Російська пропаганда зображувала українців як диких коней

До 12 червня в Galeria Bielska BWA польського міста Бельсько-Бяла відкрита виставка "Блакитне збіжжя", присвячена історії українсько-польських відносин. Художник, 32-річний Міколай Собчак, розповідає про свою роботу

Центральним елементом виставки є іконостас. Не традиційний, із царськими й ангельськими брамами, а стилізований. Має двоє воріт і декор, деякі елементи якого втрачені. Складається з п'яти картин, об'єднаних темою. Сюжети взяв із книжки про історію відносин України, Польщі й Росії професора із Сорбонни Даніеля Бевуа "Український трикутник" і наших розмов із ним.

Картина "Вершники"

Російська пропаганда ХІХ століття зображувала українців як диких коней, що мчать через палаючий пейзаж, залитий кров'ю. Символізували дику, неконтрольовану, вибухову енергію. Бо в частих бунтах того часу українські селяни вбивали панів, відрубували їм голови.

На моїй роботі троє чорних коней зображені реалістично. А четвертий – у стилі Марії Примаченко. Коли дізнався про влучання російської ракети в музей художниці на Київщині, відтворив на полотні її картину "Кінь у смутку". На думку спали четверо вершників Апокаліпсису. Це алюзія на наш час, коли маємо пандемію, війну, голод, посуху. Картина вийшла яскравою за енергією. Ніби вершники мчать на шаленій швидкості, залишаючи позаду всі описані біди.

Нагорі полотна образ з ікон, вцілілих після ревіндикації православної церкви. 1938-го польський уряд постановив на українських землях, що входили до Другої Речі Посполитої, руйнувати храми східного обряду або перетворювати їх на костели. Із духовних скарбів майже нічого не збереглося. Ми зруйнували наш культурний спадок своїми руками. І не знаємо, чим би закінчилася ця історія, бо почалася Друга світова.

Унизу я зобразив чоловіка й жінку в народних строях із немовлям на пляжі в Бразилії. Цей сюжет узяв з обкладинки часопису "Польща на морі" за жовтень 1936-го. Варшава в ті роки прагнула позбутися української меншини. Галичан і волинян звинувачували в націоналізмі, їхню культуру подавали як спадок Російської імперії. Польща вимагала в Ліги Націй права на заокеанські колонії. Хотіла відправити українців до Латинської Америки чи Африки. А їхні родючі землі тоді дістались би справжнім полякам. Це була велика помилка. Бо наша нація ніколи не була гомогенна. Її формувало багато народів – німці, євреї, татари й українці.

 

"Янгол"

Друга картина містить сюжет народної мисткині Поліни Райко з Херсонщини. Захоплююся тим, як вона розписувала стіни і стелю своєї хати зображеннями янголів, святих, птахів, квітів. Це має вигляд церковного інтер'єру, але одомашненого. Створює містичне враження. Подобається ця своєрідна метафора – тоді як церкви руйнували, художниця робила каплицю в себе в хаті. Не знаю, чи вона мислила саме так і тому розписувала стіни? Зблизька картина видається ніби опаленою вогнем. Здалеку можна роздивитися фрагмент фотографії вірян, які стоять перед палаючим храмом. Тримають уцілілі образи. Янгол, узятий із картини Райко, вдягнений у форму медсестри. Руками ніби прикриває палаючу церкву.

Обрамлена картина сюжетами двох класичних польських митців – Юліуша Коссака і Яна Матейка. У першого є знаменита графічна робота "Волинь". На ній зображені економ на коні з батогом і селяни. Польські землевласники відомі жорстокістю у ставленні до українців. За невиконану роботу селянина могли облити киплячою смолою. Поміщик за такі звірства відкуповувався від покарання. Одним із вироків йому могли призначити тричі обійти костел.

Угорі на картині сюжет Яна Матейка. Пані в чорній сукні символізує Польщу, від неї російські солдати відривають жінку в білому. Це Русь, тобто сучасні Україна й Білорусь. Цікаво, що в Матейка Польща сумирно кладе руки на ковадло. А решта постатей видається готовою до боротьби, такою, що не здається (картину "Полонія. Рік 1863", або "Польща в кайданах", Ян Матейко написав після придушення антиросійського повстання на землях Речі Посполитої, загарбаних Московією. – Країна).

"Гарем"

Польський шляхтич Мечислав Потоцький у своєму палаці в Тульчині на сучасній Вінниччині заклав гарем. Ґвалтував у ньому селянок. Надихнувся модою на все східне, що панувало в ХІХ столітті. В основі – картина Ежена Делакруа "Алжирські жінки у своїх покоях". Бачив, як її відреставрували в паризькому Луврі. Була пожовкла, тьмяна. А насправді кольори шалені. Переробив сюжет. Замість арабок зобразив українок у традиційному одязі. Залишив одну алжирку, щоб зберегти посилання на оригінал.

 

Поміщики вважали себе взірцем цивілізації у морі варварства. Селян – дикунами. А їхню мову – не вартою вивчення хлопською говіркою. Приклад цивілізації втілив у вигляді чоловічого статевого органа з головою Потоцького, який обвиває жінок. Хотів, щоб це мало огидний вигляд.

