Гурт Hudaki Village Band із села Нижнє Селище Хустського району на Закарпатті представив у Києві свій п'ятий студійний альбом "Йо". 2001-го колектив зібрав австрійський музикант Юрґен Крефтнер. Грають пісні українського етнічного регіону Мармарош. На фестивалі в німецькому місті Плауен Hudaki Village Band назвали найкращим фольк-гуртом Європи
– В Україні до народної музики городяни ставляться, як до чогось провінційного, застарілого. Слово "фольклор" викликає асоціації з шароварними ансамблями. Але народна музика може звучати сучасно. Хочу, щоб її сприймали, як щось подібне до американського блюзу, – каже Юрґен Крефтнер, 56 років.
У гурті Hudaki Village Band виступає під сценічним ім'ям Юрко Буковинець. Розмовляємо в київській культурній лабораторії Educatorium у перерві вечірньої репетиції "Гудаків". Наступного дня мають виступ-презентацію в клубі Caribbean.
Якими були враження коли вперше почули закарпатську музику?
– Коли вже жив на Закарпатті друг запросив на своє весілля. Грали місцеві музики. Узяв кларнет, став їм підігравати. Вийшов якийсь джем.
Відчув, що в народних піснях є сила, але водночас нашаровано багато зайвого. Звучать вульгарно, грубо. Це вплив радянської влади, яка намагалася зробити так, щоб українці втратили своє коріння. Фольклор перетворився на шароварщину. Ще один негатив – мода і поп-культура. Музика стала бізнесом. У ній зникла глибина. Усі хотіли бути схожими на артистів із телевізора, а не на своїх бабусь, які в молодості співали на вечорницях. У народних ансамблях почали використовувати синтезатори,
щоб замінити барабани, скрипку. Клавішні звучали автоматично, спотворювали колорит. Це ніби взяти хороший шматок м'яса, покласти його в гамбургер, залити все кетчупом і майонезом. А могла б вийти хороша страва.
Багато мандрував Балканами. Але закарпатську музику поважаю сильніше, ніж почуте там.
Чому вирішили створити свій гурт?
– Без музики ніколи не міг. Завжди багато грав, але ніколи не прагнув стати професіоналом. Мав товаришів із консерваторії, і вирішив, що так жити не хочу. Мені далекий снобізм академічних музикантів.
Якось познайомився з бельгійкою, яка грала на волинці. Разом їздили представляти Закарпатську область на звітному концерті в Києві. Ми були колективом радянського типу, який грає все підряд – народні українські, закарпатські пісні. Але побачив, що маємо потенціал.
Покликав басиста, цимбаліста, бубняра і скрипаля із Нижнього Селища. В навколишніх містечках знайшли контрабасиста і баяніста. Усі починали у весільних ансамблях. Я граю на кларнеті, тараґоті (румунський, угорський і український народний духовий інструмент – Країна) й флейті. Майже всі володіють кількома інструментами, хоча не здобували музичної освіти. Навіть не вміють читати нот. У початковому складі нас було семеро. У тому числі вокалістки – Катерина Яринич і Ольга Сенинець.
"Гудаки" – не лише музичний, а й соціальний та антиглобалістичний проект. Це протистояння комерціалізації культури. Ми проти того, щоб люди втрачали своє коріння, знання про те, хто вони і звідки. Наприклад, музиканти забувають, чому на весіллях співають саме це. Наше завдання – зберегти це розуміння.
Де знаходите новий матеріал?
– Співпрацюємо з етнографами. Познайомилися з жінкою, яка досліджувала Південний Мараморош (етнічний український регіон на півночі Румунії. – Країна). Вона фіксувала спів літніх людей на диктофон. Це схоже на живий музей. Іноді їздимо в експедиції. Нещодавно записували спів двох бабусь. Одній – за 80 років, другій – 90. За 3 години жодної пісні не повторили. Часто знаходимо новий матеріал на весіллях.
В Австрії, на вашій батьківщині, збереглася подібна народна творчість?
– В Австрії з цим тяжко. Щоб в Україні знайти пласт автентичної музики, треба пройти шлях на років 30 назад. В Австрії знадобиться років 300. Є стара музика, яку можна постаратися зіграти душевно. Але вже немає живих її носіїв, які б могли передати знання. Там фольклор переслідувала церква, бо в ньому були відгуки поганства. У народних піснях людина емоційно реагує на навколишній світ – співає про зраду, смерть, секс, природні катаклізми.
З інших країн сильні фольклорні традиції є на Корсиці, в Португалії.
