14 текстів увійшли до збірки вибраної есеїстики письменниці 59-річної Оксани Забужко "Планета Полин". Вийшла друком у київському видавництві "Комора". Авторка презентувала книжку у прямому ефірі онлайн-проєкту "Літкур'єр: читання уголос". Його транслювали на сторінці "Форуму видавців" у Facebook
– Останнє десятиліття було липке й важке – для мене, для України й людства. Проминуло під знаком широко метастазуючої "нової світової війни", – каже Оксана Забужко. – І так вийшло, що я більше, ніж за весь свій попередній вік, писала саме есеїстики. Причому доволі специфічного жанру, який можна умовно назвати портретним. Виростає з потреби відгукнутись на слова, писані й мовлені, інших людей. Живих і мертвих.
Можливо, це несвідома потреба вхопитися за руки з однодумцями, коли історія входить у смугу темних часів. А може, й дещо більше. Страх утратити ці живі і мертві постаті для майбутніх поколінь. Інстинктивний відрух "взяти їх із собою в ковчег".
Цю портретну галерею розбито на три розділи: жіночий, чоловічий і колективний – українського суспільства на тлі епохи. Мені завжди цікаво стежити, як воно змінюється. А для письменника – це подвійний виклик. Бо література не є мистецтвом групового портрета. Це не кіно, де можна сфотографувати всю масу разом. А завжди від людини до людини.
Поділ – умовний. Але тексти об'єднує внутрішній стрижень. Авторчин "персональний роман", особистий стосунок із біжучою, майже 100 років як не проговореною, не осмисленою, не опідручникованою і все ще триваючою історією. В якій мені випало жити і свідчити. У неї вписую героїв і цим виявляю в ній, хоч якій на позір катастрофічній, життєствердний смисл.
"Планета Полин" – це вибране. Найважливіші для мене есеї за більш як 20 років. З переважанням, одначе, відносно недавніх. Присвячені постатям і подіям, які вважаю культурно знаковими для сьогоднішньої епохи кризи гуманізму.
Найраніший текст – 1997 року. Це стаття з моєї першої збірки есеїв "Хроніки від Фортінбраса" під назвою "Прощання з імперією". Написала її на смерть Йосипа Бродського. Власне, це мікс есею та спогаду про наше знайомство та зустрічі на початку 1990-х в американському Бостоні. Він був у статусі поета-нобеліанта, а я – дівчинки, яка приїхала з цього самого колишнього Радянського Союзу. Цей текст можна було б забути й залишити в 1990-х, якби не те, що наше прощання з імперією сильно затяглося.
20 із гаком років тому я сформулювала в цьому есеї деякі важливі речі. Тоді вони були такі для мене й ще якоїсь горстки наших інтелектуалів. А сьогодні – вже для мільйонів українців. Принаймні для всіх освічених. Тому я включила цей текст у збірку, доповнивши його постскриптумом.
Найсвіжіший есей "Час деміургинь" про Ольгу Токарчук (польська письменниця, має українське коріння, нобелівська лауреатка. – Країна) влетів у книжку в останню мить. Зроблений на прохання краківського журналу Znak. Я страшенно була рада. Мені якраз бракувало ще одного жіночого обличчя в галереї.
Серед героїв цієї збірки – Ларс фон Трієр, Андрій Тарковський, Катерина Білокур, Леонід Плющ, Соломія Павличко, Олександр Довженко. Також Юрій Шевельов, про якого написала підсумкову статтю-спогад "Ваш дєдушка, Ю. Ш." як передмову до ювілейного збірника на пошану, який зараз готує Лундський університет у Швеції. Там у 1950-х Шевельов викладав на славістичному факультеті, а згодом отримав почесний докторат. Вони його згадують і вшановують. Попросили написати мемуарний текст про те, ким був Шевельов для мого покоління. І взагалі в контексті української культури рубежу XX–XXI століть. Він прийшов до нас представником Розстріляного відродження у 1990 роки. Його поява в Україні збіглася з незалежністю, з цим першим поривом десов'єтизації, який потім захряс. І довелося закони про декомунізацію приймати із запізненням на одне покоління. Багато спалахів і задумів із 1990-х були притлумлені і пригашені на 15–20 років. І тепер уже розтікаються ширшим фронтом.
Одна з героїнь книжки – Софія Яблонська. Про неї два тексти. "Мистецтво втечі", який виходив в Україні 2018-го в альбомі фотографій "Теура. Софія Яблонська". Та "Софія Яблонська-Уден", написаний для збірника "300 жінок в історії фотографії всіх часів і народів", який готує паризький музей д'Орсе.
