Чотири "Оскари" цього року отримала фантастична драма "Форма води" мексиканського режисера Ґільєрмо Дель Торо. Роботу визнали найкращою в номінаціях: "фільм", "режисер", "художник-постановник" і "композитор".
– Для американського кіно мексиканці стали свіжою кров'ю, – каже кінокритик 40-річний Андрій АЛФЕРОВ. – За останні п'ять років четверо вихідців із цієї країни здобували "Оскар" як режисери. Зняли успішні фільми на батьківщині й отримали перепустку в Голлівуд.
Андрій Алферов розповідає про оскароносних мексиканських режисерів
Ґільєрмо Дель Торо, 53 роки
"Форма води" – чотири "Оскари" 2018 року
Режисер майстерно поєднує дійсність і вигадку. У його фільмах завжди є чудернацькі створіння: привиди, фавни, вампіри. У фантастичній драмі "Форма води" – це напівчоловік-напівриба. З Амазонки його привезли в таємну лабораторію американського уряду. Невідома науці істота має синьо-чорну шкіру, зябра й чорні очі. Над людиною-амфібією проводять болючі експерименти. Бранця розуміє лише німа прибиральниця-метиска Елайза. Разом слухають музику й танцюють. Жінка допомагає йому втекти.
У фільмі потужний драматургійний конфлікт – неможливість бути собою. Людина-амфібія і німа прибиральниця є метафорами меншин – етнічної, сексуальної, гендерної.
"Форма води" влучила в нерв епохи. Це як про Майдан. Хто не зняв би фільм про Революцію гідності, хоч яким слабким було б це кіно, ми все одно його дивитимемося. Бо щойно пережили це, біль ще не згас.
Реальність для Дель Торо – трамплін у світ фантазій. Його стрічки наближають кіно до епохи Золотого Голлівуду 1940-х. Тоді митці не висловлювалися напряму. Бо констатування факту не є творчістю.
Попередні фільми Дель Торо – це теж казки. У стрічці "Лабіринт Фавна" дія розгортається під час громадянської війни в Іспанії (тривала у 1936–1939 роках. – Країна). Дивимося на неї очима дівчинки. Діти бачать більше, ніж дорослі.
Алехандро Ґонсалес Іньярріту, 54 роки
"Бердмен" – чотири "Оскари" 2015-го "Легенда Г'ю Гласса" – три "Оскари" позаторік
Іньярріту помітили в Голлівуді після дебютного фільму іспанською мовою "Сука-любов" 2000‑го. У ньому – три пари головних героїв. Їхні сюжетні лінії між собою не пов'язані, на перший погляд. Однак усі стають учасниками потрійної ДТП. Кінокритиків вразила свіжість погляду. Наступні фільми режисер знімав у США з голлівудськими зірками.
У певний момент Іньярріту почав повторюватися, зловживати прийомом нелінійної оповіді. А потім створив драматичну чорну комедію "Бердмен". У ній дослідив смерть, яка може статися з людиною до моменту фізичної загибелі.
Головний герой – колишня зірка блокбастерів, став заручником свого екранного образу супергероя. Намагається повернути колишню славу. Стає театральним актором. Режисер показує, як невдача може зламати життя людині, котра повністю віддалася роботі.
У гостросюжетному вестерні "Легенда Г'ю Гласса" з Леонардо Ді Капріо драма завершується торжеством людської волі. Дія розгортається на Дикому Заході початку ХІХ століття. Г'ю Гласс – мисливець за хутром. Партнери по справі кидають його пораненим. Його сина вбивають. Глассу вдається вижити. Персонажу Ді Капріо доводилося їсти сире м'ясо. Від холоду ховатися в туші мертвого коня. Роль у "Легенді Г'ю Гласса" принесла актору довгоочікуваний "Оскар".
Альфонсо Куарон, 56 років
"Гравітація" – сім "Оскарів" 2014 року
Куарон знімав у багатьох жанрах. Його помітили завдяки фільму "І твою маму теж". Двоє столичних підлітків мандрують автомобілем по Мексиці. До них приєднується 28-річна жінка. Фліртує з обома. Паралельно режисер показує життя мексиканської глибинки.
На початку кар'єри в США Куарон екранізував "Маленьку принцесу" Френсіс Бернет і "Великі надії" Чарльза Діккенса. Потім зняв стрічку "Гаррі Поттер і в'язень Азкабану" – третю частину із серії книжок Джоан Роулінґ. Фільм критикували за похмуру атмосферу й нечітке дотримання сюжету. Однак саме це робить його найцікавішим з усієї поттеріани.
"Гравітація" – це історія жінки-астронавта, яка переживає депресію. Загинув весь екіпаж корабля, крім неї. Колись вона втратила 4-річну доньку. Космос – це втілення душевної пустки. Як і в "Солярісі" Андрія Тарковського чи "Космічній Одіссеї" Стенлі Кубрика, в Куарона це простір, в який можна помістити людину і щось про неї дізнатися. Наприкінці фільму героїня потрапляє на Землю. Її корабель падає в озеро. Жінка вибирається на берег. Призвичаюється до суходолу, ніби доісторична тварина.
