"Все було, як у кіно. Інших прикладів ми не мали". Уривок із роману "12 унцій любові" Сергія Демчука

У київському видавництві "Темпора" виходить книжка Сергія Демчука "12 унцій любові".

- Це роман про дорослішання, - каже автор. - Про перемоги й поразки на ринзі й у підворіттях, про спокуси легких грошей і небезпеку змарнувати життя. Про секс, любов і бокс, а також про тих, хто завжди залишається найріднішим. Коли тобі щойно виповнилося 18, навпроти стоїть досвідчений боєць із десятками переможних раундів за плечима, а твоя дівчина не прийшла на вирішальний бій, головне - навіть не перемогти, а не зламатися. Відчути доросле життя, коли немає жодних поблажок і виправдань. Кров на зубах після пропущених ударів. І згадати все, що було до того - риболовлю з дідом, чари сусідки-відьми Насті, вкрадене срібло, вагання, змагання, нічні розваги в гуртожитку, кохання. Згадати, щоб підвестися й іти далі

- Тимоха, виходь! Тимоха.

У тонесеньку прогалину між фіранками я визирнув надвір. Під вікнами нашої квартири зібралася зграя дітвори. І той хлопець із паралельного класу, якому я вранці розбив голову. Він із батьками.

- Я знаю, де він може бути. У баби, - почув я писклявий голос. Чий саме, не зміг розібрати. Шкода.

 

Ватага з-під вікон посунула до бабиного двору. Вікна нашої квартири якраз виходили на її білу хату з блакитними ставнями й похилений паркан. Насправді баба Ганя - ніяка мені не баба, а прабаба. Справжня баба, Ніна, жила й досі живе, дай їй Бог здоровля, в сусідній п'ятиповерхівці. І коли весь той клятий виводок завернув у двір до прабаби Гані, я вискочив із квартири й чкурнув до баби Ніни.

Її не було вдома. Проте був дід Іван. Він якраз збирався їхати на дачу. Коли я розповів йому про свою халепу, він посадив мене на багажник своєї "України" й вивіз геть із міста.

Дача була (а може, й досі є - треба уточнити в сестри) в селищі Південному, за переїздом, густою посадкою й кількома сміттєзвалищами. Хрін знайдеш. Щоправда, "дача" - це занадто голосно сказано. Таке собі - будка з різним причандаллям і невеличкий шматок землі з кількома яблунями. У грозу втрьох іще можна було сховатися в тій халупі, а четвертий уже не вліз би. Там ми з дідом і просиділи до самісінького вечора.

А вранці, на першому ж занятті, все і трапилося.

До класу увірвався дядько з малим гівнюком із паралельного. У гівнюка - розсічена й наквецяна зеленкою брова. "Ти ж міг вибити йому око", - репетував він. Я знітився, винувато мовчав. Училка моя теж щось там тявкала на зразок "Хочеш вирости злочинцем..." і ще щось про тюрму, не пам'ятаю точно. Я мовчав, похиливши голову. Це я перед батьками завжди виправдовувався й відгавкувався, а перед чужими клеїв глухонімого.

Так, війна з паралельним класом точилася запекла. І ще з двома - на рік старшим і на рік молодшим. Дійти зі школи додому - ціла пригода.

Того разу їх, гівнюків із паралельного класу, було більше, і ми розбіглися хто куди. Мене наздогнали на стадіоні "Локомотив". Та я особливо й не тікав. Ну що вони мені зроблять? Хоча... ці недоумки мені ще в садочку переднього зуба вибили. Але сталося те, чого я не передбачив. Той малий підняв із землі чималу каменюку й поцілив мені прямо в макітру. Лице вмить залило кров'яхою. Схоже, це налякало навіть самих нападників. Не перешкоджали мені, коли я розвернувся й пішов. Удома я вмився й сів за домашку. Ввечері попоїв і попросив у батька пилку. Відпанахав шмат держака старої швабри й поклав до портфеля так, щоби краєчок стирчав назовні. Наступного дня не встиг я зійти з ґанку школи, як підкотили ці гівнюки. І тут я, наче ніндзя-черепашка, вихопив із портфеля з-за спини той відпиляний шматок і як увалив першого ж, хто потрапив під руку. За дивним збігом, ним виявися саме той малий метальник. А що, кидати булижниками в голову - це вже не жарти...

