Сучасні війни – це не бомбардування міст, це – бомбардування мізків

"Межі кордонів" – головна тема 23-го Форуму видавців у Львові. Це найбільший книжковий ярмарок і літературний фестиваль в Україні. Цьогоріч на нього приїхали 996 учасників із 28 країн

Четвер 15 вересня

12:05

– Виношувати книжку не було часу. Почалася російська агресія, – каже 47-річна Лариса Якубова з Інституту історії. Народилася в Донецьку. На Форумі видавців її презентація – одна з перших. Привезла дослідження "Триста років самотності: український Донбас у пошуках смислів і Батьківщини".

В аудиторії історичного факультету Львівського національного університету зібралися зо три десятки студентів і кілька відвідувачів Форуму.

– Для тих хто живе на Донбасі, питання: хто ми? – складне. Ще складніше знайти свою Батьківщину. В мені немає ні краплі української крові. Навпіл білоруси й росіяни. Із тих, хто жив зі мною на одній вулиці в Донецьку, не знаю жодного, перед ким би таке питання не стояло. Навесні 2014-го, коли утворився кордон на межі Майдану й Антимайдану, а потім почали рити окопи, стало зрозуміло: крім нас, Інституту історії, відповісти на це запитання нікому. Масове уявлення про Донбас, яке тиражують засоби масової інформації, не відповідає дійсності. Це історія про терикони і шахти. Правди про людину на Донбасі немає ні у нас, ні в Росії.

 

13:28

У книгарні "Є" презентують книжку поета й літературознавця 55-річного Віктора Неборака "Іван Франко: вершини й низини". Автор називає видання інтерпретацією Франкової збірки "З вершин і низин". Написав його за дослідженнями, які два з половиною роки тривали в Інституті Івана Франка. Там працює старшим співробітником.

Знімає круглі темні окуляри та бавовняного білого капелюха, сідає на чільне місце. Це – 23-тя книжка Неборака. Літературознавча – третя.

– Дружина Франка Ольга видала власним коштом два наклади "З вершин і низин". Перший розійшовся швидко. Вирішили надрукувати другий. Із випущеної тисячі багато лишилося в магазинах навіть після смерті Івана Яковича. З тих пір в українській поезії нічого не змінилося.

У книгарнях дослідження Неборака продають за 138 грн. Він обіцяє залишити десяток примірників у своєму інституті – по ціні 68 грн.

– Мені Франко подобався у школі. Особливо "Зів'яле листя". Вчили його в дев'ятому класі. Гормони б'ють, закохуєшся в однокласниць. Коли одна з них тебе відшиває, "Зів'яле листя" особливо починаєш помічати.

Читає вірш "Скала". Називає його римейком "Каменярів". У ньому та сама кількість строф, що й в оригіналі Франка.

14:01

Біля виходу з книгарні Віктор Неборак зустрічається з колегами з інституту. Продає їм примірник за 50 грн.

– Готівка завжди потрібна, – каже. – У книгарні ходять, як у виставкові зали.

Прямує до приміщення Спілки письменників. Там його наступна презентація.

– Як змінився Форум видавців? – запитую.

– Я був при самих його витоках. Завжди трохи критикував. Сюди мають ходити оптові закупівельники, а не окремі читачі. На Форумі книжки мають бути хоча б у півтора-два рази дешевші, ніж у книгарнях. А тут деколи вони й дорожчі. Форум не має перетворюватися на базар. Зараз це – ринок з якимись супутніми заходами. Чому поп-зірці платять за виступ, а письменнику – ні? Часто він сам свою книжку видає. Мої вірші внесли в шкільну програму. Вивчатимуть в 11-му класі. Надрукують у хрестоматіях тиражем 100 тисяч і більше. Чи радився зі мною хтось, які вірші вибрати? Думаєте, заплатили авторські гонорари? Нікому не платять. Держава – бандит.

Доходимо до Спілки письменників. На масивних дверях у старому будинку – кодовий замок. Поет намагається підібрати код двома пальцями. До входу підходить жінка. Натискає тризначний код.

– Для письменників код мав би бути на дві або взагалі на одну цифру. Більше не запам'ятають, – каже Неборак.

П'ятниця 16 вересня

10:00

В одній із яток перед Палацом Потоцьких купує книжку "Мудрість Ганді" голова Аграрної партії 44-річний Віталій Скоцик. Віддає 600 грн. За годину в Блакитній залі Палацу презентуватиме власний твір "Як жити в епоху змін".

– Завтра тут буде вже ніде яблуку впасти. Сьогодні зранку ще можна вільно погуляти й вибрати книжки. Купив збірку спогадів Василя Стуса, роман Мирослава Дочинця і дві дитячі книжки. Хотів дістатися до наших знаних дитячих видавництв, як-от "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" чи Видавництво Старого Лева, але мене перестрів інший видавець. Зацікавив новою серією книжок. Друкує не просто казки, а створює етноекологічну книжку. Всередині є диск. Читаєш на ніч дитині казку і лунає колискова, яка доповнює історію. Це твір Ольги Гури "Колискова мавки". Сьогодні ввечері протестую новинку з донькою Даринкою, – каже Віталій Скоцик.

