Телевізор зараз дивляться ті, які нічого не вирішують

"Актор має бути контрольованим шизофреніком", – вважає художній керівник театру­студії "Чорний квадрат" Анатолій Нейолов. Київський театр імпровізації за 20 років поставив близько 160 спектаклів. У грудні 2012­го знову показали свою класичну виставу "10 хвилин до кінця світу"

"Якого ведмедя можна навчити кататися на велосипеді?" – колись запитав нині покійного Володимира Шевченка, директора Київського цирку. "Кожного. Але один на велосипеді покатався, з'їв сахарок, повернувся в клітку й ліг спати. Другий катається, цукру не просить, у клітці дотанцьовує для себе, в кайф". Питаю, чи значить це, що другий – талановитіший? "Ні, питання в тому, хто мені їх привіз. Першого хазяїн закриє в клітці: жери собі, існуй. А сам горілку кваситиме. Другого єгер забрав у померлої ведмедиці. Годує з пляшечки, постійно біля нього. Це ведмежа робитиме все, без палок і моріння голодом – а саме так тварин дресирують. Тиждень спілкування з байдужою людиною в дитинстві – й малий закривається. Ненавиджу цю історію, але вона показує, хто може бути актором.

Через декілька років їду в маршрутці. ­Поруч – маленький хлопчик, длубається у носі. Мама дає йому запотиличник: негарно так робити, що про тебе люди подумають. Хто я їй, що вона через мою думку б'є свого сина? Я вийду з маршрутки – і все, а дитина закриється назавжди. Джозеф Морено, творець психодрами, говорив: "За допомогою театру можна лікувати всіх, у кого було дитинство". У студії навчаю не через всмоктування нових знань, а завдяки звільненню від старих комплексів.

На нас впливають події з дитинства. На мене – тато­алкоголік, школа, де відбивали бажання вчитися, мікрорайон, де було модно ходити бійками район на район, радянська армія. Були події, які мали б мене покалічити. Я закрився від цього: забув, не пам'ятаю. Якось узимку вдома граюся. Батько допився до того, що підходить і запитує: "Я тебе замучив уже? Давай я вип'ю таблеток. А ти потім викличеш "швидку". "Перестань, – кажу, – заспокойся". І далі граюся. За кілька хвилин дивлюся – вікно на балконі відчинене і його ніде немає. Шостий поверх. Розумію, що трапилося, але дивитися у вікно боюся. У двері дзвонять. ­Думаю, мабуть, сусіди прибігли. Повільно йду до дверей. Відчиняю, а там батько стоїть. ­Таким тверезим його ніколи в житті не бачив. Зима була, на винограді під вікном снігова кірка утворилася – наче гірка. Батько на неї упав, тому й вижив. Життєві історії декого ламають, а декого загартовують.

На вулиці можна знайти модель, обличчя, типаж. Але актора – ні. Для цього й існують кастинги. Має бути бажання, а здібності є абсолютно в усіх. Ігровий інстинкт вроджений, як інстинкт самозбереження чи продовження роду. Ми пізнаємо світ через гру. Доки росли, його в нас притупили. Вислів Шекспіра про життя­гру настільки ж заяложений, як і правдивий.

Грає кожен, але не кожен це усвідомлює. Без усвідомлення не вийде керувати процесом. Якщо опанувати технологію й закони гри, можна переграти суперника.

Будь­кого завжди можна змусити зробити те, що тобі потрібно. Один з основних прийомів – зміна способів. "Дай грошей. Будь ласка, дай грошей. Я тобі колінце поцілую. Я тобі зараз в око дам". Вмовляю­погрожую­прошу. Гравець­імпровізатор використовує цю зміну. А не гравець завжди вдається до одного способу, і ситуація не вирішується. Звичайна людина під час гри переживає. Актор працює над метою, перебирає способи і не реагує емоційно.

Вчимо імпровізації – реагувати миттєво й грати себе. Інші театральні школи вчать зображати когось. Для життя це неефективно. Щоб відреагувати блискавично, треба спочатку зупинитися. У метушні робиш більше помилок. Зупинися, замри, усвідом, де ти, хто ти, що є твоєю метою. Довго запрягаємо, але швидко їдемо.

На кастинг до театру приходять кілька сотень людей. Співають, танцюють, читають вірш. 50 вступають. За місяць занять з'ясовуємо, наскільки вони боягузливі й ліниві, чи мають характер, волю й інтелект. Кажеш: хлопці, розставте стільці. Відійшов, а сам краєм ока спостерігаєш. Один схопив, поніс, поставив. А другий відійшов і вдає, що з кимось розмовляє. Лише своїй думці не довіряю – також оцінюють колеги. ­Об'єктивна думка – це сума суб'єктивних. Потім половину відсіюємо. Із них двоє­троє підуть далі.

