Найкращою драматичною виставою минулого сезону назвали "Погані дороги" Київського театру на Лівому березі. Постановницю 37-річну Тамару Трунову визнали найкращим режисером. Переможці Другого всеукраїнського театрального фестивалю-премії "Гра" отримали по 50 тисяч гривень на нові постановки.
Про український театр розповідають голова експертної ради "Гри" і члени міжнародного журі
Анна ЛИПКІВСЬКА, 52 роки, театрознавиця, голова експертної ради "Гри":
– Найбільша конкуренція традиційно в номінаціях "драматична вистава" і "камерна вистава". В обох категоріях було понад 20 претендентів.
"Фрекен Юлія" – найкраща робота камерної сцени. Створена за п'єсою шведського драматурга Августа Стріндберга. Це підтвердження репутації київського театру "Золоті ворота" і режисера Івана Уривського, який цьогоріч отримав Державну премію імені Леся Курбаса. Тут збіглися думки кількох журі. Пристрасна і метафорична вистава має все, чим завжди беруть "Золоті ворота" – наповненість, драйв, енергію, яка буквально накриває глядачів у маленькому приміщенні.
"Коріолан" і "Погані дороги" різною мовою – Шекспіра та сучасної драматургії – висловлюються та дають змогу поміркувати про те, хто ми – українці. Що з нами відбувається. Провести аналогії, збудити асоціації.
"Коріолан" – постановка Дмитра Богомазова за трагедією Шекспіра. Коріолан – давньоримський полководець. Після перемоги над ворожим народом вольски йде в консули Римської республіки. Чесний і відкритий. Після маніпуляцій конкурентів його називають ворогом і виганяють. Хоче помститися, разом із вольсками знищити Рим, за сюжетом. Спектакль не робить портретної чи пародійної характеристики наших політиків. Нема прямого осучаснення, але є інформація, яку розумний глядач завжди зчитає і зробить висновки. Історія про те, як сьогодні натовп піднімає на верхні щаблі влади, а потім закопує свого вчорашнього героя. Повчальна історія для всіх, хто нагорі. Ти можеш опинитися внизу. Але це не привід, щоб зраджувати батьківщину.
Спектакль "Погані дороги" за п'єсою Наталії Ворожбит заснований на документальних історіях, записаних у прифронтовій зоні на Донбасі. Там драматургиня збирала матеріали для сценарію фільму "Кіборги". Це шість історій про жінок на лінії розмежування, їхні стосунки з чоловіками. Журналістка закохалася в кіборга, їздить за ним на фронт. Але в чоловіка є дружина, коханки на кожному блокпосту. Інша везе пошматоване тіло коханого, яке віддали для похорону. Ще одна потрапляє в полон до бойовика ДНР.
Жодна історія не має фіналу. Бо вони не завершені й у житті. Це зразок, як про болючі речі можна казати не ілюстративно, а за допомогою метафор і символів. Постановка перемогла у двох номінаціях – "драматична вистава" і "режисерська робота". Відзначена за музичне рішення.
Це звернення до нашої колективної травми війною, яка ще не загоїлася. При цьому не заганяє в депресію, не викликає безнадії. Є очищенням через трагічне переживання.
Був період, коли український театр замкнувся в собі. Займався або експериментами, або працював на касу. Це було наслідком радянських часів. Державна машина в СРСР вимагала ідеологічної лояльності – через цензуру й заборону. І коли ці перепони зникли наприкінці 1980-х, театр зайнявся тим, що цікаве йому самому. Державну культурну політику пустили на самоплин. Вона має бути побудована на преференціях для тих, хто працює в суспільно важливому річищі. Це те, що ми у "Грі" намагаємося враховувати. Що це не просто театральні забавки, а саме український театр, який має із суспільством дихати одним повітрям і щось йому пропонувати.
У 2010-х театр почав наближатися до людей і їхніх проблем. З'явилися драматургічний освітній фестиваль "Тиждень актуальної п'єси", платформа "Перша сцена сучасної драматургії "Драма.UA". А згодом – незалежні PostPlayТеатр і "Дикий театр", експериментальний простір "Сцена 6".
