"Світу потрібно показати долі маленьких, нікому не потрібних людей"

Український документальний фільм "Терикони" про дітей у прифронтовій зоні Донбасу показали на 72-му Берлінському кінофестивалі. Прем'єра відбулась у конкурсній програмі Generation Kplus.

15-річна Настя живе на околиці шахтарського містечка Торецьк Бахмутського району Донеччини, менш ніж за кілометр від позицій бойовиків. Її будинок зруйнували російські ракети. Має посттравматичний синдром, майже не ходить до школи, заробляє на життя збиранням брухту. Від бід ховається в інтернеті. Мріє про новий будинок, собаку й пише листи Діду Морозу з проханням повернути їй батька, за сюжетом.

Про стрічку розмовляємо з режисером 46-річним Тарасом Томенком

 

Як виник задум фільму "Терикони"?

– У серпні 2014-го поїхали на Донбас фільмувати хроніку подій. Зібрав велику кількість матеріалу, але згодом зосередився на проблемі дітей. У команді волонтерки Олени Розвадовської їздив прифронтовою зоною в рамках програми ЮНІСЕФ. В інтернатах, школах і дитсадках показували вистави про мінну безпеку. Почав стежити за життям кількох дітей у селищі під Авдіївкою. Одного разу приїхали, а їх там уже немає. Стрічку неможливо було завершити без героїв.

2017 року з оператором Михайлом Любарським знову поїхали на Донбас, і тоді знайшли нашу нову героїню Настю. Одразу зрозуміли, що вона буде головним персонажем фільму. Бо, попри трагедію, яку вона в собі несе, має світло й надію.

Так почала вимальовуватися історія про дорослішання й про дитинство, що триває, незважаючи на війну.

Назва стрічки – символічна. Терикони – це гори з відпрацьованої породи. Утворювалися за роки роботи копалень, знаковий елемент ландшафту на Донеччині. Це алегорія доль полишених дітей, для яких війна стала частиною життя. Ризикують не мати майбутнього. Але навіть коли страждають від обстрілів або втратили батьків і рідних, продовжують жити й любити там, де інші гублять будь-яку надію.

Чому сфокусувалися саме на дитячій темі?

– Коли були ще бої за Металіст на Луганщині й там робили зелений коридор для мирного населення цього містечка, мені запам'яталися очі дітей, яких виводили. То був 2014-й. Зараз бачимо ще катастрофічнішу ситуацію.

Як уперше зустріли свою героїню?

– Селище Залізне під Торецьком – це самий передок на той час. Ми зупинилися біля розбитого будинку перезарядити камеру. Постать дівчини вималювалася ніби з-під землі, з розвалин. Каже: "Ходімте, я вам щось покажу". Відвела в дім і розказала історію своєї родини. Ми нічого в неї навіть не запитували. Сама на одному подиху розповіла. А ми одразу почали знімати, хоч і не готувалися. І це так органічно сполучилося документально, що ми вирішили, що в неї є кінематографічність, свій біль і рана, що не заживає. Вона не зважала на камеру весь цей час. Нам стало цікаво провести спостереження за цією долею. І розказати світові її історію.

Настя з більш-менш благополучної шахтарської родини. Батько заробляв, мати не працювала. 31 грудня 2015-го все раптово змінилося. У Новорічну ніч в їхню хату поцілили три снаряди "Града". Батька контузило, і протягом року помер. Але ще перед цим їхня сім'я розпалася. Мати скотилася на соціальне дно. Відтоді Настя разом із нею та молодшим братом Яріком живе в баби в будинку навпроти.

Таких дітей на Донбасі багато. З жахом розумію, що фільм – про предтечу того, що зараз відбувається в більшому масштабі. Ми знімали в період відносного затишшя, хоча воєнні дії тривали. А тепер пішла остання фаза загострення – справжня війна. І ми зрозуміли: через долю однієї дівчинки могли показати, що в нас у цілій країні далі буде коїтися.

Як вони утримують себе після смерті батька?

– Шукають метал по розбитих будинках. Багато дітей так робить. Коли знімали Настю, там паралельно йшли вулицями ще три-чотири зграйки, які тягнули залізяччя.

Мають іще якусь соціальну допомогу. Мати оформлена як одиначка, також ходить прибирає квартири. Загалом це якісь копійки. Шукає роботу, але безрезультатно. Є пронизливий епізод, коли через соціальний центр іде влаштовуватися в пекарню і їй відмовляють. З об'єктивних причин. Її не можуть взяти через фізичний стан. Вона алкоголічка. Проблеми зі спиртним почалися через руйнування родини.

Настя вчиться?

– Село постійно обстрілюють. Червона зона. До лінії розмежування – менш як кілометр. Школа працює, але в неї час від часу влучають снаряди. Сирен немає. Як починається обстріл, учні спускаються в підвал або лягають у коридорі на підлогу. Потім уроки продовжуються. Для них це буденність. Пекло, яке ми зараз спостерігаємо, на Донбасі тривало щодня вісім років.

Настя рідко відвідує школу. Якби була повноцінна родина, можливо, вона й ходила б.

Як іще вона проводить час?

– Шукає розраду у віртуальному світі. Сидить у тіктоку, дивиться відосики, слухає пісні. Це втеча від реальності, яка стала такою нестерпною, що єдиний вихід – зануритися в уявне. А в тому середовищі це переважно російський контент. Її улюблений серіал – "Свати". Дослівно цитує персонажів.

Про що мріє?

– "Война – это когда семья распалась", – каже Настя. Переживає втрату батька. Одного разу розкрилася нам і прочитала свій щоденник, в якому записує свої мрії. Ніхто не залишався байдужим після цього епізоду, всі просто ревли. Але ми свідомо не брали в картину, бо це її інтимна річ. Пише листи Діду Морозу з проханням повернути тата. Настя – чиста душа. Натура, яка зберегла в собі чистоту й дитячість.

