Ексклюзиви
Вівторок, 12 липня 2016 15:01

В Україні вишиванка грає позитивну роль. У Білорусі вона – отупляє

"Відчув себе білорусом – у тому числі, завдяки українцям", – каже письменник Ольгерд Бахаревич. Нещодавно відвідав Міжнародний фестиваль Intermezzo у Вінниці. Цьогоріч його оповідання "Талант заїкання" ввійшло до антології найкращої європейської прози Best European Fiction

– У вас скрізь так багато реклами! За нею губиться архітектура. Не можеш зрозуміти, яке насправді обличчя цього міста, – каже про Вінницю білоруський письменник Ольгерд Бахаревич, 41 рік.

У кав'ярні "Бібліотека" обирає столик напроти графіті з портретом Франца Кафки. Розуміє запитання українською мовою, відповідає білоруською.

– Я вам заздрю. В Україні постійно щось відбувається. Не треба вигадувати тем для розмов. От учора ми говорили про декомунізацію. У Білорусі так само є про що поміркувати, але для цього мусиш зробити зусилля, поглянути уважним оком. А тут події падають щодня. Треба тільки осмислювати, що відбувається.

Що змінилося в Білорусі після українського Майдану й початку війни?

– Відбувся виразний розкол. Старші переважно не розуміють, що відбувається в Україні. Одразу зайняли проросійську позицію. Молодші – кажу про мислячих – за Україну, співпереживають. Батьки й діти намагаються оминати ці теми, щоб не посваритися. Ми з батьками – теж, бо вони дивляться російське телебачення.

Чому російському телебаченню ваші батьки вірять більше, ніж вам?

– Бо російське телебачення вони бачать частіше, – каже Юлія Тимофєєва, дружина Ольгерда.

– Для батьків – ти ще нічого не зрозумів у цьому житті. І так буде до самої смерті, – продовжує Бахаревич. – У мене у зв'язку з Україною була травматична історія. Посварилися з давнім другом. Розірвали всі контакти. Якось я приїхав у Шабани – мікрорайон, де виріс. Зайшов до Льоші – він дивився російське телебачення. Бачу, з чоловіком відбувається щось страшне. Розумний – і раптом перетворюється на зомбі. Коли проводив мене на зупинку, помітив у нього на куртці георгіївську стрічку. Наступного дня телефоную і намагаюся поговорити про це. Нема сенсу. Людина говорить голосом телевізійного диктора. І замість аргументів – готові істини. Хоч би що казав – почуєш не його слова, а мову, сконструйовану пропагандистами.

Чому люди втрачають фільтр реальності?

– Це починається ще у школі, в якій не вчили думати. Людина шукає, як жити простіше.

Білоруси не бояться, що Росія прийде і до них? Чи вже прийшла?

– Боїмося. Ви озвучили два головні міркування білорусів: наша держава вже й так окупована з 1996-го. Це добре замаскований вид окупації. Ми влітку їздили у Могильов – місто на північному сході країни. Перед виступом пройшлися книгарнями. Заходимо в одну – жодної білоруськомовної книжки. В іншій – так само. Письменник Ігор Бобков попросив книгу скарг. Написав там: "Ви хочете, щоб Могильовська народна республіка утворилася?" Але здається, його ніхто не зрозумів.

  Ольгерд БАХАРЕВИЧ  41 рік, письменник і перекладач Народився 31 січня 1975 року в Мінську. Дитинство провів у спальному мікрорайоні Шабани. Закінчив філологічний факультет Білоруського державного педагогічного університету. Працював учителем і журналістом. Із 2007-го до 2013-го жив у німецькому Гамбурзі. Вів авторські проекти на білоруському ”Радіо Свобода”. Автор понад десятка книжок. За першу прозову збірку ”Практичний посібник із руйнування міст” 2002-го здобув премію ”Глиняний Велес”. Найкращий білоруський автор 2006 року – за версією сайта ”Новая Эўропа”. Перекладав із німецької братів Грімм, Вільгельма Гауфа, Франца Кафку. Твори Бахаревича видані чеською, англійською, українською, польською, німецькою та іншими мовами У шлюбі вдруге – з письменницею і перекладачкою Юлією Тимофєєвою. Має дочку Уляну від першого шлюбу. Живе в Мінську
Ольгерд БАХАРЕВИЧ 41 рік, письменник і перекладач Народився 31 січня 1975 року в Мінську. Дитинство провів у спальному мікрорайоні Шабани. Закінчив філологічний факультет Білоруського державного педагогічного університету. Працював учителем і журналістом. Із 2007-го до 2013-го жив у німецькому Гамбурзі. Вів авторські проекти на білоруському ”Радіо Свобода”. Автор понад десятка книжок. За першу прозову збірку ”Практичний посібник із руйнування міст” 2002-го здобув премію ”Глиняний Велес”. Найкращий білоруський автор 2006 року – за версією сайта ”Новая Эўропа”. Перекладав із німецької братів Грімм, Вільгельма Гауфа, Франца Кафку. Твори Бахаревича видані чеською, англійською, українською, польською, німецькою та іншими мовами У шлюбі вдруге – з письменницею і перекладачкою Юлією Тимофєєвою. Має дочку Уляну від першого шлюбу. Живе в Мінську

Це умисна книжкова політика?

– Це вина держави, абсолютно. Бо література і культура – національні інтереси. Держава не зацікавлена в білоруській культурі. Навіщо їй готувати майбутніх революціонерів?