Можна сказати, що всі вистави-фіналісти говорять із глядачем про сучасне. "Світ у горіховій шкаралупі" (найкраща пошуково-експериментальна вистава, Київський театр на Печерську. – Країна) – нібито про фізичні досліди британця Стівена Гокінга. А насправді дозволяє відірватися від буденності. В інтерактивному режимі, спілкуючись з акторами, спробувати знайти відповіді на запитання: як з'явився Всесвіт, що таке чорна діра, чому дощ падає вертикально. Здавалося б, ми всі занурені в сьогодення, а треба підняти очі на небо – і там теж є запитання.
А "Бог різанини, або Мистецтво домовлятися" (номінація "За найкращу виставу камерної сцени", Київський театр на Печерську. – Країна) – про те, що намагаючись дійти консенсусу, ми розсварюємося. Ця французька п'єса теж про нас.
Є два висновки з "Гри". Перший – вистави різноманітні. Другий – наш театр виграє, коли говорить із глядачем про те, що цьому глядачеві болить. Це може бути метафорично. Чи мовою балету, як у "Весні священній" (найкраща хореографічна/балетна/пластична вистава, Львівський театр опери та балету. – Країна). Якщо театр із громадою перебуває в єдиному полі запитань, відповідей і почуттів, виграють обоє. Нинішній театр – це територія свободи та експериментальності.
Основна тема – не обов'язково війна. А загалом виклики, з якими стикається людина в Україні: й особиста невлаштованість, і взаєморозуміння в родині. Театр резонує та реагує на ці питання. А з другого боку, показує глядачам нові сенси й думки. Наприклад, "Світ у горіховій шкаралупі" нагадує: давайте замислимось, яку мізерну частку історії Всесвіту існує людство, який величезний світ навколо нас. Весь час маємо перемикати фокус із загального на конкретне, з індивідуального не просто на державне, а навіть космічне.
Томас ІРМЕР, 57 років, німецький театральний критик, драматург, публіцист:
– Подивився 12 вистав-фіналістів за шість днів. Вразили "Баби Бабеля" (постановка за оповіданнями Ісака Бабеля, номінація "за найкращу пошуково-експериментальну виставу", Одеський театр ляльок. – Країна), хоч спектакль і не був відзначений. Поєднання ляльок та акторської гри з прекрасною музикою на зразок Dakh Daughters – це суто українська, навіть конкретно одеська постановка. Таке не побачите в Німеччині.
"Погані дороги" важливі для країни й театру. Сигналізують, що він може бути відкритий до конфліктів. Не повинен розв'язувати проблему, але може зробити ці суперечності осмисленішими, відчутнішими.
Одна річ здалася мені прикметною у багатьох виставах – використання звукового дизайну. Практично не було відео, хіба мінімалістське в "Коріолані" (найкраща чоловіча роль – Дмитро Рибалевський, найкраща сценографія, найкраща хореографія. – Країна). У Німеччині забагато відео на сцені. В Україні театрали вміють робити акцент на ці гіперреалістичні звуки, як гавкання та хропіння у "Поганих дорогах". Українці чутливіші до музичних рішень, які відкривають цілий світ звукового феномена. Це підносить вистави, показує їхню потужність.
Найпомітніша тема "Поганих доріг" – нерозв'язана проблема війни на Донбасі і небезпека почуттів на цьому тлі. Вистава досліджує жіночу перспективу. Це особливо зацікавило, бо я не бачив цього у ваших документальних фільмах про війну.
Сподобався "Коріолан". Роздуми про механізми політики. І що більш тонко – про роль олігархів. Вони не хочуть бути в політиці, але прагнуть керувати нею. Припускаю, це вдала репрезентація нинішньої української ситуації.
Я був у Києві неодноразово. Однак ніколи не відвідував таку велику кількість театрів одразу. Тож тільки тепер оцінив багатий театральний пейзаж. Від Печерська до Національної опери. І маленькі, і великі майданчики. Мабуть, це теж риса українського: маєте великі репертуарні театри та менші, експериментальні, які сприяють оновленню.