Влаштували мені в класі обструкцію. Погрожували написати батькам на підприємства листа, мовляв, їх виженуть з роботи, а мене - зі школи, лякали міліцією і в'язницею. Ну-ну, брехуни, думав я й мовчав. А потім не витримав і почав вибачатися, мовляв, це було востаннє, я так більше не буду… Коротше, батьків до школи таки викликали. Точніше, матір, бо батько хрін клав на ту школу. Довелося розповісти мамі всю правду, ще й вавку на голові показати, бо нічого не було видно під моєю густою шевелюрою. Мати ще на училку наїхала. Типу, що за діла - малому голову розбили й возбухають? І я відмазався лише виховною розмовою.

Батьки часто заступалися за мене в таких випадках. Якось приперся до нас додому мій дружбан і однокласник Багряний. З батьком. Точніше, батько притяг Багряного розбиратися. Бо в малого була ґуля на лобі завбільшки з яблуко. І почав мене звинувачувати, що я підбурюю Багряного битися в школі, хоча він сам, турботливий татусь, якось гепнув його головою об підвіконня. Багряний сам розповідав. Утім, правди ніде діти, я справді організовував для Багряного бої в перервах між заняттями. Бувало, по кілька на день. Адже практика - головне для молодого бійця.

- Андруша - єдина моя дитина, - казав батько Багряного. - Більше в мене не буде. Жінка зробила аборт і не зможе завагітніти.

Нічого собі, подумав я, оце він дає - таке несе, що на голову не налазить…

- А в нього що, своєї голови на плечах нема? - втрутився батько. Він, почувши ворожі інтонації в коридорі, вискочив зі спальні в самих драних сімейках.

Я подивився на Багряного, а в нього не одна, а дві голови на плечах - така велика ґуля вискочила. І ще я подумав: коли в сім'ї більше дітей, їх не так шкода?

 

Коротше, пішли вони ні з чим. Щоправда, мати потім добряче наїхала на мене за мою промоутерську діяльність і заборонила дивитися бойовики. А ґуля в Багряного справді була велетенська. Вони тоді зі Славком Мельниченком билися на стадіоні. Це був поєдинок рівних суперників, перевага переходила від одного до іншого, і ми все ніяк не могли визначити переможця. Я аж здивувався. Думав, що підібрав для Багряного прохідного суперника - "мішок", як кажуть у професійному боксі. І от коли бійці були вже геть виснажені, стався прикрий епізод. Зчепившись у клінчі, хлопці втратили рівновагу й, завалюючись на землю, ледве не збили стару березу. Точніше, не вони, а Багряний - лобом. Так я втратив найкращого свого бійця й покинув промоутерську діяльність.

А почав я її того ж року, ще у вересні. Після третього класу нас усіх перетасували. Двієчників відправили в 5-Г клас, відмінників - у 5-А, а таких, як я, - "здібних, але ледачих", як казала моя перша вчителька, - зібрали в 5-Б класі. А прикол був у тому, що ми з однокласниками не вчилися в четвертому, перескочили його. А в п'ятому нас звели з тими, що побували й у четвертому, тобто на рік старшими. Ну, і в новому колективі треба було притертися одне до одного. Бійки спалахували ледве не на кожній перерві. Я й запропонував робити ставочки. Тільки не грошима, яких у нас не було навіть на обіди (бо ж чорнобильців годували безкоштовно), а фантиками з жуйок Turbo. У фільмі "Кікбоксер", який ми всі тоді страшенно любили, глядачі не лише витріщалися на бійців, а й ставили на них гроші. І коли ми перетовклися всі між собою, а наші фантики - фактично, одні й ті самі - побували по колу в кожного, виникла потреба вийти за межі класу. Я брав небагато фантиків собі за пошук суперників і організацію, але це був такий кайфовий двіж, що я робив би це й задарма. Адже все було як у кіно. А кіно для нас тоді було всім. Інших прикладів ми не мали.

