Вівторок, 15 грудня 2020 11:00

Жінка приводить нареченого на могилу чоловіка, щоб той благословив

12 вистав із семи міст вийшли у фінал Третього всеукраїнського театрального фестивалю-премії "ГРА". Усі стали лауреатами в п'яти номінаціях. Кожен театр за перемогу отримав грошову винагороду 25 тисяч гривень на наступну прем'єру.

Про найцікавіші постановки минулого року розповідає театрознавиця Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА, 58 років

"Енеїда XXI"

Одеський театр ім. Василя Василька

Реж. Максим Голенко

"Енеїда XXI" створена за мотивами поеми давньоримського поета Вергілія. Але це нова, особиста версія. Дію перенесли в сучасну Україну. Еней – рахівник на донецькій шахті. Після початку російської агресії залишає Донбас. Автобусом їде з сином Юлом, батьком Анхізом і другом Ахатом. Їхній водій – Палінур. Мандрують Україною в пошуках нової домівки.

У виставі глядач бачить те, що й по телевізору, що сам проживає щодня. Події Троянської війни накладені на реалії нашої. Персонажі ніби вихоплені з тих людей, які мусили тікати з окупованого регіону, стати переселенцями. Посилання на нашу політичну еліту зроблено не натяками, а напряму.

Автор: ukrteatr.odessa.ua
  Спектакль ”Енеїда XXI” режисера Максима Голенка в Одеському театрі імені Василя Василька ввійшов до трійки найкращих драматичних вистав на Третьому театральному фестивалі-премії ”ГРА”. Дмитро Усов (другий праворуч) грає біженця з Донбасу Енея. Його друга Ахата (крайній ліворуч) втілює Орест Пастух, батька Анхіза – Олександр Ярема (другий ліворуч), сина Юла – Фелікс Аброскін, водія Палінура – Андрій Кронглевський (у шоломі). Після російського вторгнення 2014 року подорожують автобусом регіонами України. Шукають нову батьківщину
Спектакль ”Енеїда XXI” режисера Максима Голенка в Одеському театрі імені Василя Василька ввійшов до трійки найкращих драматичних вистав на Третьому театральному фестивалі-премії ”ГРА”. Дмитро Усов (другий праворуч) грає біженця з Донбасу Енея. Його друга Ахата (крайній ліворуч) втілює Орест Пастух, батька Анхіза – Олександр Ярема (другий ліворуч), сина Юла – Фелікс Аброскін, водія Палінура – Андрій Кронглевський (у шоломі). Після російського вторгнення 2014 року подорожують автобусом регіонами України. Шукають нову батьківщину

"Альбатроси"

Київський театр на лівому березі

Реж. Стас Жирков

Це п'ять історій про старших людей, які кохають, ревнують, з'ясовують стосунки, втрачають і знаходять. Жінка приводить нареченого на могилу чоловіка, щоб той благословив їх із труни. Інша віддає все своє майно милому молодику-пройдисвіту. Подружжя через хворобу Альцгеймера забуло, що давно розлучилися. Колишній в'язень Освенциму й есесівець випадково зустрічаються у будинку літніх людей, коли їм за 90.

Вистава за п'єсою "З життя корисних копалин" американського драматурга Фредеріка Строппеля – унікальна. Середній вік акторів – 70 років. Їхні герої смішні у своїх старечих звичках. Часто забувають, як їх звуть, де живуть і хто вони. Виконавці грають елегантно, коректно, із самоіронією.

Персонажі іноді здаються надмірно прискіпливими, забудькуватими, нудними. Але в когось із глядачів, можливо, вдома сидить баба, яка весь час набридає: "Ти чайник вимкнула? Це не так зробила". Під час перегляду ловимо себе на думці, що треба приділити більше уваги рідним. Ставитися поблажливіше та з повагою до людей, які останні роки перебувають у цьому світі.

Попри саркастичні елементи робота викликає теплоту, любов. Смієшся, а потім стає ніяково.

"Пер Ґюнт"

Сумський театр ім. Михайла Щепкіна

Реж. Роман Козак

"Пер Ґюнт" – прорив для вітчизняного театру. Це перша в Україні драматична версія п'єси норвезького драматурга Генріка Ібсена. Досі були тільки пластичні.

Син розореного багатія Пер Ґюнт мріє відновити сімейні статки. Викрадає чужу наречену, тому опиняється поза законом. Тікає з Норвегії. Мандрує світом. Знайомиться з різними народами, професіями. Стає купцем, работорговцем, вождем бедуїнів, пророком, потрапляє в божевільню. Пристосовується до ситуацій, втрачаючи власні риси, але так і не знаходить свого місця. Наприкінці життя повертається на батьківщину, де 40 років на нього чекала кохана Сольвейґ.