У Блакитній залі палацу Потоцьких на великому круглому столі лежать з десяток його книжок.

– Це все, що залишилося з п'ятитисячного накладу. За тиждень вийде другий тираж на 10 тисяч примірників. Готуємо англомовне видання. Намагався писати доступно, щоб було цікаво і студенту, і пенсіонеру, – каже голова Аграрної партії.

 

13:16

До конференц-зали Палацу мистецтв заходить 50-річний французький письменник Фредерік Беґбедер. На Форумі презентує книжки "99 франків", "Кохання живе три роки", "Бесіди нащадка епохи" та "Уно і Селінджер". Знімає пом'ятий піджак, під ним біла сорочка з короткими рукавами. Очі червоні.

– Здалося, що повернувся в СРСР. Ці стіни, радянські лампи, килимок – каже Беґбедер. – Я не знаю української, пробачте. Та можу сказати "Будьмо!" Вивчив це слово вчора ввечері, коли випивали з друзями в одному з клубів. Усі повторювали "Будьмо!" багато-багато разів. Мені подобається Львів, його назва звучить, наче гавкіт собаки – "вуф-вуф!".

Письменник не повинен багато говорити. Краще багато писати. Якщо хочете дізнатися, хто я насправді – читайте мої книжки. Бо коли спілкуюся з публікою, то стаю сором'язливий. Щоки червоніють, тремчу. Починаю неорганізовано говорити, і люди сміються з мене. Коли ж пишу, то відвертіший і щиріший. Намагаюся використовувати короткі речення, від яких буде ефект рівноцінний удару по носі.

14:31

– Чого душа бажає? – питає продавщиця у дівчини, що розглядає книжки.

– Душа не визначилась, – відповідає та.

Поруч придивляється до літературних новинок білоруський поет Андрій Хаданович, 43 роки. Пригладжує рукою волосся і поглядає на годинник. Каже, що поспішає на презентацію книжки "Моє ім'я Маріте" литовця Альвідаса Шляпікаса.

– Білоруська влада останні років 15 настільки некультурна, що навіть не намагається підкупити письменників. Ставки роблять на хокей, біатлон та наївний фолк, свята типу Слов'янського базару у Вітебську. Люди, які займалися літературою заради вигоди, пішли в інші сфери. Тепер це державні чиновники. Літератором лишився тільки той, хто не писати не може. І хто відчуває відповідальність за культурний геноцид країни. Нашу культуру віддали на обід "русскому миру".

16:14

У театрі ім. Леся Курбаса літературний критик Олександр Бойченко, 45 років, презентує роман "Забуття" 33-річної Тані Малярчук. У залі – аншлаг, напівтемрява. На сцені стоїть стіл, за яким він дискутує з авторкою. За їхніми спинами лежать завішені великим білим рядном тюки соломи.

– Де ж та трохи дурнувата Таня, до якої ми звикли? Цією прозою ти кажеш, що тої Тані більше нема, – каже сумно Бойченко.

У "Забутті" Таня Малярчук розповідає про молоду письменницю, захоплену життям польського політика В'ячеслава Липинського. Шукаючи правду в чужому минулому, дівчина починає бачити власне майбутнє.

– Липинський – це теж я, бо шукала в ньому риси близькі для себе. Він теж був холериком. Думав, що все знав: "Ось так треба. Ну, холєра, я вам всьо виписав". Але ніхто його не слухав. У мене враження, що і мене ніхто не чує.

Пишу не тільки про Липинського. Прагну скласти свою історію, розкриту від імені жінки. Одна частина пов'язана з пережитим Голодом 1933-го, інші – це 1950 роки, завершення партизанщини. У другій зацікавила проблема вибору. Або йдеш у ліси, б'єшся до кінця, хоча знаєш, що програєш і тебе вб'ють. Або лишаєшся вдома, погоджуєшся на колгоспи, віддаєш усе і працюєш задурно. Проте лишаєшся живим. Для мене було шоком: якби мій дід пішов у ліс і його вбили, то мене тепер не було б. Тож можна сказати, що я – "нащадок" бажання жити. Всі, хто залишився, це люди, які побоялися щось робити.

13:10

У кінотеатрі "Коперник" готують сцену для презентації фільму і роздають навушники для синхронного перекладу. Згодом навушники забирають. Американський письменник Девід Саттер говоритиме російською. З 1976-го по 1982-й працював у Москві кореспондентом Financial Times.

– Мені відкрився фантастичний світ Радянського Союзу. Абсурдність, пропаганда, спектакль – з одного боку. З другого – це була справжня заміна правди. Усіх іноземних кореспондентів возили в ті самі колгоспи. Там кожному говорили те ж саме. Кілька колгоспниць стали зірками. Звикли давати інтерв'ю західним кореспондентам, як вони будують комунізм. Питали: "А ви звідки? З Financial Times? У мене вже були з Lemond, Washington Post, із лондонського Times". Побачив це і вирішив їздити сам.

