Ексклюзиви
Вівторок, 14 вересня 2021 14:23

У світі системна криза. Поезія – кризовий менеджер

XII Міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz пройшов у Чернівцях 3–5 вересня. Приїхали письменники з Ізраїлю, Австрії, Швейцарії. Від України були Сергій Жадан, Артем Чех, Юрій Андрухович, Катерина Калитко, Ірина Цілик. Читали поезії, дискутували, презентували книжки.

Вхід був безкоштовний

П'ятниця, 3 вересня, 16:03

– Культура – це супутник. Сателіт, який виносить на орбіту ракета, – розмірковує поет 73-річний Ігор Померанцев на дискусії "Україна очима світу крізь призму літератури".

– Цікаве порівняння з ракетою. Та для України це не працює, – доповнює письменник Сергій Жадан, 47 років. – Для нас краще: повітряна куля, живлена сенсами та обтяжена баластом – державою. Він заважає, але без нього куля втратить керування. Українська культура без державності не має шансів.

  Письменник Роман Малиновський завітав до культової книгарні ”Букініст” у Чернівцях, де висів постер із його портретом. На фестивалі Meridian Czernowitz презентував свою дебютну прозову збірку ”Солодке життя”
Письменник Роман Малиновський завітав до культової книгарні ”Букініст” у Чернівцях, де висів постер із його портретом. На фестивалі Meridian Czernowitz презентував свою дебютну прозову збірку ”Солодке життя”

16:45

Усі фотографуються з програмною директоркою фестивалю Євгенією Лопатою, 26 років. На відкритті заходу їй вручили орден від президента ФРН Франка-Вальтера Штайнмаєра "За заслуги перед Німеччиною". Найбільша цивільна відзнака держави.

– Орден дають найуспішнішим у популяризації німецької культури за кордоном, – каже Євгенія. – Дев'ять років працюю на українсько-німецькому культурному трафіку. За плечима понад 30 проєктів. Усі масштабні, висвітлюються й часто підтримуються німецьким урядом.

Фестивалями в Чернівцях захоплюються іноземці. В Європі немає такої кількості аудиторії, яка заповнює зали. Це імпонує багатьом поетам. Приїздять сюди як на батьківщину Пауля Целана – в таємну поетичну столицю Європи. А потім розуміють, що це місто не лише з історичним бекґраундом. Тут є українська культура високого рівня.

22:05

– Гасіть світло в залі! – вигукує з дальніх рядів письменник Юрій Андрухович. Прийшов на творчий вечір Ігоря Померанцева "Поезія – це…? Вірші, розмова, вино".

– Виступатиму російською – мовою своїх віршів. Але все-таки Чернівці – місто-палімпсест і поліглот, – каже Померанцев. Живе у Празі, 40 років працює на радіо BBC та "Радіо Свобода", має рубрику про поезію.

Фестивалями в Чернівцях захоплюються іноземці

– Ми живемо у kissless time – часі без поцілунків. Усі в масках, боїмося рукостискань. Паралізовані численні інфраструктури. В часи системних криз мобілізують найкращих спеціалістів, кризових менеджерів. Вони приходять і витягують фірму. В нашому випадку – світ. Маємо такого кризового менеджера – поезію. Вона – як кицька, що завжди падає на лапи. Не хворіє і не заражається. Приходить і збирає нас. Принаймні на три дні у вересні.

Поети кажуть слову: "відімри" – й воно оживає. Слову "любов" неможливо сказати "замри", бо любов – це пульс, еволюція. В поезії це стосунки автора з мовою. Які він слова обирає, що ставить поруч. Слова в поета шукають любовну позу й хочуть бути разом.

Шекспір пише про любов як про маяк на самотньому острові. Для англійців маяк означає значно більше, ніж для українців. Адже Британія – морська країна.

Слова в поета шукають любовну позу

Метафізик Джон Дон пише про любов як мерехтіння. Часто цитують Кольріджа: "Поезія – це найкращі слова в найкращому порядку". Наче непогано, але одразу хочеться поставити найгірші слова у безлад. Поезія не любить намордника.