Франція відкрила для себе Яблонську. Наша Софійка справді була в числі тих перших, революціонерок. Хоч вважала себе журналісткою, а не фотографом. Доставляла екзотичні роботи з кругосвітніх подорожей. І ось ця мандрівниця родом із ніби нікому не відомої провінційної Галичини потрапила у фокус французів тільки тепер, через пів століття після смерті. Оцінили й пробують у нас висмикнути її. Вже записують, що вона Софія Яблонська-Уден, бо одружилася з французом Жаном Уденом. Але мало хто за кого виходив заміж. Якщо жінка не використовувала прізвища чоловіка у своїй професійній діяльності, то так не заведено писати. Але саме під цим іменем музей д'Орсе вносить її в каталог, бо кожному хочеться поставити собі зірочку на фюзеляж, що вона ж француженка.
"Планета Полин: Довженко – Тарковський – фон Трієр, або про дискурс нового жаху" – найважливіший для мене текст. Для розуміння не тільки цієї, а всіх моїх книжок. І того, що я намагаюся в цій мові, культурі та світі взагалі робити. Написаний 2011-го на замовлення німецького видавця для збірки моєї есеїстики. Як-от "Напиши щось про Чорнобиль". Це було таке наступання на болючий мозоль. Я 25 років жила з цією темою як із проковтнутим каменем, про який невідомо як розповідати. Коли легше мовчати, ніж говорити. Тому в нас так багато непроговореного в нашій буремній, травматичній, але одночасно катарсичній і цікавій історії. Але треба здобути відваги.
Есей "Планета Полин" розповідає про тему катастроф, яку почало XX століття і яка триває досі. Що з цього виникає і як із цим собі давати раду, як цій історії сказати "так". З новою і свіжою силою звучить під час нинішньої епідемії. Коронавірус – продовження цього сюжету. Хоча, звичайно, не співмірний із чорнобильським досвідом. Але коли мене питає закордонний видавець: "Як ви даєте собі раду?", я кажу: "Для мене це не вперше". Травень 1986 року в Києві – теж було порожнє місто. Я знаю, як жити в таких умовах. І знаю це відчуття апокаліпсиса, яке Захід відкривав для себе вперше під час карантину. Порожні міста, паралізованість і страх. Але це ще не апокаліпсис. Його відчуття Україна переживала двічі – 1986-го на моїй пам'яті й 1933 року на пам'яті моєї бабусі.
Як вчитися говорити про те, про що нас не вчили говорити. Ось про це книжка. А полин у назві – тому що це концепт гіркоти, згіркнення людей і життя. Ідея – як не згіркнути.
Література стоїть на гуманістичних цінностях. Починає бути мистецтвом не тоді, коли це розважалочки і гра в слова. А коли автор передає в мистецький спосіб певний ціннісний меседж, дає читачеві знак його несамотності. Ти не один у світі, під цими холодними зорями.
Є вислів, що мова – це діалект з армією і флотом. Література теж, на превеликий жаль, пов'язана з танками. Світовий інтерес до вашої літератури різко зростає, коли виявляється, що у вас є держава, яка вміє себе захистити. Це цинічно звучить. Не означає, що маємо приймати ці правила гри й самі ставати цинічними. Але мусимо розуміти, що планета не населена рожевими поні та єдинорогами.
Колись у 1990 роки була екранізація роману Джейн Остін "Гордість і упередження". Транслювалася по нашому телебаченню. Український дубляж був за новинку – ми його всі жадібно ковтали. І я сказала – з ноткою письменницької заздрості – "Які класні все ж таки в англосаксів оці їхні дєвушки. Мері Шеллі, Джейн Остін, сестри Бронте. Яка в них чудова жіноча література. У товаристві тому був один неглупий лікар – а вони цинічніше дивляться на життя, ніж митці. Сказав фразу, котра мене потрясла: "А чому ти думаєш, що якби Україна володіла Африкою і половиною Азії, то Марко Вовчок і Леся Українка виглядали б гірше?" До того не думала про це в такому ракурсі. Розуміла, що наша література – класна, відповідає світовим стандартам. Чому ж її не знають? Але, як я кажу всім студентам україністики, яких на різних широтах ніби немало з'явилося, ви багато знаєте про курдську літературу? Вас вона цікавить? А там теж є письменники й, можливо, непогані.
Зв'язок між тим, чи виграємо ми в цій війні, і тим, який буде інтерес до нашої літератури, – прямий і безпосередній. І коли нам кажуть, що "искусство вне политики" – ні. Це вам говорить людина, яка перекладена у 20 країнах.
Кожна книжка повинна працювати вікном, яке щось відкриває. Запускає вам хімічну реакцію в мозок, коли йдуть спогади, враження. Від хорошої літератури в голові відбувається перестановка меблів. Це зрештою і є те, що називається впливом.
Несповідимі шляхи книжок. Наше діло – робити їх живими і випускати цих істот у світ.
1 
1
Коментарі