54 фільми з 30 країн показали на Х Одеському міжнародному кінофестивалі з 12 по 20 липня. Гран-прі отримали українська драма "Додому" режисера Нарімана Алієва та грузинська стрічка "А потім ми танцювали" Левана Акіна. Про найяскравіші прем'єри кожного дня фестивалю розповідає кінокритик Денис БУДАНОВ, 36 років
12 липня
Захід відкрився французькою стрічкою "Прекрасна епоха" режисера Ніколя Бедоса. Головному герою – ілюстратору Віктору – за 60. Типовий інтелігент, який досяг успіху й соціального статусу, на межі розлучення. Любов із роками минула, дружина давно має коханця. Син працює в компанії, що організовує костюмовані квести для багатіїв – у павільйонах з акторами реконструюють будь-яку епоху. Дарує батькові абонемент на таку подорож у часі. Віктор обирає 1974 рік і тиждень, коли вперше зустрів майбутню дружину.
"Прекрасна епоха" розповідає про зміну поколінь, старе й нове, конфлікт батьків і дітей. Герой стрічки – ретроград. Не користується гаджетами, не хоче йти на роботу, де треба малювати на комп'ютері. Звик творити від руки. Не може прийняти нове життя – не тільки технології, а й втрату почуттів. Занурюється в часи молодості, щоб відновити іскру в стосунках.
Зазвичай на фестивалях показують артхаус. Спеціалізація Одеського – арт-мейнстрим. Фільми ніби й мистецькі, але доступні для ширшої аудиторії. "Прекрасна епоха" – гарне глядацьке кіно з елементами комедії.
13 липня
Стрічка "Королівство" іспанського режисера Родріґо Сороґоєна – актуальне для українців кіно. Головний герой партійний лідер і депутат Мануель Ґомес Відаль – улюбленець виборців свого округу. Багато років збагачувався коштом бюджету. Корупція розкрилася. Відаль намагається захистити себе, видавши всіх, зокрема й верхівку.
Фільм побудований як політичний детектив. Більшість українців думають, що у розвинутих демократіях усе чисто й добре. Насправді корупція всюди.
Головного героя намагаються прибрати його ж колишні напарники по хабарах. На нього чекає суд, де може отримати п'ять років в'язниці. Тому йде з компроматом на телебачення. Просить показати все на екрані, а журналістка починає критикувати тільки його. Тоді видає правду: "Вважаєте себе чесною? Але у вас є керівництво, у нього є рада директорів, а в неї – хазяїн, олігарх. Дає й бере хабарі".
Картина має відкритий фінал. Проблема з корупцією легко і швидко не вирішується.
14 липня
Переможець цьогорічного Берлінського кінофестивалю стрічка "Синоніми" ізраїльського режисера Надава Лапіда – кіно, над яким довго розмірковуєш.
Йоав емігрував у Францію і намагається приховати своє єврейське походження. Не говорить рідною мовою, за сюжетом. Носить французький словник і до кожного слова шукає синоніми, щоби вловити відтінки й найменші відмінності.
У Парижі знайомиться з французькою парою. Дарують Йоаву хіпстерське жовте пальто, годують. Герой ненавидить Ізраїль і все, що з ним пов'язано. Прагне відшукати себе нового – стати французом. Але не вдається. Він змушений повертатися в Ізраїль. Намагається попрощатися з паризькою парою – це його єдині друзі. Стукає в двері, але йому не відчиняють. Це метафора – від свого коріння нікуди не втечеш.
Це частково автобіографічна історія режисера. На прес-конференції Надав Лапід розповів, як 20 років тому зрозумів, що "твоя країна – це справжнє пекло. І ти в якийсь момент сідаєш на літак і покидаєш це місце. Я опинився в паризькому аеропорту Шарля де Голля". Але за кілька років Лапід повернувся в Ізраїль і став успішним кінематографістом.
В Україні "Синоніми" не вийшли у прокат, тому що нібито росіяни викупили права на весь колишній СНД.