Якось в останній день занять, перед літніми канікулами, ми вешталися районом. Я, Багряний і Практикант, однокласник із сусіднього під'їзду. Його сестра проходила в нас у школі практику вчителькою, відтоді ми і його почали Практикантом звати. Він був худорлявим відмінником із дещо видовженою головою й ріденьким волоссям, мав гарний почерк, домашку робив швидко й організовано, не те що я - поки розкладу зошити, поки налаштуюся… І читав він більше сотні слів за хвилину, тоді як я ледве в сорок вкладався. Читання на швидкість було моєю найбільшою ганьбою в школі. Мати завжди казала брати приклад із Практиканта. І Багряному батьки те саме говорили. І, я так розумію, значно наполегливіше, ніж мені. Бувало, що він тижнями не виходив із дому після двойбана чи навіть трійки, хоча, відверто кажучи, претендувати на п'ятірки підстав він мав небагато. Батьки його змушували заучувати на пам'ять. Якось на уроці історії, розповідаючи про одну битву, він вжив слово "провіант". Воно так різонуло мені по вухах, сам не знаю чому. Можливо, саме через те, що якби він переповідав своїми словами, то ніколи не використав би цього слівця. Воно видавалося якимсь чужим. Проте поза уроками Багряний був іще той шибеник. Трохи нижчий за нас із Практикантом, але міцніше збитий. А ще був сміливим. Якщо його щось і зупиняло, то аж ніяк не страх, а небажання знову відбувати чергове домашнє ув'язнення.

Скажу вже тоді кілька слів і про себе. На зріст я трохи вищий, ніж більшість однокласників. На другому місці по висоті. Волосся русе, пострижений коротко, але не дуже, бо стриже мене зазвичай мати ножицями, машинки в нас немає. Очі зелені, ніс прямий. Поки що… Забігаючи вперед, скажу, що зламали мені його двічі чи тричі. Точно не пам'ятаю, але один раз конкретно, на ринзі, навіть "швидку" викликали. А ще я трохи ширший у плечах за інших. Народився п'ятикілограмовим. Батько радів із цього приводу. Ну, думаю, цього досить.

Отже, забрели ми на запаску - асфальтований спортивний майданчик, який усі чомусь називали "запасним полем". Увечері там завжди було повно народу. Але того разу ні у футбол, ні в баскетбол ніхто не грав. Ми опинилися в парку - одразу за футбольними воротами. Милуватися природою в кущах ходили ті, хто боявся курити відкрито. Тобто майже всі. Там уже був мій далекий родич Тимур, якого вважали найсильнішим чуваком не лише серед його однолітків, старших за нас на рік, а ще й серед семикласників. Тренер із футболу тримав його в команді лише за те, що йому достатньо було один раз влучити у ворота, - відбити його удар було майже неможливо. Були там також Сталін і Пукач. Перший спочатку був Марксом, бо мав прізвище Марковський, а потім після якоїсь лажі став Сталіним, тобто десь він проштрафився і його друзі вирішили, що Маркс - забагато честі. Фактично, його понизили у званні. На початку дев'яностих совєцькі вожді ще переслідували нас - як не в топографії, то у прізвиськах. А Пукач завжди носив спортивки дещо приспущеними - чомусь вони з нього постійно сповзали… Утрьох вони пускали цигарку по колу - по три затяжки. Чого мене туди понесло, не пам'ятаю, - я ж не курив. І от хтось пішов відлити й надибав мужика в хащах. Непритомного. Сталін одразу зняв з його руки годинник і обмацав кишені. Крім носовика в зашкарублих шмарклях, він більше нічого не мав. Ми вже хотіли йти, але щось нас не відпускало. Як пишуть у містичних романах, "якась незбагнена сила". І тоді ми помітили, що в мужика якась занадто синя фізіономія. Розштурхати його не вдалося. Пхали йому до носа травинки, лоскотали пір'ячком. Не допомагало. Тоді взяли в одної малої дзеркальце і, як у кіно, підставили до рота й носа. І що? А нічого. Ні пари з вуст. Жодних сумнівів - крякнув дядечко. Загнувся. Копита відкинув. Хоча ноги в нього були, здається, підібгані. Сталін дістав із кишені годинника й шанобливо запхав його до внутрішньої кишені жакета небіжчика. Порядошний. Довелося покликати патрульних. Ті хотіли, щоби ми допомогли розрівняти його. Мовляв, закостеніє - доведеться потім кістки ламати, щоби рівно в труні покласти. Ух, як уявив я це, аж у поперек кольнуло. Коротше, відморозилися ми. І за першої ж нагоди звалили куди подалі.

