Проблема втрачає силу, коли стикається з людиною, якій на неї начхати

Публіка виправдовує свою неосвіченість економічними спадами

– Театр – єдине хороше, що залишилося в людства, – каже грузинський режисер 83-річний Роберт Стуруа під час творчої зустрічі у столичному Театрі імені Івана Франка. На перший міжнародний мистецький фестиваль "Код Ступки", присвячений 80-річчю українського актора Богдана Ступки, привіз виставу "Кінець гри" за п'єсою Семюеля Бекета.

– Чув, що на зустріч кликали всіх, хто любить театр. Прийшло зовсім мало народу. Мені це приємно. Бо більшість, хто заповнюють зали, не люблять театру. Приходять з інших причин. Іноді смішних. Нове вбрання вигуляти, наприклад.

 

Запишався, коли дізнався про запрошення на новий фестиваль, який затіяли на честь геніального Богдана Ступки. Навіть трохи здивувався, що відкривати захід вибрали мене. Це мав би бути Сергій Данченко, який дружив зі Ступкою і ставив із ним чудові спектаклі. Але його вже немає. І тому треба починати з грузина. Бо ми вміємо говорити.

Є якась таємна схожість між нашими народами. Часто говорю, що грузинські артисти грають, ніби це останній спектакль у житті. Щось таке є й у ваших виконавців. Водночас грузини й українці надто люблять життя. Завдяки цьому трохи легше долають труднощі. Бо проблема втрачає силу, коли стикається з людиною, якій на неї начхати.

Ступка назавжди залишився в мені. Наша співпраця була ніби передчуттям чогось, що ми збиралися спільно зробити. "Цар Едіп" – диявольської складності п'єса. У тих важких репетиціях зрозумів, що маю справу з незвичайною людиною.

Нинішній фестиваль складається з одного спектаклю. Але на такі заходи мають привозити кілька. Наприклад, п'ять найкращих постановок Європи. Для цього має настати час, коли в держави буде більше грошей на театр.

Півтори години – улюблена тривалість вистави. Потрібно вміти викидати з п'єси зайве, інакше не достукається до сердець публіки. Мало говорять – не значить, що немає тексту. Просто сьогоднішньому глядачу все ясно без зайвих розмов вже після перших реплік.

Батьки навчили не ставитися серйозно до своєї справи. Любити, але не вірити. Завжди приходили на мої спектаклі й трохи іронічно коментували. Режисер мусить мати тверезий погляд на свою роботу. Має ретельно добирати матеріал і знати, кому саме адресує спектакль.

Раніше я добре спав. А зараз часто хочеться, але не можу. Безсоння через політику, що втручається в наше життя. Думаю про неї, пишу та сварюся. Дружина каже: "Кинь цю дурницю". А я не можу. І це заважає. А все через те, що йдеться про мою вітчизну. Хочу, щоб у Грузії було все добре. Мій дід прийняв Сталіна в партію, а я боровся проти диктаторів.

Після однієї з прем'єр, щоб привітати, актори підняли мене на руки, а я тоді був товстий. Один зламав руку, інший вивихнув ногу, третій за спину схопився. Я їм кажу згори: "Не бійтеся, хлопці". Вони не зрозуміли, чого їм треба не боятися. Тоді вирішив схуднути, щоб потім якось дотягнули мене до могили.

Театр прекрасний і геніальний тим, що можна робити все. Це територія повної свободи. Йду на якусь постановку й не знаю, що побачу. Заманлива якість театру – дивувати. Я старий, але захоплююся, коли бачу щось нове й цікаве. Проте красти не можу. Деякі режисери добре вміють лізти в кишені інших. Хоча це називається не крадіжка, а вплив.

Мені є що ставити на сцені, але не співвітчизників. Не знаходжу у Грузії драматургів. Якщо й були такі й добре починали, потім життя їх обтесало, як море гальку. Перетворилися на камінчики, які в акваріум кидають.

Хтось порахував, що за всю історію було 32 видатні драматурги. Звідки ж зараз з'явиться 33-й? П'єси складні для створення. Це ж не якісь новели чи романи.

У сучасному світі немає проблеми номер один. Навіть 10 не назву. Бо все погано. Одна з речей, які найбільше мене лякають, – світом заволоділи низькі за інтелектуальним рівнем істоти. Навіть у XX столітті, попри жахливих тиранів Сталіна й Гітлера, були особистості – Вінстон Черчилль, Шарль де Голль, Франклін Рузвельт. А зараз усі якісь сірі й гидкі.

Інтуїція грає велику роль у мистецтві загалом і зокрема – у виборі п'єси. Це містичний процес, що дивує тебе самого. А буває, що добираю п'ять хороших п'єс і не знаю, яку поставити. Тоді беру шапку, пишу назви на папірці й витягаю один навмання.

 

У театрі не люблю комедії. Найскладніший жанр. Усі регочуть, а мені не смішно. Іноді буває навіть соромно.

Музики почав учитися, коли пішов у перший клас. До нас додому приходила викладачка фортепіано. Батько почав фліртувати з красивою вірменкою. Я помітив і сказав мамі, буцімто вчителька б'є мене по пальцях лінійкою. Вона заявила, що виганяє викладачку. Так припинилися мої заняття. У 13 років повернувся до музики. Тоді джаз став однією з найбільших спокус для дівчат. Почав сам вивчати фортепіано. Зараз я майже професійний музикант. Не в сенсі гри, а знання. Тому в моїх роботах багато музики.

