Усі, хто створює нове, у певному сенсі, божевільні

Із режисером Владиславом Троїцьким говоримо напередодні Дня Незалежності України. Він першим у державі 1994 року створив незалежний театр "Дах"

У серпні 1991‑го Радянський Союз "пучило" й нічого не було ясно. Працював на кафедрі в Політеху й усе спостерігав по CNN. Україна до кінця не розуміла, як поводитися. У Москві була спроба реваншу комуністів, а в нас усі притихли. Коли в Біловезькій Пущі підписали договір про розпад СРСР, не усвідомлював, що сталося. Хоча після Чорнобиля прийшли гласність і розуміння, що в Союзі все прогнило.

Справжнє усвідомлення незалежності України настало після Революції гідності й початку війни на Донбасі. Сформувалося розуміння, хто ми. Коли Леонід Кучма писав книжку "Україна – не Росія", назва до багатьох не доходила. Окупація розставила все по своїх місцях.

Завдяки чорту Путіну формуємо себе. Інший чорт Янукович увійде в історію, бо примудрився двічі народити революції. Мріяв про зло, а вийшло добро.

 

На війні гинуть люди. Колосальна ціна. Але без їхнього подвигу не було б країни. У Києві не думаємо про це, бо немає відчуття конфлікту. Навіть у Маріуполі, крім блокпостів на в'їзді, нічого не нагадує, що за 30 кілометрів – лінія фронту. Людина забуває про негатив.

Українці люблять бідкатися. Це наше національне – говорити, які ми нещасні. Це не так. Київ, Дніпро, Львів, Одеса не справляють враження міст-жебраків.

Країна ділиться не на схід і захід, а на совок і несовок. Серед молодих є радянські люди. Найбільше – у держсекторі. Там інфантилізм і очікування, щоб хтось за тебе все вирішив.

У нас не може бути царя, бо не маємо пієтету перед владою. Трошки знахабніє – її одразу зносять. Свободи в Україні більше, ніж у Європі, США та Канаді. Там багато рамок, за які не можна вийти. У Каліфорнії не дай Боже сказати щось позитивне про Трампа й респуб­ліканців. Змішають із багном. У Техасі навпаки – не слід вихваляти демократів. У Німеччині та Франції є праворадикальні партії, які фінансує Путін. Розхитують ситуацію в Європі. У нас із цим простіше. Навряд порохоботи вийдуть махатися проти зеботів. Між ними немає ідеологічного конфлікту.

За 120 кілометрів від Парижа працює музей артбрюту La Fabuloserie. Є роботи людей із ментальними розладами. Ван Ґог завершив життя в божевільні, Врубель, який розписував Кирилівську церкву і Володимирський собор, – так само. Де тоді межа нормальності?

У Швейцарії та Франції створюють музеї таких людей, бо серед них багато геніальних. La Fabuloserie заснував архітектор Ален Бурбонне, виходець із села, де працював дурдом. Часто був переповнений, його керівники просили місцевих брати до себе душевнохворих, щоб допомагали за їжу. Чесніших і пронизливіших людей не зустрічав, писав Бурбонне у щоденнику. Коли став архітектором, купив дивну будівлю й почав збирати колекцію. Почалася з робіт Маленького П'єра, майже сліпого і глухого чоловіка, якого боялися. Але він із різного сміття робив неймовірні механізми й каруселі.

Мрію відкрити такий музей на території київської Павловської психіатричної лікарні наступного року в партнерстві з французами, швейцарцями й бельгійцями. Спілкувався з головним лікарем. Мають вільне приміщення.

Людина, яка створює нове, у певному сенсі божевільна. Маєш вийти за рамки, які існували до тебе. Коли Юрій Філюк у Франківську робить інноваційний центр "Промприлад.Реновація" чи Юрко Назарук створює Fest Republik, то порушують правила. Ці об'єднання формують чудові нові світи і є зернами справжньої України.

