Тренер усім говорив, що вона хлопчик

22–30 березня в Києві відбувся XVI Міжна­родний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. У номінації "DOCU/Світ" переміг британський фільм "Голоси моря", у "DOCU/Коротко" – картина з Португалії "Народження дружби". У "DOCU/Україна" найкращою назвали стрічку "Історія зимового саду". У столичних кінотеатрах показали 27 українських документалок. Їх режисери розповідають про героїв своїх стрічок

 

"Історія зимового саду", режисер Семен Мозговий, 26 років

– Валентина Миколаївна вперше прийшла в оранжерею на столичній ВДНГ у восьмому класі. Побачила там жінку. Подумала: "Я теж хочу тут працювати". І лишилася в зимовому саду на 45 років. 18 років не ходила у відпустку, ночами топила пічки, аби рослини не померзли. Вдома прокидалася о другій ночі – дзвонила й перевіряла пічників.

2015-го я знімав рекламу для Гогольfest. Прийшли з продюсером подивитися локацію. В оранжереї зустрів її завідувачку Валентину Вороніну. Всім, хто приходив, вона розповідала про себе і свою роботу. Вирішив записати з нею 3-хвилинне інтерв'ю-портрет, що переросло у фільм.

Якось до Вороніної прийшов священик і сказав, що її сад – проекція України. Якщо тут погано, то і в країні теж. Валентина Миколаївна відчуває відповідальність, тому не може піти на пенсію.

Наступного дня після першого запису вона зателефонувала. Сказала, що більше не має роботи. Керівництво ВДНГ тоді позбувалося пенсіонерів. Її звільнили, бо всіх дістала – критикувала, не довіряла. Над кожним стояла і вказувала, скажімо, як обкопувати дерево. Мала жагу до влади. Хоч у неї не було підлеглих.

Вороніній дали місяць на передачу справ молодшій Валентині. Та вона виїжджала місяці зо три. І пізніше приходила під приводом, що не вивезла всіх речей. Ходила оранжереєю і бідкалася, як усе занепало, засохло. Доки знову не стався якийсь конфлікт і керівництво наказало зовсім її не пускати.

Валентина Миколаївна займається озелененням. Закінчила комп'ютерні курси, робить електронні проекти із садового дизайну. Має родину – чоловіка, дітей, онуків. Багато про них не розповідала. Здавалося, її не так цікавлять люди, як рослини.

"Домашні ігри",

режисер Аліса Коваленко, 31 рік

– Історію Аліни я дізналася від тренера київського жіночого футбольного клубу "Атекс" Алли Василівни. Батьки дівчини сиділи у в'язниці. Вона фактично жила на вулиці. У квартирі відрізали воду, електрику. Коли мати вийшла, народила сина й доньку від іншого чоловіка. Він жив із ними, пив. Виплати на дітей спускав у казино.

Аліна хотіла, щоб брата й сестру віддали в школу. Вчила їх писати, читала. Влаштовувала подорожі по місту, на атракціони. Брала на ігри. До цього їхньою найбільшою розвагою було, коли батько катав на автобусі по району.

Щоб утримувати родину, Аліна мусила підроб­ляти. Час від часу гроші давала тренер – була її хрещеною матір'ю. Купувала форму, бутси. Майже сліпа баба іноді виділяла щось із пенсії. Досі мають великий борг по квартплаті.

Аліна почала грати у футбол у дворі. Виступала за шкільний клуб. Тренер усім говорив, що вона хлопець. Під час однієї гри з нею грубо повівся суперник. Її мати, яка була на матчі, не стрималася: "Не обижай, она же девочка". Так накрилася її кар'єра в чоловічому футболі.

39-річна мати Аліни померла під час зйомок. Мала цироз печінки, колись пережила автомобільну аварію – відмовили органи. Дівчина перестала грати у футбол. Я хотіла, щоб вона повернулася. Повторювала, що має талант. І вона поновила тренування. Поїхала на збір "Атекса" в Очаків на Миколаївщині. Без тренувань набрала вагу. У спеку надягала дві куртки, щоб скинути зайві кілограми. Займалася тричі на день по 2 години.

Аліна – скромна. Ніколи не казатиме: "Я крута футболістка". А вона справді така. Виступала за жіночу юніорську збірну. Добре грає. Основна її позиція – нападник, але може стояти й на воротах. А ще трюкачка – вміє набивати м'яч безперестанку, крутити його на голові, коліні, пальці.

Мріє потрапити в національну збірну. Для неї це можливість привернути увагу тренерів, агентів клубів. Футбольні команди часто підтримують спонсори. В якийсь момент на "Атекс" вийшла турецька фірма. Багато обіцяли – поле, зарплати. Були чутки, що тепер дівчатам платитимуть тисячі євро. Я фотографувала момент підписання договору. А потім вони зникли. Після показів фільму "Домашні ігри" на закордонних фестивалях до мене підходили люди. Казали, що хочуть збирати гроші для Аліни, її команди. І теж зникали.