Постановка масова. Залучений майже весь колектив щепкінців: драматичні актори різних поколінь, вокалісти, оркестр, хор і балет театру.

У виставі багато пристрастей, бо таким є головний герой. Він цинічний, брутальний, нестрим­ний. Не може приборкати своїх захоплень, вигадує, бреше, зраджує. Так часто буває в молодих, які вважають, що здатні на все й можуть не брати до уваги думок, почуттів, бажань інших. І не беруть. І руйнують світ батьків, коханих. Пер Ґюнт, доки не проживе всіх пригод, не отямиться й не зрозуміє себе, не заспокоїться. На розпутті згадує життя в розмові з майстром ґудзиків Відливником. Шукає відповідь на запитання, ким він був насправді. Підзаголовок спектаклю – "Сповідь загубленого Я".

"Лимерівна"

Київський театр ім. Івана Франка

Реж. Іван Уривський

Вдова-п'яниця Лимериха хоче відмовити дочку Наталю від бідного, але коханого Василя. Та видати заміж за Карпа, сина багатої пихатої Шкандибихи. Дівчина любить і жаліє матір, але опирається її волі. Хитрістю, брехнею, намовляннями Наталю примушують погодитися на шлюб.

П'єса Панаса Мирного – класика, до якої звик­ли ставитися зневажливо. Бо читано й перечитано. А тема українського села здається застарілою, неактуальною. Іван Уривський запропонував контроверсійне прочитання. Вистава про нас теперішніх. Про кохання, конфлікт поколінь, нерозуміння старшими молодих. Проблему вибору, який діти не можуть зробити самостійно. Фінансову залежність.

Про неоднозначність підходу Уривського чула від старших виконавців. Не зовсім погоджувалися, бо тут немає традиційних речей, звичного замилування селом. Показують не просто без купюр, а у відвертій формі, із жорсткими акцентами. Всі п'ють горілку, зациклені на майнових проблемах. Лимериха – жахлива. Оточення Наталі нищить її, позбавляє повітря.

Постановка сучасна за змістом, але має елементи архаїзму. Використані натуральні матеріали для сценографії, точна імітація сіна, автентика в костюмах.

"Ласкаво просимо до пекла"

Київський Молодий театр

Реж. Андрій Білоус

В основі вистави – п'єса "Мамочки" російського драматурга Володимира Зуєва. Описує події війни в Чечні. Російські матері шукають загиблих синів. Не знають, чи вбиті, чи потрапили в полон.

Андрій Білоус переніс дію на Донбас. Це проник­лива вистава-плач. Але плач, що потім виходить на стоїцизм жінок, які йдуть крізь пекло війни.

Режисер додав у спектакль тексти українських бійців, листи з фронту, слова матерів, сини яких загинули. Спектакль нагадує: триває війна. Режисер знайшов точну мистецьку форму. З одного боку, говорить відверто про те, що відбувається. А з іншого, не переходить у натуралізм.

"Сімейний альбом/Album di Famiglia"

Київський театр на лівому березі

Реж. Маттео Спіацці

Італійський режисер поставив ­виставу про наші 1990-ті. Про родину у скруті. Про страшні часи, які добре пам'ятають 40-річні. Події розгортаються у квартирі старого будинку, де живуть баба, її син із дружиною та онук. Актори не промовляють жодного слова і весь час грають у великих масках.

Робота поєднує прийоми театру ляльок і живого театру. Такий підхід дає незвичне відчуття, іншу візуальну картинку. Костюми, побут, їжа, загальна обстановка – реалістичні. Але на голові в них гротескові маски. Додають іронії, можливості відсторонення. Очевидно, ми відійшли від 1990-х. Вже можемо посміятися з того часу. Деталі життя, які здавалися тоді нормальними, зараз видаються смішними чи аномальними.

Вистава про взаємопідтримку, але й про непорозуміння, ненависть, відторгнення молодими старшого покоління, бажання вирватися зі страшного пострадянського побуту. Це урок для молоді. Покоління, яке не знає, що таке Радянський Союз, має чомусь ідеалістичне уявлення. "Сімейний альбом" дає правильну, критичну картину тих років. Нагадує, що СРСР – це не тільки метро за 5 копійок і ковбаса за 2,20. А й несвобода.