Продовжуєте грати на весіллях?
– Рідко. Не для грошей, а для задоволення. Зазвичай нас запрошують знайомі. Переважно це творчі, інтелігентні люди, які звикли робити все не за шаблонами.
Стандарт в Україні – це коли молодята хочуть бачити на своєму святі розваги і шоу. Обов'язковою є присутність тамади, який безперестанку плеще язиком. Це не для нас. Справжнє весілля – це коли все виходить із душі. Гості співають за столом, музиканти їм акомпанують. Виникає своєрідний діалог. Від випитого стираються соціальні розбіжності. Багатий не дивиться криво на бідного, одне одного за спинами не обговорюють. Усі стають рівними між собою.
Європейські слухачі більше цінують вашу музику, ніж українські?
– Європейці підготовленіші. Легко сприймають і джаз, і етно, іншу некомерційну музику. Наприклад, у Швейцарії або Австрії чи не в кожному селі є люди, які організовують культурні заходи. Там щотижня хтось виступає. Громада такі ініціативи підтримує фінансово.
В Україні культура зосереджується у великих містах. Якось знайомі запросили зіграти в селі у Тячівському районі на Закарпатті. Прийшли 30 осіб. Вони ніколи не бували на концертах, не знали, як повестися. Навіть не аплодували жодного разу. У них були емоції, але вони не знали, як їх показати. Підлітки казилися, ходили туди-сюди. Коли ми завершили виступ, ніхто не зрозумів. Довелося сказати: "Усе, це був кінець концерту, до побачення". Тоді всі слухачі підвелися і вийшли. Ось така смішна дикість.
Кілька разів виступали на днях села. Люди бачать велику сцену – й одразу налаштовуються на попсу і шоу.
В українців, які живуть за кордоном, сприйняття народної музики також спотворене?
– Раніше ми старалися не грати перед українською діаспорою. Відчувалося, що наші люди за кордоном дуже пасивні і закомплексовані. Вони хотіли асимілюватися в чужій країні, не бажали демонструвати свою приналежність до України. Вихідці з СРСР дивляться пропагандистські московські канали. Афішувати серед колег свою українськість було не зручно. Після Майдану в нашої діаспори виросла повага до свого народу. Усвідомлення національної ідентичності. Приходять на наші концерти, щоб потрапити в рідне середовище.
Починають і закінчують весілля піснею "Як у люди, так і в нас"
– На закарпатському діалекті "йо" означає "так", але скоріше – "так, нарешті", – пояснює назву нового альбому "Гудаків" Юрґен Крефтнер. – Цю платівка записували шість років. Розуміли: робимо щось для історії нашого краю. Хотіли показати розмаїття і багатство Мараморошу, де українська культура переплітається з румунською та угорською. Наша музика – старовинна. Її цінність в тому, що зберегла емоції багатьох поколінь.
В альбомі – 17 пісень. "Дунайова рибка", наприклад, румунські мотиви поєднує з українськими словами.
"Чорна коза" – це суміш мадярських і ромських мотивів, жартівливий весільний танець.
"Три дні п'ю" розповідає історію, як люди потрапляють у халепи через алкоголь.
Раніше всі корчми тримали євреї. Пропонували хильнути в кредит. Якщо платити було нічим, змушували кілька днів відпрацьовувати випите.
"Ей їхав" – пісня про еміграцію. 12-хвилинне відео до композиції знімали в Берліні. Показали, як живеться українцеві, який поїхав працювати за кордон.
"Ей Маріко, ци чуєш" співає Василь Баланда, фурман із Нижнього Селища. Має фантастичний голос, але їздити з нами на гастролі не хоче. Дуже любить свободу. Має двох синів, втретє одружений.
"Не вбиїмай" – одна з обов'язкових пісень на марамароських весіллях. У ній один чоловік попереджає другого: якщо той обійматиме його кохану, то переламає руки. Є різні варіанти цієї пісні. У деяких кількість куплетів сягає 20.
"Рекіти" – назва села, в якому знайшли пісню. Це історія дівчини, якій батьки не дозволили вийти заміж за коханого.
"Як у люди, так і в нас" – весільний обрядний мотив із дохристиянських часів. Вплітаються румунські й гуцульські мотиви. У горах цією піснею починають і закінчують весілля. Молодята танцюють, а гості кидають під ноги гроші або зерно. Так бажають парі добробуту.
"Пий ме, хлопці" – застільна пісня на святах. Гості співають, щоб показати, що їм весело. Після цього встають з-за столу на танці.
3 
35413
Коментарі