Мексиканці не нав'язують національний колорит
Катерина Сліпченко, 52 роки, кінокритик, мистецтвознавець:
– Під час диктатури Франко (1939–1975. – Країна) багато іспанських режисерів емігрували в Мексику. Тамтешній кінематограф піднявся в якості. Крім того, в країні тривалий час знімали голлівудські проекти. На цьому всьому виростало нинішнє покоління мексиканських режисерів.
Із ранніх фільмів найбільше подобається "І твою маму теж" Альфонсо Куарона. Це жанрова обманка. Починається як підліткова комедія, а розвивається як драма.
Коли ці режисери перебралися у Сполучені Штати Америки, то в голлівудських проектах зберегли риси авторського кіно. Залишилися впізнавані. Це добре видно на прикладі третьої частини "Гаррі Поттера", що зняв Куарон. Режисер прийшов у сформований проект, де не міг самостійно обрати акторів, локації чи членів знімальної команди. Але його фільм найбільше вирізняється з-поміж інших частин кіносаги.
Мексиканські режисери допомогли влаштуватись у США своїм операторам й акторам. Світовими зірками стали Дієго Луна, Ґаель Ґарсія Берналь.
Періодично повертаються у Мексику. Там створили компанію, що підтримує молодих режисерів.
Олександр Гусєв, 37 років, кінокритик:
– Північного сусіда, Канаду, американці сприймають як свою провінцію. А Мексика – самобутня й екзотична. У США завжди був інтерес до їхнього кіно. В другій половині ХХ століття стали популярними мексиканські малобюджетні фільми жахів.
Співпраця взаємовигідна. Голлівуд залучає талановитих режисерів та акторів, а Мексика отримує посередництво зі світом. Але деякі режисери відмовилися працювати в Штатах. Наприклад, Артуро Ріпштейн, який 1999-го екранізував роман "Полковнику ніхто не пише" Ґабрієля Ґарсіа Маркеса. За свою кар'єру не зняв жодного англомовного фільму.
Мексиканці вміють знімати універсальне кіно без нав'язування національного колориту. В Україні заохочують створювати патріотичні стрічки, зрозумілі лише нам. А важливо мати й фільми, що з інтересом дивилися б іноземці й розуміли б нас.
Віктор Придувалов, 47 років, режисер:
– Картинам мексиканських режисерів притаманний певний містицизм. Особливо це стосується робіт Ґільєрмо Дель Торо, який створює паралельний вимір із химерними створіннями.
Мексика розташована далеко від України, це – зовсім інша культура. Але в чомусь вона близька нам. Наші предки також вірили в існування потойбіччя. За атмосферою це перегукується з фільмами Сергія Параджанова, який свій стиль виробив на українській етніці.
Олег Примогенов, 63 роки, актор:
– Вразила "Легенда Г'ю Гласса" Алехандро Іньярріту. "Оскара" можна було б дати лише за сцену, де герой Леонардо Ді Капріо відбивається від розлюченої ведмедиці гризлі. Та ледь не розриває його на шматки. Майстерно відтворена атмосфера дикої природи. Часто фільм критикують за надмірну кривавість. Але історія має реальне підґрунтя. Мисливець Г'ю Гласс справді був.
У Мексиці режисерську кар'єру розпочав Алехандро Ходоровськи, батьки якого емігрували в Чилі з України. Він – Сальвадор Далі в кіно, знімав сюрреалістичні фільми. Їх важко описати. Вони безсюжетні, головною є візуальна складова. Щось подібне в м'якшій манері зробив Сергій Параджанов у стрічці "Колір граната".
Сергій Лисенко, 53 роки, режисер:
– Мексиканці багато експериментують. Останні фільми Іньярріту – це суцільний ризик. У "Легенді Г'ю Гласса" протягом 2 годин показують одного персонажа. Це могло вийти вкрай нудно. Але зроблено так, що не можна відірвати очей. Не використовували освітлювальних приладів. Щодня знімали протягом кількох годин, коли дозволяло природне освітлення. Оператор – також мексиканець Еммануель Любецкі.
Під час перегляду фільму "Лабіринт Фавна" Ґільєрмо Дель Торо виникла асоціація з "магічним реалізмом". У цьому стилі писали колумбієць Ґабрієль Ґарсія Маркес, аргентинці Хорхе Луїс Борхес, Хуліо Кортасар, бразилець Жоржі Амаду, мексиканець Карлос Фуентес. У їхніх творах поєднано мрії та реальність, повсякденність і фантазії. Ця проза ніби перетекла у фільми Дель Торо.
2 
1
Коментарі