"Дванадцята ніч, або Що захочете"

Івано-Франківський театр ім. Івана Франка

Реж. Олексій Гнатковський

Під час корабельної аварії близнюки брат і сестра загубили одне одного. Не знають, чи вижив інший. Сестра пере­одягається в чоловічий одяг. Сподівається, що в незнайомій країні в образі хлопця швидше відшукає брата.

В англомовній виставі за комедією Шекспіра грають непрофесійні актори – ветерани й волонтери російсько-української війни. Пройшли кастинг, протягом року вивчали англійську й театральне мистецтво. На початку кожен з учасників розповідає, чому взяв участь у проєкті та що той змінив у його житті. Постановку присвятили загиблим побратимам, фотографії яких показують наприкінці.

Для виконавців це арттерапія, можливість розкрити потенціал. А для глядача – захват бачити цих людей на сцені.

"На хвилі"

Полтавський театр ляльок

Реж. Юліта Ран

Мандрівники шукають загублене жовте каченя. Пірнають на океанське дно. Знайомляться з жителями морів, знаходять перлини, потрапляють у шторм.

Інтерактивну інклюзивну виставу зробили для дітей з інвалідністю. Грають у малому приміщенні, з використанням авторських ляльок і проєкції.

Діти беруть участь у спектаклі. Роблять морських істот, прикріплюють їм лапи, елементи костюмів. Почуваються тими черепахами, медузами, восьминогами. Постановка твориться не тільки акторами чи сценографами, але й самими дітьми.

Театр – це репетиція соціальних стосунків

– Вразив рівень роботи регіональних театрів, – каже режисер Віктор РУБАН, 37 років. – Є думка, що все найкраще відбувається у столиці. Насправді це не так однозначно. Театри в Сумах, Чернігові, Львові, Одесі подають добрий знак того, що відходимо від монополії Києва на ресурси.

Актори йдуть за конкретним постанов­ником і цікавим матеріалом. Готові працювати в різних умовах. А режисери не тримаються репертуарів, які лише приносять касу. Шукають способи осмислення сьогодення, пробують ризиковані речі. Це стосується передусім незалежних театрів. Гнучкі, орієнтуються на те, що їм цікаво. Звичайно, кожному потрібні вистави, які годують. Але якщо в репертуарі 90 відсотків – прості за формою, легкі для сприйняття постановки про любов і драму, то і глядач не розвивається. Важливо пробувати щось за межами звичних схем. Якщо рухатися лише за попитом, то в мистецтві не буде актуальності, провокативності, експериментів.

З'являються режисери з власними почерками – Сашко Брама, Павло Юров, Вікторія Миронюк, Максим Голенко, Роман Козак, Дмитро Костюминський. Відбувається ще не ренесанс, але органічний якісний перехід.

Робота за контрактами, конкурсна процедура призначення керівників, прийнята 2016-го, змінила театри. Молоді режисери спробували себе в ролі художніх керівників. Дмитро Захоженко – у львівському Театрі Лесі Українки, Тамара Трунова разом зі Стасом Жирковим – у столичному Театрі на лівому березі, Армен Калоян – у харківській опері, а Євген Лавренчук – в одеській.

Пропонують камерні форми. Як постановка Вікторії Миронюк "Уявні маршрути Львовом" у Театрі Лесі Українки. Розігрується довкола ванни з піском, на якому малюють різні ландшафти й запрошують глядачів взаємодіяти та розповідати про власні досвіди.

Соціальну тематику додають до лялькового театру. Вистава "Пустостан" Львівського театру естрадних мініатюр "І люди, і ляльки" – про сім'ю, в якій усі живуть своїм життям. Переймаються су­спільною думкою більше, ніж підтримкою одне одного. Родина може бути гуртожитком, мешканці якого пов'язані кровними узами.

Театр формує наше майбутнє. Це репетиція соціальних стосунків, структур, взаємодій. На жаль, в Україні на державному рівні досі сприймають культуру як сферу обслуговування. Фінансують за залишковим принципом.

Однак працюють Український культурний фонд, Український інститут. Ініціативу підхопили регіони. Створюють програми фінансування. Як "Фокус на культуру" у Львові. Міста починають розуміти, що це також інвестиція в туристичний потенціал.

Зараз ви читаєте новину «Жінка приводить нареченого на могилу чоловіка, щоб той благословив». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 282
Голосування Яке місце посяде збірна України з футболу у відборі до Кубку світу-2022?
  • 1) перше
  • 2) друге
  • 3) третє
  • 4) четверте
  • 5) п'яте
Переглянути