60 письменників представляли 13 європейських країн на київському "Книжковому Арсеналі"
П'ятниця, 5 жовтня, 15.21
А що, Драч італійську знає?
– Це вчора ваша команда "Шахтар" зіграла внічию з "Ювентусом"? Я теж із Турина, але не вболіваю за "Ювентус". Це – команда багатих, а я вболіваю за бідних. Тобто за "Торіно", – 54річний італійський письменник Алессандро Барікко в білій сорочці та чорному жилеті сидить у шкіряному кріслі посеред залу "Мистецького арсеналу". Його книжки продаються мільйонними накладами по всьому світі. За ними зняли фільми "Легенда про піаніста" та "Шовк" із Кірою Найтлі. Поруч із письменником – перекладач з італійської. Має великі окуляри, довгувате сиве волосся, на маківці – лисину.
– А що, він італійську знає? – тихо питає слухачка в залі подругу.
– Хто?
– Драч.
– Це – не Драч, це – перекладач.
З лави в залі піднімається театральний режисер Майк КауфманПортніков. 42річний киянин невисокого зросту, має волосся з сивиною.
– Я поставив вашу "Легенду про піаніста" у своєму театрі "Або". У виставі я є актором, режисером, композитором і піаністом.
– Ви – божевільний, – усміхається італієць. – Сьогодні з письменниками відбувається те, що колись було з науковцями. Згадайте Паскаля, Лейбніца чи Ньютона. Вони одночасно писали про оптику, математику, теологію. Потім почалася епоха спеціалізації. Зараз література змішується з іншими жанрами. Здається, що письменник одночасно знімає фільм, займається фотографією, пише музику.
– Після книжки "Легенда про піаніста" і фільму з Тімом Ротом мав відчуття, що це написано про мене, – каже після презентації Майк КауфманПортніков. – Барікко робить історії, які житимуть в інших формах і спонукатимуть таких самих божевільних створювати своє. Саме "Легенда про піаніста" стала першою виставою мого театру. За сюжетом, на кораблі "Вірджинія" у коробці на роялі знайшли хлопчика, якому було щонайбільше два тижні. Відтоді він жодного разу не залишив корабель. Сам навчився грати на роялі. Усе його життя замикалося у 88 клавішах. Він на кораблі з'явився і там пішов із життя.
17.40
Пора заводити дітей
– Пойдем отсюдова, здесь одни взрослые, а они неинтересные, – хлопчик, років 7, у чорній шкірянці, на лівій скроні виголена "блискавка", тягне друга за руку. – Побежали искать картинки в книжках. О, сфоткай меня, как будто я звезда! – різко гальмують біля плаката із серії "Останні новини" із зображеними відеокамерами.
– Привіт! Як тебе звуть? – всміхаюся хлопчику. – Любиш книжки читати?
– Мое имя слишком известное, чтоб его называть. И вообще, мне мама не разрешает с незнакомыми девушками разговаривать. А в книжках самое лучшее – это картинки. Только в детских неинтересно, они там везде. Мы побежали, не обижайся, крошка, у тебя классные глаза! – підморгує на прощання, бере за руку товариша.
Підстрибуючи, тікають до зали. Там проходить творча зустрічдіалог письменників Любка Дереша та Юрія Іздрика.
– Остання байка, яку я про тебе чув, що ти пішов із літератури, – каже 28річний Дереш. Він сидить виструнчившись.
50річний Іздрик у темних окулярах, закинув ногу на ногу, крутить мікрофон між пальцями й попиває мінеральну воду.
– Бачив у фільмах живих мерців, які встають із могил? От так і я пішов. З української літератури нема дороги. А я тобі поставлю питання, яке всі журналісти останнім задають: над чим ти зараз працюєш?
– Я дописую збірку оповідань. Після романів так цікаво над ними працювати. Ще мені дуже захотілося написати щось для дітей, якесь фентезі, – каже Дереш.
– Любко, коли в письменника в твоєму віці виникає бажання калічити чужих дітей своєю писаниною, це означає, що пора заводити своїх. Он – молодший Іздрик сидить у залі. Це ще один прояв мене, – із третього ряду всміхається 27річний Андрій Іздрик.
19.14
Люди бояться втратити житло
Видавець Іван Малкович повільно заходить до залу. Тримає три книжки польського письменника Бруно Шульца "Цинамонові крамниці" в перекладі Юрія Андруховича. Малкович оглядає стіл, витягає з кишені вологі серветки й акуратно протирає частину столу від кількох крапель мінералки. Дістає суху, витирає пальці. Ставить книжки в ряд.