– У нас податки на книжки такі самі, як на якісь прокладки. 90 відсотків видані в Росії російською мовою, – додає Юлія.

Які у Білорусі наклади книжок?

– У середньому – 300 примірників. Коли твір продається добре, додруковують ще 300. Коли купили тисячу примірників – це бестселер. Віктор Мартинович продав 2001 – це був фурор.

Чому ви вийшли зі спілки письменників?

– На "Радіо Свобода" весь 2012 рік писав про білоруських класиків. Маю есе про Янку Купалу – ікону консерваторів. Видатна постать для білоруської літератури, але суперечлива. До революції 1917-го писав одне, у 1920 роках – інше. А коли в Союзі почалося закручування гайок – став вірним слугою сталінського режиму. Пишу про Купалу 1930-х, який почав співати оди сталінському режиму. Абсолютно бездарні. Есей викликав скандал. "Радіо Свобода" збиралося видавати книжку по його слідах. Висловилися письменники й інтелектуали.

Захищали Купалу?

– Нападали на Бахаревича, – каже Юлія.

– Виходжу у фойє після вручення премії Гедройця в Мінському палаці мистецтв. Стою з квіточками, рамочкою, руки зайняті. Підходить чоловік: "За Купалу ты ответишь!" – і б'є. Не дуже сильно. Але уявіть, література ще може так зачепити людину. Він одразу втік. Досі не знаю, хто це був. Ще білоруські радикальні націоналісти писали: "Бахаревича – розстріляти!" Я тоді в Гамбурзі жив. Читаю на сайті одної газети: "Нехай Бахаревич знає, що коли приїде у Мінськ, то знайдуться пат­ріоти і його застрелять".

Ви казали, що вишиванкою в Білорусі замінили все.

– Вишиванка стала трендом. Це прийшло з України. Але у вас воно на щось спиралося. У нас вишиванкою намагалися замінити все – літературу, сучасне мистецтво. Одягнув її – і ти білорус. Але мало на собі повісити знак. Треба пройти певний шлях – інтелектуальний, творчий, осмислення. Він пов'язаний із травмами, ти мусиш щось втратити і щось здобути. А в моді легкі шляхи.

Найбільше дратувало, що пробують замінити вишиванкою книжку. Білоруський роман вони не куплять і не прочитають. Образливо, бо за 25 років стільки зроблено, щоб відійти від образу селянської нації. Що наша література – не фольклор, партизани і німці. Вишиванка нас вертає назад.

В Україні зараз важлива потреба в консолідації нації. Тому вишиванка грає позитивну роль. У нас вона – отупляє.

Як життя у Гамбургу вплинуло на вас як на письменника?

– Прожив там понад шість років. Горизонти розширилися. Це ж Німеччина – страшенно літературна країна. Усе, що у світі виходить цікаве, одразу перекладають.

Відчув себе європейцем. Водночас зрозумів, що сучасна Європа – це мультикультуралізм. Це коли національна німецька страва – не сосиски з капустою, а дьонер-кебаб. І там я затямив: Східна Європа – цікавий і сповнений загадками простір, до якого належать Білорусь, Україна, Литва. Молдова, Румунія, Словаччина. Росія – ні. Для німців Росія – це окремий материк. А ми – сфера російського впливу.

Серед стереотипів про Білорусь – що це законсервований Радянський Союз. А ви у своїй колонці писали, що "совок" лишився тільки де-не-де, "шматками мертвеччини".

– Це – стереотип. Але є дикий контраст: європейське місто, а на його тлі – піонери, страшні поліклініки, чиновники. Все це співіснує.

І тут Нобелівську премію отримує Світлана Алексієвич, яку ви назвали радянською письменницею.

– Її тяжко назвати білоруською. Тому що там радянська Білорусь і червона людина. Вона описує радянську травму, але ми її вже пережили.

Алексієвич не розповідає про сучасну Білорусь. Вона створює стереотипи і підтримує їх. Є така тема – білоруси почуваються жертвами. Трагічне минуле, країну притісняли і гнобили, вбивали й нищили. Ми не відрефлексували, що часто самі винні у своїх проблемах. Коли б Алексієвич у 1990-х вчасно була прочитана і зауважена, то можливо, це багато кого змусило б задуматися про наші травми, що ми з ними живемо і любимо в них колупатися. А тепер це – як історична книжка, історична література.

– Червона людина все одно живе. І просить їжі, – заперечує Юлія Тимофєєва. – Багато хто з білорусів брався читати Алексієвич – і не міг. Бо там такі травми, що колупатися в них можуть тільки далекі від цього люди. Чия країна не брала участі у війні – Швеція, наприклад. У нас це ще неможливо – занадто болюче.

– Не зовсім згоден, що білорус – радянська людина, – каже Ольгерд. – У СРСР були ідеали. Їх насаджували. А теперішній білорус – споживач. Це ще страшніша суміш, ніж та, про яку пише Алексієвич. Він наче й не вірить ні у що, і вважає, що йому всі винні. Така апатична, лінива істота, в якої в голові одні знаки і символи з минулого.

Ці знаки і символи з минулого на щось замінили?

– Певно, так. Гроші, споживання. Шопінг. Культури не з'явилося.

Зараз ви читаєте новину «В Україні вишиванка грає позитивну роль. У Білорусі вона – отупляє». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 133
Голосування Чому "Шахтар" слабко грає в обороні?
  • 1) продали Ракицького
  • 2) неуміння тренерів вирішити цю проблему
  • 3) недопрацьовує опорна зона
Переглянути
Погода