Нічого не чекаю від аудиторії. Бо багато глядачів перестало читати і знати. Виправдовують свою не зовсім освіченість економічними спадами, насиллям, війнами.

"Кінець гри" – мій третій спектакль за ірланд­цем Семюелом Бекетом. Він один із найбільших письменників XX століття. Недооцінений, хоча має Нобелівську премію. "Кінець гри" поставив, коли ще не було пандемії. Настала за два тижні після прем'єри у Тбілісі. Ніби передбачив. Історія про те, що відбувається з людьми, коли світ закінчується й усі мають померти.

Багато драматургів зверталися до теми кінця світу. Зокрема, коли були такі катаклізми, як Перша світова, революції, більшовизм. Але такої простоти і ясності я не знайшов ні в кого. Це нібито драматургія абсурду, але не спеціального. Просто відображає життя, яке врешті-решт виявляється абсурдним.

Не можу сказати, що винесе для себе з п'єси Бекета глядач. Але для мене зрозуміло: якщо ми забуваємо Божі закони й елементарні людські, то достойні загибелі. Варто бути обережними. Нам здається: якось погрішив, та й нічого. Але це не так. Щось запам'ятовується у природі.

– Роберт Стуруа – режисер величезного соціального темпераменту і, як заведено говорити, великого стилю. Бачила всі його постановки, які привозив в Україну. Гастролі 2013-го були найсенсаційніші.

Спектакль "Солдат, любов, охоронець та… президент" за п'єсою Лаші Бугадзе – сценічний абсурд, що є одним із найсильніших зразків політичного театру, який доводилося бачити. Головний герой – президент країни, в якій вгадується Грузія. Не на­званий у спектаклі Саакашвілі має з ним мало не портретну подібність. Панічно боїться зради і знаходить собі відданого охоронця. Той обожнює президента. Убиває дантиста, який завдав правителю болю, лікуючи зуб. Душить дружину президента, тому що в момент статевого акту почув із спальні крик глави держави. І нарешті позбавляє життя самого президента, який, втративши всіх рідних і близьких, починає рвати на собі волосся, тобто теж завдає собі шкоди.

Скандальна вистава ніколи до того не виїжджала на гастролі, Україна її побачила перша. Саме через цей політичний скетч на владу Саакашвілі розбив дві попільнички, умовляючи міністра культури Грузії звільнити Стуруа з його рідного театру і практично виганяючи режисера з країни.

Вистава "Кінець гри", яка в інтерпретації Стуруа набуває шекспірівського масштабу, сили почуттів і градусів емоцій, – про останні хвилини існування світу. Глобальна катастрофа знищила цивілізацію, живими залишилися лише четверо. І їхній кінець також близький. Режисер показує, як поведуться люди перед смертю. Чи приймуть її гідно, чи втратять людську подобу.

Сюжет звучить особливо гостро в контексті пандемічної ери. Стуруа говорить метафоричною театральною мовою про актуальні для всього нашого хворобливого світу речі. Часто є провидцем.

Ольга СТЕЛЬМАШЕВСЬКА, 51 рік, театральна критикиня

У нас спільний ворог

Роберт Стуруа – одна з надважливих постатей на теренах пострадянського театру. Це режисер-епік, який завжди гостро відчуває час і класичні тексти Софокла, Шекспіра, Бекета. Уміє наелектризувати енергією сьогодення. Так було в його грузинському "Макбеті", коли гори муляжів трупів на візках зі сцени актори скидали у прірву партеру, бо таке було образне відчуття майстра трагічних воєнних подій у рідній Грузії. Його український "Цар Едіп" із Богданом Ступкою в Києві спочатку не всі критики та глядачі зрозуміли. Лише згодом прийшло усвідомлення, що це була вистава-пророцтво про сліпу українську владу, таку як Едіп, котра не бачить драм і проблем під власним носом, і це призводить до великої трагедії.

Олег ВЕРГЕЛІС, 54 роки, театральний критик, журналіст

– Роберт Стуруа з часом не старішає. Не боїться заходити на територію політичного театру, традиції якого не було на пострадянському просторі. У постановці "Шейлок" адаптує Шекспіра під сьогодення. Примудряється знайти актуальність у тексті 400-річної давнини. Хоча класик не переписаний, як часто буває.

Присутність грузинського театру в українському просторі поновлюється протягом останніх двох років. Їхні режисери приїжджають до нас зі своїми спектаклями чи роблять їх тут. 2020-го Каха Гогідзе поставив у Миколаєві Homo Ludens Тимофія Ільєвського та "Блоху у вусі" Жоржа Фейдо, а в Херсоні – "Криваве весілля" Федеріко Ґарсія Лорки. Роїн Сурманідзе зрежисерував "Банкомат" Ніколоза Сабашвілі в Мукачеві. А Автандил Варсимашвілі – "Механічний апельсин" Ентоні Берджеса в Києві.

Такої насиченості грузинського представлення в попередні роки не було. Порушуємо такі теми. Зокрема, насилля і присутності божевільного сусіда на кордоні. Як каже головний режисер Тбіліського драматичного театру Каха Гогідзе: "У нас спільний ворог, хоч би як ми викручувалися. Притому ніколи ні Україна, ні Грузія ні на кого не нападали. І на цьому спільному знаменнику ми подібні".

Сергій ВИННИЧЕНКО, 41 рік, театральний блогер

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН

×