– Так можна було?

– Як не дивно, так. Тільки треба було інформувати Міністерство закордонних справ за 48 годин. Вони готували місцевих начальників, але не забороняли. Тільки третина Союзу була справді закрита для іноземців.

– Чому вибрали назву "Менше знаєш – краще спиш"?

– Багато людей не хочуть знати більше. Завжди легше не знати. У Росії – так це точно. Зомбування через державне телебачення робить свою справу. Те ж саме відбувається на Заході. Вони раді не знати про провокації, що привели Путіна до влади. Про злочини, що він скоїв у Росії ще до безглуздої війни в Україні. Люблю російські прислів'я, тому й використав одне з них у заголовку. Воно влучно описує ситуацію.

20:10

– Я би вам читав усе, адже тут зібрані всі мої улюблені вірші. Мріяли з Юрком Андруховичем про цю книжку ще у дев'яності. Він пропонував назву "Українська апокаліпса". Почали антологію з Тичини, хоча думали брати початок від Олеся і Вороного. Потім вирішили, що ними завершимо другу антологію – віршів до Тичини, – розповідає на презентації "Антології української поезії ХХ століття" поет і видавець 55-літній Іван Малкович. – Надрукована на біблійному папері – так я його називаю. Це тонкий, але дуже цупкий папір, який можна гортати, як пишуть виробники, десятки тисяч разів. Коштує такі гроші, що я повірив у це. Мріяв, щоб ця антологія помістилася і в жіночу сумочку, і в добру чоловічу кишеню.

Тримає збірку на 1270 сторінок у синій палітурці. У книжці багато закладок.

– Дивлюся на список поетів, які увійшли до збірки, на дати їх народження. Від Тичини до Антонича знакові поети народжувалися майже щороку чи кожні два. Потім – з інтервалом у 13–20 років, – говорить письменник Юрій Андрухович, 56 років.

– Цьому сприяли російські інтервенції. Їм просто не давали народитися, не давали вижити. Василь Чумак загинув у 19, Мирослав Кушнірук – у 22, – відповідає Малкович.

Субота 17 вересня

14:00

– Ґвалтують навіть тримісячних дітей. Південноафриканська Республіка має найбільшу статистику по сексуальному насиллю серед усіх країн, де немає війни, – каже 40-річна письменниця Зукісва Вонер із ПАР. – Покарання за зґвалтування мінімальне. Відповідальність покладають на жертву. Питають: "У чому ти була одягнена?", "Котра була година?", "Що ти робила там?" Насильство не прив'язане до статків чи до вулиці. ­Навіть у хороших, на перший погляд, родинах трапляється домашнє насильство. Мій знайомий одружився. На весіллі сестра відвела його вбік і сказала: "Ти маєш час від часу бити свою дружину, аби вона знала, хто в домі господар". Знаю жінку, яка розлучилася, бо чоловік її не бив. Сказала: "Він мене розлюбив".

Неділя 18 вересня

14:32

На сцену Палацу мистецтв виходить 55-річна письменниця Оксана Забужко. Сідає в яскраво-жовте крісло поруч із цивільним чоловіком Ростиславом Лужецьким. Перевіряє мікрофон.

На Форумі видавців презентує збірку есе "І знов я влізаю в танк"

– Уявляю, як здивувався Путін весною 2014-го, коли Україна не впала йому в руки, як спіле яблуко. Ніби все було готово і зачищено. Не врахували тільки один фактор – стихійного спротиву. Думали, що Харків проплачений, Одеса – теж. Хто міг би передбачити, що під час спроби захоплення облдержадміністрації у Запоріжжі бойовиків обсиплють місцеві тітки борошном і яйцями? На Донбасі українська культура витіснялася на маргінеси, а то й взагалі не допускалася. Господи, вони ще 2003-го проводили конференцію "Три страны – один народ". А скільки було організацій такого роду, які працювали з молоддю, а плюс до всього Московський патріархат. Здавалося, треба тільки запустити спецгрупу, яка над облдержадміністрацією підійме прапор – і все готово. А тут люди зробили з них тісто.

Ця книжка – про інформаційну війну. Але не ту, що говорять по телевізору. Бо сучасні війни – це не бомбардування міст, це – бомбардування мізків. Поїдьте у Маріуполь – там усім потрібна психологічна допомога. Подивіться на це місто, що вмирає під тиском інформаційного терору. Люди два роки живуть у режимі "здадуть – не здадуть". Тож зрозуміло, що вони виїжджають, закривають бізнес і забирають речі. Україна опинилася на передньому краї цієї війни. Завдяки нам Європа починає розуміти, наскільки великою загрозою є путінська Росія для цивілізованого світу.

×