Вік у акторській грі не має значення. ­Навчитися можна будь­коли. У Карпенка­Карого приймають дівчат до 21­го, а хлопців – до 24. Але акторський факультет там відстійний, просто іншого немає. Викладачі там не розуміють, чим живе сучасна молодь. Молоді люди цинічніші, зліші, мають менше ілюзій, але й менше милосердя. Слабкіша уява, більш цілеспрямовані. Світ інший, а вчать дітей грати, як у 1980­х. Стрічки Фелліні не втратили геніальності, однак дивитися їх зараз складно. Художня мова змінюється, а теми ті самі: секс і смерть.

Актор має бути контрольованим шизофреніком. Люблю анекдот: "Тату, хто такий шизофренік?" – "Це людина, в якій із усього багатства особистостей залишилися жити тільки дві". Суспільство вимагає від нас бути єдиною, цілісною особою, електорально й статистично передбачуваною, ринково керованою. Звичайна людина звужується до певних смаків. Я ж можу дивитися як відстійний серіал, так і високоінтелектуальне кіно. Слухати попсятину й елітарну оперу. Чим більше орієнтуєшся на моду, тим скоріше деградуєш.

Коли в дитинстві усі хочемо бути акторами – насправді бажаємо слави. Не так хочемо грати, як щоб нас любили. Панує тотальна недолюбленість.

Якщо після тебе світ не став кращий – жив дарма. Ти повинен впливати на чиїсь життя, хай на 10 людей, але покращувати його.

Кохання між партнерами по сцені не заважає. 86 відсотків людей зав'язують стосунки на роботі, театр – не виняток. Існує штамп, що в кіно і театр можна потрапити через ліжко режисера. Деякі вірять і намагаються спробувати. Але не бачу сенсу міняти свою красиву й розумну дружину на когось іншого. ­Випадкові зв'язки тільки шкодять.

Багато працював із політиками. Всі вони зай­маються акторською діяльністю, але майже всі – погані актори. Не більш як 5 відсотків уміють тримати маску й вирішувати задачі. Більше турбуються про те, що кажуть, ніж як кажуть. Тому дуже часто мають непереконливий вигляд. Ніби правильні слова, а не цікаво.

Отримував дві пропозиції йти в політику, але відмовився. Маю все для щасливого життя: кохана дружина, є де спати, що їсти й вдягати. Немає автівки, але вона мені не потрібна, люб­лю ходити.

Бізнесмени зверталися, щоб посидів на ділових зустрічах: допоміг зрозуміти, чи не бреше партнер. Акторська майстерність не тільки зброя, а й щит.

Проблема сучасного українського кіно – відсутність грошей і часу. Все роблять нашвид­куруч. Фаст­фуд ліплять. За день треба знімати не більш як 10–12 хвилин. А у нас – по півгодини, а інколи й цілу серію роблять. актори грають непогано. Але проблема з драматургією. Дуже мало хороших матеріалів. Найгірше, якби навіть зняли щось цікаве й інтелектуальне, – публіка цього не хоче. Їсть "мило", при тому з насолодою. Інтелігенція пішла в інтернет. Телевізор дивляться люди, які нічого не вирішують.

Найрозкрученіший український актор зараз – Володимир Зеленський. На нього йдуть, він чарівний, енергійний, має планку, нижче якої не падає. Бенюк – дуже хороший, але його понесло в політику, а це зіпсує як актора. І в театрі поганому грає. Театр Франка – це пафосна хрінь. Майже всі театри в Україні сидять на дотаційній голці держави. Найчастіше просто не зацікавлені в глядачеві. Якщо театр отримує 6 відсотків із квитків, а решта – державна дотація, йому байдуже, чи прийдуть люди. Треба залишати приміщення й оплату комунальних. Решту – хай заробляють.

У "Чорного квадрату" конкуренти не театр, а серіал "Доктор Хаус" і сайт ex.ua. ­Змагаємося за час глядача. Йому ввечері треба відірвати дупу, купити квиток і прийти в театр. Або просто отримати задоволення, клацнувши кнопку на комп'ютері. Державні театри ні з ким не конкурують, їм байдуже. Живих справжніх театрів в Україні дуже мало: київські "Дах", "Вільна сцена", "Театр на Лівому березі", харківський "Театр 19" і ще кілька.

×