У мікрофон оголошують, що презентація "Цинамонових крамниць" відбудеться в іншій залі. Малкович з Андруховичем прямують туди.
– Це співзвучно творам Шульца – плутанина в залах. Але якби ми були героями його текстів, ніколи не потрапили б до потрібної, – каже Андрухович.
– Так. Прийшли б на презентацію Мариніної, – усміхається Малкович. – Є письменники, яких читаєш і здається, ніби дивишся фільм, знятий багатьма камерами. Тексти Шульца – це фільм, знятий однією, яка повільно роздивляється все до дрібниць.
– Бруно – один із найзагадковіших письменників минулого століття, – розповідає Андрухович. – Дуже мало відомо про його життя, більшість творів втрачені. Знаємо, що жив у Дрогобичі й хворів на аутизм. Сюжет цієї книжки коротко можна описати так: "Це історія життя божевільного батька героя". В будинку Шульца у Дрогобичі немає музею. Там мешкають люди, їх нервує, що ходять іноземці, фотографують. Весь час бояться, що в них відберуть це житло.
20.03
Приснився мертвий поет
Після збірки "Груші в тісті" три жінки перестали спілкуватися з Юрієм Винничуком, ще дві описали його у своїх книжках. Після виходу у вересні роману "Танґо смерті" жодна жінка поки що не відвернулася від письменника.
– Присвятив я його двом, але, думаю, вони ще не встигли прочитати. Тому я спокійний. Першій відомстив, бо вона мене зобразила в своєму романі. Відповів їй тим самим. Вона змалювала наші стосунки, секс у кукурудзі й так далі. В її романі були наводки в іменах персонажів. Та й Іздрик якогось дідька в передмові згадує мене.
З Курковим раніше домовилися, що напишемо один про одного. Його роман "Львівська гастроль Джиммі Гендрикса" – про сучасний Львів. У мене тяжче, бо тільки півроману сучасні й треба було якось його вмонтувати.
Закінчив би "Танґо смерті" ще торік. Але готував антологію "Розіп'ята муза" – про поетів, які загинули на війнах та під час репресій. Хворів, коли відкладав роботу над антологією. Повертався – одужував. Був такий поет, Іван Дорожній, розстріляний 1937го. Вірші його не міг знайти ніде. Жив у Москві, друкувався там в українських виданнях. У Львові їх не було. Мені приснилося, що його збірка віршів є в університетській бібліотеці, але не в каталозі. Вона виявилася в групі подарованих книжок. Дорожній мало писав, але ці вірші – рівня Володимира Свідзінського. Відчував, роблю щось важливе. Кожен письменник повинен когось воскресити. Тому що хтось нас через сто років підніматиме з попелу.
Субота, 6 жовтня, 15.20
Чого не українською мовою?
– Хотіла спитати, чого ж не українською мовою? – до Лариси Денисенко на стенді видавництва "Фоліо" підходить читачка.
Перед Ларисою розкладені примірники її нового роману "Відлуння: Від загиблого діда до померлого" російською.
– Це переклад. Оригінал українською, – пояснює письменниця.
Жінка йде без книжки.
– З цим перекладом до мене постійно підходять і пред'являють претензії. Я, мабуть, асоціююсь із повністю україномовними.
У перекладачки Наталії Фоміної почалася містична історія, яка перегукується із сюжетом книжки. Моя героїня думає, що її дід загинув давно. Виявляється, він помер нещодавно, і жив весь час поруч. Дядько перекладачки теж начебто був проголошений померлим. Після похорону її батька знайшли записи, що брат нещодавно виходив із ним на зв'язок. Зараз припускають, що дядько був розвідником, десь живе в іншому краю. Сказала: "Пані Наталю, недарма тексти взагалі приходять до нас. Напевно, вам варто далі шукати. Книжки, як люди, дуже рідко бувають випадковими".
– Ось, підпишіть, будь ласка, – до стенду "Фоліо" повертається читачка з тим самим романом, виданим "Клубом сімейного дозвілля" українською.
15.51
Купила норкову шубу за 100 євро
– Запам'ятайте, тут немає жертв та жертводавців. Є тільки ентузіасти й інвестори, – закінчує ведуча круглий стіл "Досвід crowdsourcing в українському книговиданні". Це – метод фінансування, коли кошти на проект або допомогу переказують усі охочі.
Зі сцени у фіолетових ботільйонах від DKNY сходить 32річна львів'янка Галина Шиян. Її видавничий проект "Світло згасло в Країні Див" британця ДіБіСі П'єра – перший український приклад такого видання. На сайті "Велика ідея" 104 доброчинці перерахували на цей задум 24 701 грн.