Субота, 4 вересня, 10:37

– 2004-го після помаранчевої революції з друзями почали розмірковувати: "Що відбулося?" Зрозумів, було зіткнення двох ідентичностей – європейської та євразійської, – розповідає правозахисник, радянський дисидент 74-річний Йосиф Зісельс. – Важлива тема – меморіалізація певних періодів нашої історії, що призвела до численних жертв. Неважливо, це були вірмени в геноциді 1915 року, українці в Голодоморі чи євреї у Голокості. Ця тема пов'язана з нашою культурою пам'яті. Кожен народ виробляє свою. Якщо він компактний і єдиний – то й пам'ять така ж. Коли численний і розділений на різні імперії – а Україна була саме такою – не може бути спільної та єдиної. Це проблеми ідентичності, бо колективна пам'ять – одна з її частин.

Все це призводить до великої кількості проблем і в сучасності, і в розумінні минулого та баченні майбутнього. Коли 30 відсотків тягнуть країну у бік європейської цивілізації, а 20 – у "русский мир". А решта – байдужі та здатні приєднатися до переможця. Маємо різницю в 10 відсотків – малий вектор. Сила, що не може надати поштовх до великого прискорення.

Треба було одразу засудити комунізм. А в нас не було на це енергії

Ніхто не дає відповіді, як трансформувати енергію майданів в енергію еволюції. Бачимо прояви самопожертви, благородства, волонтерства. А потім починається буденне життя – і ми вже цього не помічаємо. Працює колективна ідентичність. Вона визначає минуле, сучасне та майбутнє нас – українського народу. Це образ, який ще не закріпився у свідомості. Так звану громадянську або політичну націю. Цим живе Європа. Ми ж приходимо до такого розуміння із запізненням майже у 200 років.

Важливий чинник – держава. Коли вона з'являється, культура пам'яті починає транс­формуватися в політику пам'яті країни. А оскільки фрагментарна культура пам'яті складається механічно з пам'яті різних регіональних груп, то й політика не може бути єдина. Тож не варто дивуватися, чому за 30 років не маємо єдиної політики пам'яті. Зокрема, до меморіалізації мільйонів жертв різних трагедій.

Розвиваємося як держава 30 років. Це дитинство. Виживаємо в будь-яких умовах, але ніколи не були в хороших. Тому в нас така еліта.

Мало набути незалежності. Вона необхідна, але не достатня умова, щоб країна стала сильною. Це нульовий рівень, а будувати треба потім. 1991 рік – наша нульова лінія. Треба було затягнути паски й одразу засудити комунізм. А в нас не було енергії. У 1990-ті правили колишні комуністи, у 2000-ні – екскомсомольці. Потім – колишні піонери. Тепер прийшли тодішні жовтенята. Може, після цього в нас стане добре?

  Президент Meridian Czernowitz Святослав Померанцев прощається з гостею фестивалю, засновницею рейтингу найсексуальніших українських митців ”Золотий Ліфон” Анною Арінарховою
Президент Meridian Czernowitz Святослав Померанцев прощається з гостею фестивалю, засновницею рейтингу найсексуальніших українських митців ”Золотий Ліфон” Анною Арінарховою

12:14

– На фестивалі наголошують на двох темах – інтеграції та екології. Не в сенсі збереження природи, а в плані побудови стосунків. Таких, щоб не нашкодити одне одному. Аби врятуватися, маємо дотримуватися дистанції й так триматися ближче. Це дуже красиво, – розповідає критикиня Ганна Улюра, 43 роки. – Культура загалом – маргінальна, робота малої групки. Але має широке силове поле. Десятки людей у п'ятницю ввечері приходять слухати поезію. Це дає надію.

Що в українській літературі краще – проза чи поезія? Скажу з врєдності – драматургія.

– Але її майже ніхто не друкує.

Іде вибух літератури для дітей

– Тому вона найкраща – її не читають і не знають. Десь переховуються геніальні тексти, – сміється Ганна Улюра. – Поезія значно сильніша. Що коротша книжка, то вона мені приємніша. Люблю авторів, які мало пишуть. Поезія викликає емоційний відгук. Коли є чиста емоція, легше отримати нового читача. Якщо поезією прихопили, то можна й романчики накидувати. Як працює Жадан: гігантська аудиторія приходить до нього через музику, вірші. Потім читають і його прозу.

Хітом стане новий роман Артема Чеха. У книжки є все, щоб зайшла і широким верствам, і високоінтелектуальним читачам. Зроблена технічно симпатично, кліпово. Розказує історію, яка доступна й зрозуміла. Коли читала, було відчуття, що Чех пише "Діти Дюни" Герберта. Тільки в Черкасах.

Мій фаворит фестивалю – переклади Бертольда Брехта у виконанні Жадана.