Ваш театр відіграє певну роль у культурі, яка цінується всіма. Його культурне визнання – навіть більше, ніж у Німеччині. У нас він призначений для невеликої кількості людей. Але всі платять податки. Тому часто кажуть: "Я погоджуюсь, що кожен має вчитися, тож ми потребуємо державні школи. Але я проти, щоб усі платили за театр".
Театральна Україна може бути цікава іноземцям. Але потрібні не тільки видатні твори, а й провідна постать. Мистецький представник, культурний дипломат, який викличе міжнародний інтерес. Тоді матимете впізнаваність і визнання. Іноді це може бути драматург, але зазвичай – режисер-постановник. Як Алвіс Германіс у латвійському театрі або Оскарас Коршуновас і перед ним Еймунтас Някрошюс – у литовському. В українському театрі це місце вакантне. Ваша влада викинула Андрія Жолдака. Він міг стати такою постаттю. На його місці ніхто такого масштабу не з'явився.
Я ненавиджу цю теорію, вона робить культури несправедливо нерівними. Але це реальність, така фігура необхідна. Ви маєте їх у сучасній літературі. Сергій Жадан, Юрій Андрухович – ваші представники за кордоном. Їх перекладають. Вони роблять зрозумілим українське життя й політику. Але театр не має свого Жадана.
Жанна ЛАШКЕВИЧ, 50 років, білоруська театральна критикиня, перекладачка, драматургиня:
– "Погані дороги" та "Коріолан" – дві сторони медалі. У спектаклі за Шекспіром усе зрозуміло: є вороги, друзі і зрада через образу. А в "Дорогах" Ворожбит виписала темний, найстрашніший бік війни. Моя баба пережила Другу світову і казала: "Не ворогів треба боятися. Ти знаєш, чого від них чекати. Лякають сусіди, земляки. В них прокидається таке, чого не можна очікувати в мирному житті". Або навпаки – коли отримуєш допомогу від людини, на яку не розраховував. Вистава Трунової – про це. Я сприйняла "Погані дороги" як терапію. Про те, що жінок ґвалтують і знущаються, треба говорити. Тоді це можна подолати.
Добре, що спектакль зроблений нереалістично. Знайдена образна театральна мова. Вразила решітка на сцені, через яку можна переходити туди-сюди. Персонажі це роблять, не розуміючи на чиєму вони боці. У французів є чудові слова: "Ми іноземці без паспортів, чоловіки й жінки без дому". І герої вистави у своїй країні – бездомні. Вони в небезпеці, без прав.
Починає спектакль хор. Це відголосок античної трагікомедії. Розумієш, що тебе очікують не розваги. Чудово вибудувана музична партитура. Це не просто мелодії, шуми, не свист чи вибух снарядів. Це утробні звуки війни, яка все перетравлює. І на цьому фоні дії персонажів, їхні вчинки стають несподівані. Яка мотивація у сепара врятувати українську дівчину? Чи навпаки, у бійця на блокпосту спочатку чіплятися до директора школи, а потім відпустити його? Вистава показує відтінки війни. Це дуже сильно.
Трунова створила світ, який затягує і не відпускає, живе на сцені за своїми дивними законами. Відбуваються несподівані трансформації – коробка на машині стає то подарунком, то труною, то ванною.
Вистава приголомшує, треба кілька днів її перетравити. Не пропонує рецептів, як ставитися до побаченого. А викликає відчуття, з яких складаєш своє враження.
Білоруські молоді драматурги пишуть російською, орієнтовані на експорт. Їх ставлять у Росії, Фінляндії, Німеччині. Мало з цих п'єс – про наші проблеми.
В українців – "Коріолан", ви знаєте, де ваш ворог. А в нас ситуація "Поганих доріг" – чекаємо, як проявлять себе сусід, земляк, знайомий. Тому ця вистава мене зачепила.
2 
1
Коментарі