Зараз Аліні 22 роки. Вона грає в "Атексі". Ніякого дива в її житті не сталося.

"Мій друг Дон Кіхот", режисер Станіслава Доронченко, 24 роки

– Мама навчалася в Луганській академії мистецтв на актрису. Олександр Шмаль читав курс історії світового театру. Коли я вчилася у театральному інституті Карпенка-Карого, він із театром приїхав до столиці. Мама сказала: "Маєш із ним зустрітися". Чула про нього як про людину несьогосвітню. Міг чотири місяці ходити в одному светрі. Не розчісуватися. Але влітав в аудиторію з променистими очима й розповідав. Умів закохувати у свій предмет.

Працював режисером у багатьох театрах в Україні, Росії. Всюди мав непрості стосунки з керівництвом. Хотів робити не всім зрозумілі авангардні речі. Плюс – складний характер.

До 2014-го жив у Луганську. З дружиною розлучився. Квартиру продав, щоб мати гроші на власний театр. Винаймає за містом занедбану дачу без інтернету й нормального мобільного зв'язку. Бідує. На життя заробляє тим, що при місцевому "Кризовому медіа-центрі" спілкується з біженцями і робить із ними аудіоінтерв'ю. Грошима йому допомагає колишня студентка Тетяна.

Трупа Олександра Шмаля працює безкоштовно. Тому в режисера непрості стосунки з акторами. Молоді хочуть забезпечувати родину, їздити світом. А він вимагає фанатичного служіння театру, аскези. І рано чи пізно учні йдуть.

Театр має 50 постійних глядачів. Люди з вулиці туди не заходять. Кілька років орендував приміщення за грантові гроші. Коли вони закінчилися, місто сказало: "Ми не фінансуватимемо вас. У нас є прекрасні театри". У Сіверськодонецьк після окупації саме переїхав Луганський музично-драматичний. Поки що театр Шмаля дає вистави у "Кризовому медіа-центрі".

Режисер не припиняє війни з чиновниками. Вони сприймають його як дивакуватого, неприємного чоловіка. Його фінальна фраза у фільмі: "Мне все говорят, что мне надо сыграть Дон Кихота. Что мне играть его? Он же придурок". Думаю, глибоко в душі він розуміє, що подібний до героя роману Сервантеса.

"Дві Надії",

режисер Уляна Осовська, 27 років

– Надія Тарнавська – дочка українських емігрантів у другому поколінні. Виросла у США. Ходила в українську школу. Вивчила мову, танці, пісні. 19-річною на початку 1990-х уперше приїхала в Україну. Викладала англійську в Чернівцях. Коли повернулася у Штати, багато слухала записи етно-гурту "Древо" з Крячківки Пирятинського району на Полтавщині. Вдруге приїхала сюди досліджувати фольклор. Знайомство з "Древом" переросло у дружні стосунки.

У Крячківці Юрко Фединський (американський музикант українського походження, 1998 року переїхав в Україну, вивчає кобзарську традицію, робить музичні інструменти, з 2010-го живе у Крячківці, учасник гурту "Древо". – Країна) організував музичний табір. На ньому викладала спів Надія Тарнавська і співачки "Древа" – Надія Роздабара й Ніна Рева. У табір нас приїхало людей 30.

Надія Тарнавська вірить, що в кожного є сильний голос. Знає, як його розкрити. За 10 хвилин може навчити людей, які ніколи не співали, виконати уривок пісні на три голоси.

Надія має вигляд життєрадісної і смішної. Але в неї багато внутрішніх конфліктів. Головне питання: українка вона чи американка. У фільмі є момент, коли розповідає про зґвалтування.

Надя повернулася у США, працює в невеликих театрах. Іноді ставить вистави, співає, грає на багатьох музичних інструментах. Дає сольні концерти. Разом з американським гуртом Ukrainian Village Voices розучує українські пісні.

80-річна Надія Роздабара – приклад позитивного старіння. Якось ми почали зйомки вдома у неї о четвертій ранку. Вона вже була на ногах. Потім разом із "Древом" поїхали у столичний Музей Івана Гончара на концерт. Після виступу десь о 21:00 почалися танці. Молоді вже з ніг валилися, а вона всіх заводила танцювати.

Її чоловік Федір Олександрович помер недавно. З ним співала у "Древі" 60 років. Має дітей і онуків. Працювала вчителькою, директором школи. Господарство веде сама. Хоч коли ми приїдемо, в неї постійно гості то з-за кордону, то хтось учиться, то їдуть на концерт. Репетирують із Ніною Ревою та молодшими жінками з села, щоб передати репертуар.

Навряд чи в селі відчувають значення гурту "Древо". Не до кінця розуміють, чому туди їдуть так багато фольклористів, любителів музики. Покоління 50-річних там уже не співає.

×