Того ж вечора, тільки вже на вокзалі (що одразу за парком Шевченка), до нас причепився один здоровий бугай років п'ятдесяти - Гриша. Колишній боксер, як з'ясувалося згодом.

- Давай котли, - сказав він Сталіну. Його зламаний ніс і відстовбурчені вуха не вселяли довіри. Але наїжачені вуса робили його трохи кумедним.

- Які ще котли? - здивувався Сталін.

- Як які… Ті, що ти з трупа зняв. Згадав? - Гриша, коли говорив, натягував бретельки майки потворними закоцюблими пальцями, напружуючи біцепси. Видно було, що він піддатий.

- Та я поклав їх назад йому в кишеню, - пробелькотів Сталін.

- Та не пизди, - сказав Гриша. - Я поможу продать. А гроші поділимо. Чи ви ничкарі - ділитися не хочете?

- Та я вернув їх, атвічаю… - ледве видихнув Сталін. - Не треба мені часи з трупака…

- Ладно, шпана. На перший раз… прощаю. Але я вас запам'ятав. Майте на увазі. Хоча стоп… є в мене до вас невеличке дільце. Бачите, он жінка м'ясо з кравчучки продає. Поможіть їй занести товар на п'ятий поверх. Мене тут, на бану, всі знають, - додав він. - Думаю, ще побачимося.

Відмовити ми не наважилися. Розпитувати, як він побачив, що Сталін зняв годинника, - теж. Гриша вказав на п'ятиповерхівку неподалік і почимчикував у бік вокзалу. А ми пішли заносити м'ясо. Ну що ж, зробили добре діло.

А Гриша як у воду дивився. То була не остання наша зустріч. Того дня, в парку, ми познайомилися зі смертю. Були й інші нагоди, ще жахливіші. Коли померла Тимурова сестра Юля. То був справжнісінький жах. Мене ледве не трусило щоразу, коли згадував про неї. Це тривало кілька місяців, поки вона лікувалася. А потім… я навіть на похорон не пішов. Лише на дев'ять днів із батьками зайшов пом'янути. Поки батьки сиділи за столом, ми в кімнаті Тимура бринькали на гітарі, вчилися грати перебором - не одним пальцем, а всіма. А потім зайшла його бабця і сказала, що не можна грати - траур. Згодом задзвонив телефон, і, як я зрозумів, хтось зі знайомих Тимурової сестри зателефонував і сказав: "А Юля вдома?" І їхня худа, змарніла від горя мати розридалася. Я тоді почав боятися забобонів. Наприклад, не купатися на Трійцю, бо втопишся. Не ходити в одному черевику. Не плювати через праве плече, тільки через ліве. І я все це старанно виконував, хоч і не пригадую, щоби мав із того якусь користь.

 

"Наче слухаєш знайомого, який може розказати про такі грані життя, куди ти не заглядав"

- "12 унцій любові" - життєвий роман з автобіографічним екскурсом у недавнє минуле країни, - каже літературознавець Ростислав Семків, 45 років. - Показує, як дорослішає молодий чоловік. Дія відбувається наприкінці 1990-х - на початку 2000-х. Спочатку в містечку Коростені на Житомирщині, де головний герой Тимофій закінчує школу. Потім у Києві, де вступає до університету й намагається реалізуватися.