15 липня
Автобіографічний фільм "Східняк" режисера Андрія Іванюка розповідає про день із життя двох бійців на Донбасі. Їдуть у місто Сіверськодонецьк по припаси й забрати командира.
Андрій Іванюк – ветеран. Поставив кіно на основі своїх щоденників. Він – прототип бійця із Західної України на позивний "Режисер". Його побратима, місцевого жителя "Барада" грає Богдан Бенюк.
"Східняк" за жанром – роуд-муві та бадді-муві (піджанр, у якому двоє головних героїв пов'язані дружбою. – Країна). Це маленьке, діалогове кіно про життя на лінії фронту з правильним, потрібним меседжем – показати портрети воїнів без пафосу. Вони обговорюють війну, життя на Донбасі, мову. Іноді сваряться. Персонаж Бенюка говорить, як у регіоні важко: "Ти от поїдеш потім до себе, а я залишуся".
16 липня
Дія фільму "Бакурау" бразильських режисерів Клебера Мендонси Фільйо та Жуліано Дорнеля відбувається в недалекому майбутньому. Бакурау – назва бразильського села. Вмирає старійшина – матріарх Кармеліта, якій було 94 роки. Після цього приїжджають двоє незрозумілих мотоциклістів. У наступних кадрах один із жителів бачить дрон, село зникає з мап.
Стрічка отримала приз журі цьогорічного Каннського фестивалю. Починається як кіно про життя Бразилії, тільки в постапокаліптичному антуражі а-ля "Шалений Макс". У жителів села нема ліків – їх привозить із міста племінниця матріарха. Доступ до води з великого каналу перекрили й охороняють з автоматами, тому привозять у цистерні. А закінчується картина, як справжнє жанрове кіно. Виявляється, американські туристи приїжджають у село, як на сафарі – постріляти людей.
У таких стрічках легко закласти влучні меседжі. Як у фільмах жахів 1950–1960-х про марсіан, які були алегорією червоної загрози, можливого нападу совєтів. "Бакурау" алегорично викриває колонізаторську політику Заходу у глобалізованому світі. Це не обов'язково американці. Більша і сильніша, хижа культура поглинає меншу. Це те саме, чому треба захищати українську мову від російської, бо інакше вона щезне.
17 липня
У стрічці "Між двома водами" іспанського режисера Ісакі Лакуеста дія відбувається на острові Сан-Фернандо. У центрі сюжету – два брати-цигани Ісра і Чейто. Один виходить із в'язниці – його взяли за наркотики, а другий працює коком на військовому кораблі. Обоє мають сім'ї. Брати повні протилежності й водночас обидва не мають стабільного місця у світі.
Ісра після в'язниці намагається почати життя заново. Змушений займатися чим доведеться. Збирає брухт, потім – мідії. Малооплачувана, незручна робота. Якось поранив ногу, а страховки нема. Починає красти.
У кухаря Чейто життя ніби вдалося більше. Але нема шансів піти далі. Марно намагається покинути флот і відкрити пекарню.
"Між двома водами" – це дві години неквапливої драми про людей, які не можуть реалізувати себе. Суспільство не приймає їх, вони всюди чужі.
18 липня
Фільм "А потім ми танцювали" грузинського режисера Левана Акіна – найкращий із фестивалю. Уперше за 10 років ОМКФ гран-прі розділили на двох переможців. Вдруге цьогоріч на українських фестивалях перемагає ЛГБТ-стрічка. На 48-й "Молодості" гран-прі отримала французька картина "Дикий".
"А потім ми танцювали" – про трупу виконавців традиційних грузинських танців у Національному балеті. Основний склад покидає соліст. За чутками, його застукали з чоловіком і сім'я відправила його в монастир.
Розкриття соціальної проблематики буває або щире, і ти це сприймаєш, або незграбне. У картині Левана Акіна все зроблено філігранно. Багато хто порівнював цей фільм з оскароносним "Назви мене своїм ім'ям".
Стрічка ілюструє життя сучасної, а з другого боку, по-середньовічному патріархальної Грузії. Знята без вульгарності – одна сцена сексу і пара поцілунків. Набагато більше тут неймовірно красивих танців.
19 липня
"Тель-Авів у вогні" ізраїльського режисера Самеха Зоабі розповідає про 30-річного араба з Єрусалима на ім'я Салам. Працює стажером на зйомках палестинського телесеріалу "Тель-Авів у вогні" про Шестиденну війну 1967-го між Ізраїлем з одного боку та Єгиптом, Сирією, Йорданією, Іраком і Алжиром з другого. Типова мелодрама зі шпигунами й соплями.
Спочатку головний герой лише підправляє діалоги на івриті, бо добре знає мову. Після того як із проекту йде сценаристка, йому дають писати слова ізраїльського генерала, а потім – цілі серії. Щодня Салам перетинає пункт пропуску. Історії для серіалу йому розповідає солдат ізраїльської армії. Виявляється, там теж дивляться це шоу. Головний герой починає їздити на КПП й питати: "А як би написали ви? Що додати в сюжет?"
Ця комедія висміює сучасну захопленість мильними операми. Фільм можна екстраполювати на українські реалії. У нас досі багато хто дивиться російські серіали.
20 липня
"Мої думки тихі" режисера Антоніо Лукіча – ніжне, ліричне, смішне українське кіно. 25-річний звукорежисер Вадим отримує завдання з Канади записати на Закарпатті голоси тварин для комп'ютерної гри про ковчег Ноя. Запитує, чому саме в Україні. Йому кажуть, що в Канаді тварини живуть у спокої, їм нічого не загрожує, тому не видають потрібних для гри звуків. А в Україні звірі тривожні, наче передчувають Великий потоп.
Герой із Закарпаття, але живе в Києві. Їде на малу батьківщину разом із матір'ю. Вона в розпачі, бо син хоче емігрувати в Канаду. Каже: "Якщо ти в Києві – хоч приїжджаєш. А з Канади не вертаються". Але й сама збирається виїхати в Італію – нареченою.
Освічені люди розуміли, що до керування прийшли бандити
На Одеському кінофестивалі показали документальну картину "Процес" Сергія Лозниці. Змонтована з архівних матеріалів і пропагандистського фільму Якова Посельського. Показує суд у Москві 1930-го за сфабрикованими радянською владою звинуваченнями. У справі "Промислової партії" судять інженерів, економістів, науковців. Їх звинувачують у підготовці державного перевороту, розвалу СРСР.
Прем'єра відбулася на Венеційському кінофестивалі.
– Із фільму Посельського тут – 40 хвилин, решта – архівна археологія, – розповідає Сергій Лозниця, 54 роки. – Це епоха, яку ми не знаємо. Радянське документальне кіно було весь час пропагандистське.
Звісно, обвинувачені хотіли прибрати радянську владу. Вони її ненавиділи. Освічені люди розуміли, що до керування прийшли бандити. Підстави були, бажання було, але ворожої діяльності не було. На цьому й зіграли.
Справа Промпартії тривала рік. Видали її архів, два томи допитів, і в тому числі коментарі Сталіна. Він був драматургом цього процесу. Мене це вражає як театр. При цьому документально зафіксований на плівку факт. Можливо, вони дознімали крупні плани Вишинського (Андрій Вишинський – радянський юрист і дипломат. Відомий як головний державний обвинувач на сталінських показових судових процесах 1930 років. Був запеклим прибічником принципу "презумпції винності". – Країна), бо так близько поставити камеру під час розгляду справи навряд чи було можливо.
Вишинський знищив правосуддя як систему, підмінив її імітацією. І вона залишилася досі. Процеси Олега Сенцова й багатьох інших це демонструють. Дивовижно, що росіяни не бояться це показувати.
Росія хоче зруйнувати міжнародну систему правосуддя. Вона і так квола. Ми не будемо це виконувати, і що ви зробите? Нічого. Немає у світової спільноти проти цього жодних важелів. Або бажання їх знайти.
3 
1
Коментарі