"Жіночий бунт"

Проти жорстокості поміщиків вибухали селянські бунти. Жіночі були звичним явищем. Чоловіків за провину часто відправляли в царську армію на 25 років, що означало майже смертний вирок. Жінки бралися за зброю й ішли мститися. Цей захопливий сюжет із книги Бевуа й зобразив. Жінка в одній руці тримає немовля, а в другій сокиру. Тло – синьо-жовта стрічка. На ній сцена революції з вистави театру Вітольда Вандурського. Був важливим місцем пропаганди. Уряд фінансував постановки, які робили би зросійщених хлопів на Кресах (польська назва східних територій Речі Посполитої – нинішні Україна, Білорусь, Литва. – Країна) освіченими. Угорі бачимо розмиту постать мого друга Тараса Гембіка, який виконує роль Упиря в нашому спільному фільмі. Упир – це символ іншого, незрозумілого. Поляки довго вважали українців такими. Упир повстав із мертвих. Живиться кров'ю і молоком. Неконтрольований. Може вбити.

"Поховання"

Остання картина іконостаса показує селянський похорон. Створена у стилі наївного мистецтва. Зображення пливе у крові. З боків картини теж ніби стікає кров. А пляма в центрі – у вигляді малюнка Яна Петра Норбліна. На ньому карають селянина за невиконання панщини. Мусив працювати шість днів на тиждень. Своє поле обробляв уночі. Після збору врожаю поміщики все розпродували. І їхали на пів року на курорти. Селянин лишався без їжі. Коли ж пани верталися, на них чекали із сокирами.

Західні держави роками замирювали Росію

– Для поляків перша асоціація з Волинню – неприємна. Одразу постає образ тисяч закатованих бандерівцями поляків 1943-го, – каже художник Міколай Собчак, 32 роки. – Але познайомився у Варшаві з українцем Тарасом Гембіком – і його бачення спільної історії наших народів мене шокувало. Ми мали протилежні погляди на минуле. Разом почали аналізувати, як виникли ці упередження. Занурився в історію України від XVI століття. Ще одним аспектом для відкриття виставки "Блакитне збіжжя" було моє давнє зацікавлення народною культурою, віруваннями, слов'янською міфологією. Польський дослідник Юліуш Коссак написав хорошу працю про Упирів, що стала для мене осяянням. Йшлося про інших, чужинців. І це було трохи схоже на те, як поляки бачать українців.

Польща ніколи не усвідомлювала себе як гнобителя. Ми завжди вважали себе жертвами. Бачили себе тими, хто страждає, як Христос. Але починаючи від Люблінської унії 1569 року наше співіснування з українцями було болючим для них. Ми думали, ці невдячні українці вбивали наших бабусь, і не намагалися зрозуміти, звідки ця жорстокість. Ніколи не робили належних спроб написати історію, базовану на фактах. Обидві наші нації надають перевагу переписуванню своїх підручників, спираючись на міфи.

Роботи в цій виставці багаторівневі. Містять кілька сюжетів. Роблю посилання на історичні події. Ми успадковуємо травми наших предків на рівні ДНК. Пам'ять минулих поколінь у нашій крові від народження. Минуле формує нас. Люблю зображувати елементи розмито. Так показую, що минуле не закінчилося, не застигло. Воно триває, шліфує себе. Змінюємо його щоразу, коли осмислюємо історію. Самі вирішуємо, яким подіям присвячувати національні фестивалі. А які історичні постаті вважати героями. Ми не знаємо напевно, як усе відбувалося. Історики привносять елемент суб'єктивності. А це небезпечно. Цим користається пропаганда. Бути істориком означає шукати правду, але бути свідомим, що достеменно нам ніколи її не дізнатися. Бо всі джерела й архіви вже могли бути опрацьовані кимось.

Я не хочу, щоб глядач розумів, яка найважливіша частина в картині. Кожна з них творить цілісність. Має обрати сам із безлічі компонентів. Дивитися глибше й помічати деталі.

Коли Путін розпочав війну, він виголосив свою довгу промову про те, що України не існувало. Її створила Росія. Громадяни РФ, задурені пропагандою, роками "їли" цю маячню. А нині дивуємось, як так сталося, що розпочалася війна. Нам треба розірвати цей ланцюг побудови нашої історії на міфах. Дратує, коли українці й поляки намагаються пояснити Заходу справжній стан речей тепер. І ображаються, чому той не розуміє страшної загрози з боку Росії. Але ми ніколи не намагалися "доставити" Заходу правдиву інформацію. А тепер хочемо, щоб він швидко зрозумів витоки проблеми тривалістю в кілька століть.

Добре, що сьогодні поляки проявляють найкращі якості щодо українців. Але ми пам'ятаємо і приклад із біженцями з Близького Сходу на польсько­білоруському кордоні. Тоді їх прирек­ли помирати в лісах. А через кілька місяців перемкнулись у режим святих. Можна рятувати біженців, а можна бути причиною того, що ці люди змушені тікати зі своїх країн. Західні держави роками замирювали Росію, вважати її великою імперією. Думаючи, що в такому разі Москві не треба буде доводити свою могутність. Але Кремль все одно розпочав війну.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×