12:44

– На карантині в письменників з'явилася можливість надовго лишитися на­одинці з собою. Присвятили час творам, – розмірковує Анастасія Євдокимова, 27 років, кураторка освітньої програми ГогольФЕСТУ. – У Андрія Любки не було у планах написати "Малий український роман", але той з'явився.

Війна в нас усюди. Перед нею обов'язково згадують про Революцію гідності, кримське питання. Окремо стоїть ветеранська проза. Цей потік існує сам собою, його не можна й не треба стримувати.

Про війну поки що нічого не відгукнулося. "Доця" Тамари Горіха Зерня – не моя книжка, але важлива. Чи можна вважати текстом про війну п'єсу Жадана "Хлібне перемир'я"? І так, і ні. Це більше про сучасність, родину, стосунки братів.

Іде вибух літератури для дітей. Ринок може запропонувати книжки для всіх вікових категорій. Автори почали виростати, в них з'явилися нащадки. Треба для них щось писати.

Вогники фестивалів – невипадкові. Горять усупереч усьому. Але їх менше, ніж мало би бути. Є міста, в яких нічого не відбувається. Це Миколаїв, хоча він із філфаком значно прогресивніший за Херсон. Кропивницький, попри наявність театрального фестивалю. Рівне – після того, як накрилася Література RV, Суми, Чернігів.

13:41

У Целанівському центрі директор фестивалю Святослав Померанцев наливає гостям холодне біле вино.

– В Україні умовно є три видавничі столиці – Київ, Львів і Харків. Але найвідоміші сучасні українські письменники друкуються у Чернівцях, – розповідає. – Це не чудо й не випадковість, а чіткий продуманий план і щоденна скрупульозна робота протягом десятиріч. Професійний бізнес-підхід. "Меридіан" докорінно перекроїв літературну інтелектуальну мапу України.

Будь-яке суспільство ділиться на генераторів і виконавців ідей. Останнім комфортніше жити у країнах розвинутого капіталізму із соціальним захистом, безпекою, пристойною зарплатою та пенсією. Та для генераторів Україна – держава можливостей. Уявляєте, щоб я створив 2010-го фестиваль у Німеччині? Їх там десятки.

Настає інша епоха, все руйнується. Країна тріщить

Чернівці – місто інтелектуальних туристів. У нас немає моря, гір, футбольної команди вищої ліги, публічних будинків. Люди їдуть за літературною, історичною спадщиною. На жаль для всіх і на щастя для мене, в Чернівцях немає інфраструктури для такого туриста. Окрім Музею історії та культури євреїв Буковини й Літературного центру Пауля Целана, інтелектуалам немає куди піти. Маю люфт для маневру.

Неділя, 5 вересня, 13:41

– Мало того, що ти письменник, який пише прозу. Ти ще й жонатий із режисеркою, яка знімає українське кіно. Здається, що двох таких митців сім'я не може прогодувати, – каже 36-річному Артему Чеху літературознавець і редактор Олександр Бойченко, 50 років. У кінозалі Центру ім. Миколайчука презентують роман Чеха "Хто ти такий". За його мотивами режисерка Ірина Цілик зняла фільм "Я і Фелікс".

– 1990-ті. Тимофій зростає в Черкасах у благополучній сім'ї, – розповідає Чех. – Є мама, тато, бабуся, достаток. Але в родину приходить новий персонаж – коханець бабусі Фелікс. Вона його приводить, і все розвалюється. Не через появу чоловіка. Настає інша епоха, все руйнується. Країна тріщить. Тимофій виростає з усвідомленням, що поряд із ним – поламана людина. І це конфлікт між підлітком і ветераном Афганської війни – контуженим, алкоголіком, неадекватним чудовиськом на певному етапі життя.

– Бабусі якраз у таких закохуються, – зауважує Бойченко.

Героя в дитинстві зіграв син Чеха та Цілик Андрій, а Фелікса – поет Юрій Іздрик.

– Ваша родина переплюнула всіх, – говорить Бойченко. – Додумалися не просто співпрацювати вдвох, а ще й експлуатувати малолітнього сина і впхати його в кіно. А до того ще й Іздрика. Теж майже члена сім'ї.

– З першої зустрічі це була якась магія. Вони сіли й почали говорити про все – жінок, космос, – додає Ірина Цілик. – Коли побачила, як їм комфортно разом у кадрі, стало ясно: нікого вже не треба шукати.

Зараз ви читаєте новину «У світі системна криза. Поезія – кризовий менеджер». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі