реагує на реальність – на війну, соціальні проблеми. Робимо Майдани, але митці мовчать. Знесилені, не розуміють, частиною чого вони є. Як і всі українці, загублені у просторі й часі. Щоб домовитися між собою – хто ми, – потрібні авторитети, які цю суспільну дискусію почнуть хоча б.

Об'єднувати мають символи, культурні події – речі, які не можна помацати, грубо кажучи. Зараз в Україні ніхто нічого такого не виробляє.

Нам потрібна не спільна розвага, а артисти, які, якщо вживати кримінальний жаргон, ботають "по большому счету". Ніхто зараз із творчого класу не ставить запитання: чуваки, що відбувається? Нам взагалі-то торба, давайте шото рєшать. Тільки розмови є кухонні серед якихось там, певно, інтелектуалів. Народ не в контексті.

У цій проблемі визначальна роль російського впливу чи пофігізму українців?

– Російський вплив, що накладається на когнітивну катастрофу, яка сталася в Україні. В переважній масі люди просто тупі, у вульгарному сенсі цього слова. Це пов'язано із жахливою освітньою ситуацією. Ну, і наклалося на всесвітні процеси – інтернетизацію, доступність інформації, але відсутність системних знань притому.

Населення сучасних українських мільйонників називаєте спадком великого радянського переселення народів.

– На певному етапі так і було. Із 1970-х міста всотали в себе навколишні села. Київ тому й українізувався.

Але якщо дід був кагебістом, ти залишишся "русским", 100 відсотків. Достатньо подивитися будь-якого блогера з Харкова – автоогляди, ще щось. Вони постійно апелюють до СНГ – таких уже мертвих слів для нас, до Москви й так далі. Тобто це спільний простір для них. І настане мить, коли вони почнуть проговорювати це голосно. Під боком визріває ще одна ідентичність. По суті – російська. В нас попереду ще багато проблем.

Якою має бути українізація сьогодні?

– Мені цього не хочеться. Але якісь суперпотрясіння можуть пробудити людей. Наприклад, взяття Харкова москалями. Коли втратили Донецьк, ситуація була ще неусвідомлена. Сприймалася, наче поганий сон.

Але у Кремлі теж пам'ятають вибух патріотизму 2014 року навіть в Одесі. Розуміють: якщо в'їдуть у Харків, то це може підняти ще більшу хвилю спротиву.

– Зміни відбуваються в межових ситуаціях. Маємо опинитися над прірвою. Бо весь нарід, політичний і творчий клас – робимо все, щоб це сталося. Проєкт таким неефективним видається, що місця в майбутньому нема тій Україні, яка є зараз. Залишиться лише ідея. Тому що існує надто давно, постійно вигулькує, як невроз, – що ми хочемо свою державність. Хочемо, але не домовилися між собою, навіщо вона нам взагалі.

У середині 1990-х саме український контент перетворив вас із радянського русифікованого підлітка на киянина з чіткою ідентифікацією.

– Почув на якійсь п'янці з касети "Плач Єремії", і це стало сигналом для мене, що є витончена міська українська культура. Що вона складна й багатовимірна.

Лесь Подерв'янський теж вплинув. Бо ви­явилося, що українською можна жартувати, але водночас притому говорити глибокі речі. Отак через мову поступово моє покоління приходило до деколонізації самого себе. Це не була українізація, а саме дерусифікація. І триватиме до нашої смерті. Але моє покоління визначне в цьому сенсі. Маса людей уже дорослими змінила оперативні коди спілкування. Бо ти переходиш на іншу мову, а культурного багажу, який за нею стоїть, у тебе ще немає. Мало того, його може справді не бути. Тому доводиться ще й створювати для самих себе поле, в якому ми й житимемо.

Чим відрізняється сучасний русифікований киянин-першокурсник від однолітків початку 1990-х?

– По-перше, в його голові нема булгаковщини в широкому сенсі слова. Ностальгії за "білим" царським Києвом. Взагалі Київ початку ХХ століття – це столиця чорносотенного руху всієї Росії. А зараз – головне місто незалежної України.

Скажімо, одна з перших великих, об'ємних і складних книжок, яку я прочитав у дитинстві, була "Майстер і Маргарита". Тому мапа "русского Киева" з віссю від Пирогощі до Лаври досі в мене в голові.

Але насправді "русские" програли в цьому сенсі війну за символічний Київ. "Домик Булгакова" в сучасному українському міфі нічого не важить. Він там уже відсутній. І це перемога.

Як ставитеся до того, що останнім часом українство знову заганяють у село? Всі оці комедії "Великі Вуйки", "Скажене весілля".

– Це колоніальна оптика сприйняття. Зеленський створював це поле задовго до того, як став президентом. "95-й квартал" – це пряма диверсія. Зневажають українство і вульгарно це артикулюють. Але за 30 років з'явилася така потужна сучасна урбаністична українська культура, що треба бути геть тупим, щоб цього не бачити. Люди, які не послуговуються українською мовою, тому й не знають, а що там, у тій українській культурі, відбувається. Вони – заручники свого погляду.

Іноді чую думку про тих, хто намагається перейти на українську і робить це незграбно, що вони псують мову.

– Не можемо ідеально опанувати будь-який вид мистецтва. Вчимося ходити, малювати, керувати автомобілем. Починаємо з помилок. А інакше неможливо зайти в будь-яку сферу. Тим паче – у мовну. Суржик принаймні ставить звуки, щоб вони були українські. Якщо послухати записи Павла Тичини або Максима Рильського, стає зрозуміло, що українці ще 60 років тому говорили не тією мовою. Чисто фонетично. Це величезна втрата насправді. Бо це наш характер, енергія, емоція. Але, на щастя, ми зберегли українську як основний інструмент. І Київ за 42 роки, які я тут живу, абсолютно змінився. Я народився фактично в "русском городе". Ходив в українську школу, але мовою спілкування була російська.

Наші світи несумісні. Доведеться визнати. Тобто мови можуть бути поряд, але не спів­існувати. Тому що за цим – абсолютно різні культурні коди. Україна повністю перейде на українську. Навіть Одеса.

Символи, які нас можуть об'єднувати, продукуються саме з україномовної культури. Це свідчить про те, що російська мова функціонально тут помирає. Є лише копії московського маскульту, як Потап і Настя. Ще 5–10 років тому знайомі, які починали свій письменницький шлях, перші пару книжок видавали російською. Але це втратило сенс. Будь-яка творча людина це відчуває.

У 1990-х "русских" в Україні було більше. Але такого прориву, як тоді зробили "Брати Гадюкіни", "ВВ", – не видно.

– Причому "Гадюкіни" це зробили поза своєю волею. В них імпульс первинний був навпаки – під..бувати все українське. Вони ж москалі, насправді "дети освободителей".

Досі немає українського Моргенштерна. І це проблема. Значить, потрібен якийсь український аналог. Скажімо, в українському стендапі на восьмому році війни почалися процеси переходу на державну мову. Подивився Андрія Щегеля, і це було смішно. Я майже не споживаю українського гумору, бо він такий, що плакати хочеться, кволий. А тут – вогонь. У найкращих традиціях американського стендапу, але сама вібрація, ситуації, навколо котрих жарти, – дуже українські. Такі речі мають статися ще у спорті. Це важливо. Людям хочеться мати героїв.

Люди, які замріяно про калину пісні пишуть, – вони щирі?

– В нас мало хто може писати хороші тексти пісень. Авторам нема що сказати просто. І це дивно. Маємо стільки проблем, війну.

Це сон розуму, й він триває. Доводиться самотужки писати пісні. Бо вояки наші хочуть сісти в танк і, як американці в операції "Буря в пустелі", включити The Offspring і х..ярити сєпарів.

Казали, що єдиною по-справжньому ключовою фігурою в сучасній українській культурі є Тарас Компаніченко.

– Він один транслює складну й велику історичну традицію так, як це могло б робити ціле потужне покоління культурних діячів. А по суті демонструє стерту національну пам'ять в усій її реконструйованій тяглості.

Показує нам Україну як ідею, як платонівський ідеал. Бо все, що бачимо зараз навколо себе, є Україною лише частково. Значні фрагменти щоденної фактури пришиті до неї штучним чином, наче до якогось Франкенштейна.

Компаніченко транслює нам Україну не як політичний невроз, історичну забаганку, збіг обставин, а як суто природне явище. Як неминучу й програмну частину великої європейської цивілізації. З якої нас видерла Московія.

Зараз в Україні утримується нестерпна культурна ситуація, в якій ми по суті не є в себе вдома. Все просякнуто чужими й до того ж кримінальними сенсами. Щоби вижити, доводиться за методом кругової поруки бути ідеальним жлобом без пам'яті, ідентичності, духу і самого сенсу існування.

В цьому сенсі Компаніченка треба берегти як національне надбання. Приставив би до нього цілодобову охорону, бо московський сатана хоч і тупий, але іноді таки прозріває і завдає надто влучних ударів по нашому культурному полю, що вже не раз траплялося.

У вас є визначення, що українців як культурної нації налічується 10–15 мільйонів.

– Українець – це той, хто перебуває в українському культурному полі, яке створюється винятково українською. Притому є носії мови, але вони не споживають українського продукту. Слухають російське, орієнтуються на чужі мемчики. Нас, з одного боку, начебто багато, якщо взяти ще й із діаспорами. А з другого – мало. Наприклад, можемо знайти активне українське життя десь у маленькій греко-католицькій громаді в канадській провінції Онтаріо. І не знайти ні грама взагалі на околицях того ж Харкова.

Сергій Жадан, Оксана Забужко – це авторитети української культурної діаспори в ватно-дебільному, по суті "русскому", морі. Загальнонаціональних авторитетів нема. Вони можуть народитися в армії або в церкві.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН

×