За 30 років в Україні таких світів було багато. Маркіян Іващишин своєю "Дзиґою" створив ціле явище у Львові. Це було вау. Зустрічався з Маркіяном 2018‑го, за пів року до його смерті. Сидів і курив. Я зрозумів, що він втомився від цього подвигу. Людей, які згоріли, багато. Пам'ять змилася, немає фіксації. Василь Стус писав, що українська культура завжди починається з нуля.

Створення "Даху" – придуркуватий вчинок. Театр не має ніякої підтримки від держави чи міста. Дорога приватна примха.

"Дах" – майже ровесник України. Росте, як величезне дерево. На ньому з'явилися гілки з чудесними плодами – "ДахаБраха", Dakh Daughters, NOVA OPERA, "ГогольFEST".

Наприкінці ХІХ століття Леся Українка, Театр корифеїв, Микола Лисенко, Іван Франко, Михайло Драгоманов, раніше Тарас Шевченко – вимріяли Україну, яка тоді була майже утопією. Всі працювали системно, перекладали сотні книжок світової класики.

Значення Михайла Старицького значно більше, ніж непогана комедія "За двома зайцями". Був небідним чоловіком і утримував Театр корифеїв. Платив артистам зар­плати на рівні імператорських труп. Коли приїхали в Петербург, Станіславський був вражений. Це стало камінчиком, що породив Московський художній театр.

Ідея зробити "ГогольFEST" народилася 2006‑го під час гастролей у Лондоні. Вирішив робити полідисциплінарний фестиваль – із митцями, художниками, музикантами, які зазвичай не перетинаються.

Перший фестиваль провели в Мистецькому арсеналі, й це дало вау-ефект – раптом ми побачили одне одного. За цей формат кілька років тому ввійшли у п'ятірку найкращих фестивалів Європи.

Київ благополучно втратив "ГогольFEST". Підтримка міста й держави була на рівні 5 відсот­ків. Влетів у страшні борги. 2017‑го зрозумів, що більше не можу. І тут дзвінок із Маріуполя. Тепер робимо фестиваль по Україні.

Коли вперше їхав у Маріуполь, не думав, що"ГогольFEST" сумісний із містом. А зараз там народжується Центр сучасного мистецтва "Готель "Континенталь". Зробили два перформанси, оперу "Неро" на Судноремонтному заводі та "Дорогу додому" на трасі Маріуполь – Донецьк.

Феномен Українського культурного фонду додає олії в рух механізму. Завдяки Держкіно відбулися Мирослав Слабошпицький, Валентин Васянович, Наталка Ворожбит. Це триватиме.

У нас немає падаючої бетонної плити, як у Білорусі та Росії. Є небо і можливості. 95 відсотків державної культури – це залишки радянщини. Але в неї є ресурс. На всі театри, хори й колективи розподіляють бюджети. Сотні тисяч людей чимось займаються. Більшість не хочуть змін. УКФ ставив у рівні умови незалежний і державний сектори. Але вони не можуть бути конкурентними. Державний театр має безкоштовне приміщення й зар­плати. Якщо за виділені гроші зробив виставу, то й далі її грає. А незалежний робить спек­такль раз.

Потрібна інфраструктура для незалежного сектора. Але за її побудови виникає запитання: чим наповнювати? Одночасно маєш створювати умови й навчати людей бути менеджерами. Сьогодні мало стати просто актором чи режисером. У світі такої розкоші немає. У драматичних підрозділах театрів Німеччини й Австрії по 20 акторів. За рік випускають не менше 15 прем'єр.

Вистава в європейському форматі готується чотири-п'ять тижнів. Усі впахують. Це інші вимоги до професійності. Актори моментально мають учити тексти, їхнє тіло повинно бути готовим. Перебувають у жорсткому конкурентному середовищі. У нас – розслабон. Немає артистів, які працюють у такому режимі.

×