2014-го на Донбасі жили 400 тисяч дітей, за даними ЮНІСЕФ.

Як діти Донбасу бачать себе та країну, чи розуміють, що відбувається?

– Не можу говорити про дітей із того боку фронту. А тут вони в такому стані – підлітковому. Їхня свідомість, ідентифікація ще формуються. Для Насті патріотизм – ареал, де вона живе. Її вулиця, будинок. Але є різні приклади. Там є діти, які стояли 2014-го з синьо-жовтими прапорами, зустрічали наших воїнів, давали чай. Узагальнювати не варто.

Ми програли культурний бій за останні 30 років. Протягом незалежності не було експансії української культури на тій території – оце результат. Регіон перебував у мовній і культурній окупації. Настя не розмовляє українською. І це питання до нас.

Коли востаннє знімали?

– Фільмування тривало з 2017-го до вересня 2021-го. Історія незавершена. Важко було ставити крапку. Документальний фільм можна знімати безкінечно. Але вже і гроші закінчувалися, і були запрошення з фестивалів. Просили дати картину в тому стані, що є.

Ви робили документальне спостереження. Не втручалися, а лише фіксували. Крім одного моменту в будинку культури селища Нью-Йорк, де заговорили напряму з героїнею.

– Метод документального спостереження за героями та невторгнення в їхній особистий простір дав змогу показати драматизм дитячого життя на передовій. Ми не готували ніяких сцен. Знімали життя за документальним принципом. Але вирішив спитати, що для неї означає війна. Настя уникала цієї розмови, бо це для неї травма. Запитати можна було лише раз. Пішов на такий крок з увімкненою камерою. Це єдиний діалог із персонажем у фільмі. Майже не відчувається, що ми присутні у стрічці. Це було частиною художнього завдання. Щоб мінімально впливати на героїв, спілкувався з ними через помічників. Нам дали величезний кредит довіри, і ми не хотіли ним зловживати.

Які були незручні або небезпечні ситуації під час зйомок?

– Оскільки сім'я живе дуже бідно, то не хотіли, щоб знімали у квартирі. Тому ми зупинилися в церкві. Кілька разів потрапили під обстріл. Було психологічно важко бачити й розуміти, що ти не можеш нічого змінити. Але гріла надія, що світу потрібно розказати цю історію, показати долі маленьких, нікому не потрібних людей.

Для таких, як Настя, війна стала пейзажем за вікном. Вони її вже не помічають. Для них загроза – голод, втрата надії.

Фільм про матеріальну й духовну руйнацію Донбасу. Чи уникнемо такого з Україною загалом?

– Русский мир іще до війни вкоренився на територіях, де була відсутня українська культура. Він там проріс. Але зараз маємо ситуацію, коли українська нація згрупована. Урок Донбасу вона засвоїла.

Чому важливо говорити на тему дітей війни, особливо звертатися до західного глядача?

– Лише зараз світ голосно заговорив про трагедію України. Вісім років війни хотів відгородитися. Ми намагалися докричатися через долю дитини. Організували величезну кількість інтерв'ю. В Берліні в мене буквально кожна година була розписана. Німці були шоковані, бо побачили справжній стан речей. Треба розуміти, що Росія витрачає мільярди на пропаганду своєї політики за кордоном. І ми таким маленьким твором могли хоч трішки показати, що насправді відбувається. Європейці дуже здивувалися, бо доти були одурманені, не розуміли. Це зараз за кілька днів прозріли. Але ми попереджали, що треба зупиняти це все. На жаль, нашого голосу було недостатньо. Нас не чули. Але ми показували реальність війни.

Основне враження аудиторії від стрічки – шок і біль. Серед глядачів були й діти. Казали, що першою реакцією було несприйняття побаченого. "У перші хвилини фільму було відторг­нення. Думала, що це якесь постановне кіно. Наприклад, чому вона в одному одязі ходить влітку і взимку?" – написала 14-річна німецька дівчина. А потім додала: "Коли я зрозуміла, що це насправді, закрилася у своїй кімнаті й до ранку плакала".

"Терикони"показали напередодні повномас­штабного вторгнення Росії в Україну.

– Так. Один із показів відбувся якраз того дня, коли РФ оголосила про визнання псевдореспублік (21 лютого. – Країна) Я сказав німцям, що це початок війни, її оголошення. Не вірили.

Чи розуміють, що ворог націлений не тільки на Україну?

– Європейці інфантильні. Вони й людяні, але бояться вірити в агресію Путіна, не хочуть навіть чути, що може з ними щось трапитися. Готові допомагати і співчувати, але не хочуть проєктувати, що ця війна може прийти й до них. Думаю, з цим пов'язано й те, що НАТО не хоче закривати неба. Трохи страусяча позиція.

Коли востаннє спілкувалися з Настею?

– Днями зідзвонилися, нарешті з'явився зв'язок. Настя так по-дитячому з жартами говорила. "У нас все хорошо. Мы никого не трогаем, нас никто не трогает". А мені якраз написала глядачка: "Ми готові забрати Настю до Німеччини". Я розповів про таку можливість. У розмову втрутилася мати: "Ты ни в какую Германию не поедешь, будешь здесь". Потім бабуся почала кричати. Я тут не можу нічого зробити. Долю Насті вирішує мати, вона не позбавлена батьківських прав. Ми хотіли купити їй хату в Костянтинівці, щоб переїхала туди. Там недорого коштує житло. Вже почали збір коштів, а тут війна.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×