– Шукала змін у житті, – розповідає Галина Шиян. – 10 років займалася бізнесом, набридло. Коли зустрілася з ДіБіСі в Единбурзі, одразу відчула – те, що треба. Повернулася до Львова, передала сестрі справи, сказала, що я – "президент на пенсії, виходжу в творчу відпустку". Зняла помешкання в Берліні, приїхала туди працювати над перекладом. Там два місяці пожила, потім подалася ще на два до Бразилії, а закінчувала в Барселоні. Для творчості мені потрібна мобільність.
Всі подумали, що їду в Берлін тусувати й розважатися. Але там інколи по декілька днів не виходила з хати. Потім увечері думала: треба піти з'їсти якийсь chinabox. У такий момент відчула, що хочу норкову шубу. У травні востаннє перед виданням книжки поїхали з сестрою в Берлін. Відвідали парк Темпельгоф, який у романі має ключову роль. Лазили по маленьких крамничках одягу. В одній серед вінтажного барахла висіла така норкова шуба, яку я собі уявляла. Підходжу, а цінник 150 євро перекреслений на 100. В нас істерика. Купую цю шубу, в 30градусну спеку в ній фотографуюся серед вулиці. Але в мене було відчуття, що це замкнуло цикл. Цю книжку прожила. Коли читаю описи Берліна, уявляю аж до тактильних відчуттів, – кожну бруківочку, кожен ріг, за який повернув герой.
18.20
Довідався про позашлюбного сина
– Є в цих французах щось загадкове. До старості красені. Наші чоловіки замолоду гарні. А потім, навіть якщо і не відростив черевце, погляд якийсь неромантичний, – каже жінка, років 50, на лекції французького письменника Жерара де Кортанза.
Він написав роман про мексиканську художницю Фріду Кало. Є автором понад 70 книжок, українською не перекладено жодної. Поверх сірої сорочки намотаний такий самий шарф.
– Є щось ненормальне в потребі по 10 годин сидіти за столом, писати й сподіватися, що то буде комусь цікаво.
Я – напівіталієць, напівфранцуз. Почав писати, аби заповнити пустоти, яких бракувало для повного уявлення, хто я і мої рідні. Друг якось сказав: "Якщо у тебе діряве взуття й це тобі заважає ходити, не поспішай позбутися дірки. Завдяки їй ти можеш навчитися літати".
Хтось із родичів обмовився, що в мого прапрадіда була позашлюбна дитина від покоївки. Під час роботи над одним із перших романів я довідався, що позашлюбного сина мав не прапрародич, а мій дід. Навіть мій тато ніколи не знав про існування свого брата. На жаль, на той час, коли я про це довідався, він уже помер.
21.19
"Самогон" – щось зроблене власноруч
– Чи готові ви слухати? Чи всі сіли на свої місця? Чи поклали руку на коліно сусідці? – читає за лаштунками текст Юрій Андрухович.
Так розпочинає перформанс із польським джазовим гуртом "Карбідо" за власним романом "Перверзія".
– Чи готові почути ангелів? А сплеск води? Як усі справжні опери, наша розпочинається увертюрою. Buona fortuna!
Чути оперний спів. На екрані анімація – старовинні італійські будинки та венеційські мости. Головний герой роману Стас Перфецький з'являється у химерних палацах із рибами. За сюжетом книжки він подорожує, в Італії закохується в перекладачку Аду Цитрину. У фіналі – безслідно зникає. Відеоарт змінюється тінями музикантів і Андруховича за білим екраном. Письменник читає вірші, якими розбавив прозовий текст. Потім виконує кілька пісень.
– Юрко багато працює над тим, щоб його твори можна було перекласти на мову музики. Щоб мали ритм, мелодію в словах, – каже після виступу басист "Карбідо" Марек Отвіновський. – Сам Перфецький грав на лютні, арфі. Ми не хочемо прямо відтворювати текст. Якби Юрій вийшов в образі Перфецького, а ми грали на арфах, то взагалі не залишилося б місця для уяви. Попередньо були проекти "Самогон", "Цинамон". Назвою "Абсент" трилогія гарно закривається. Те, що робимо, не пов'язано напряму з алкоголем. Перший проект назвали "Самогон", бо в Юрія назва "Карбідо" викликала асоціації з самогоном, який пив в армії. Солдати робили його на карбіді. Слово "самогон" означає щось зроблене власноруч.
– "Абсент" – то від absence, тобто відсутність, – додає музикант Томаш Сікора. – Це може бути про зникнення головного героя або відсутність України в Європі.
Коментарі