Постає типовий світ із браком роботи й коштів, іншими проблемами кінця 1990-х. Водночас у героя є велике захоплення - бокс. Любить змагання, прагне перемог. Але з'ясовує, що існує тіньовий бік сфери. Із договірними боями, великими грошима. Постає перед дилемою - продовжувати займатися з тренером чи змінити вид спорту.

У це коло проблем цікаво заглибитися. Наче слухаєш знайомого, який може розказати про такі грані життя, куди ти не заглядав і не думав. Автор пише про події, які добре знає. Так само зсередини показував світ футбольних фанатів у попередньому романі "Міжсезоння".

"12 унцій любові" можна назвати спортивною прозою. Автор не драматизує. Не намагається викликати зумисно якісь переживання. Зображає, як є. Тренування, гуртожиток, сусідів і колег, стосунки з дівчатами. Без крайнощів - не романтизовано, але й без брутальності.

Книжка Сергія Демчука - неореалізм у тому сенсі, що й романи Анатолія Дністрового. Постійно порівнюю цих авторів. Мені видається, це хороший полюс. Бо в нас є літератори, які тримаються суто в жанрових межах. Є експериментатори, що пробують робити більше, ніж просто змальовувати дійсність. Але так само потрібно якісно показувати шмат реальності - такий-то час, місце, ситуацію. У хорошій літературі має бути все.

Ранні персонажі Дністрового більшою мірою втрачені, занедбані. У Демчука - це не безнадійна історія. Тимофій рухається з гірших умов до кращих, у нього вимальовуються нові горизонти. І це теж добре. Бо в нашому письменстві та кіно митці постійно акцентують депресивність на зламі століть. Так воно було в 1990-х. З другого боку, не порівняти з тотальною тупістю і безнадією другої половини 1980-х. Далі з'являвся оптимізм. Попри бідність і безпросвітність, люди були окрилені незалежністю. А вже у 2000-х стало потроху кращати довкола. Так і хочеться пожартувати - коли прийшов інтернет і перші електронні скриньки.

У Демчука подано трохи пізніший період. Там немає суцільної депресії. А моменти розгубленості й метання характерні для всіх молодих людей, які шукають себе. Героя підтримує його хобі. Може, це навіть рецепт. Не обов'язково спорт. Головне - пристрасть, що допомагає подолати безнадію, невпевненість.

Сподобався спосіб викладу. Це цілісна картина, попри те, що з ретроспекціями. У перших двох частинах роману стежимо за героєм по хронології: шкільні роки в малому місті та студентські - у великому. Потім бачимо спогади про дитинство в селі, які багато пояснюють. Третя частина - найтепліша й найсимпатичніша.

У радянській літературі село було оспіване, прекрасне. За Незалежності на перший план вийшла міська проза, а село стали зображати жахливим, деградуючим, загумінковим. Демчук говорить, що і там, і там може бути цікаво.

Історія дорослішання розгортається на тлі непростої епохи. Я радив автору посилити політичні, соціальні контексти. У таких текстах важливо, коли це відбувається. Навіть якщо проходить кількома рядками.

З автобіографізмом є два цікаві моменти. Перший - пишучи, автор завжди змінює, прикрашає дійсність, додає вигадку. Другий - читачі все одно сприйматимуть за правду, відтворення життєвих подій. Це парадокс художньої літератури загалом. Демчук так само створює собі паралельну, альтернативну біографію. Розподібнює зі справжньою. Але деталі побуту, контексти, психологія людей - не вигадані.

Це добротний bildungsroman - твір про етапи становлення особистості. Психологічно достовірна можливість підглянути у свідомість чоловіка. Так у більшості своїй думають і дивляться на світ хлопці з провінції. Щоб зрозуміти їхні мотивації - варто прочитати Демчука. Комусь буде цікаво, комусь повчально, а когось може й роздратувати. Побачать грубі моменти в середовищі спортсменів. Інші скажуть: "О, це ж моє містечко. Наша секція така була, наш гуртожиток". Як і будь-яка хороша література, ця книжка матиме прихильників.

Для мене Сергій Демчук - автор, у якого все попереду. Має добре письмо, поставлений стиль. Думаю, знайде нові свої теми.

Ілля ПРОКОПЕНКО

×