Чотири "Оскари" отримала драма "Паразити" південнокорейського режисера 50-річного Пон Джун Хо. Картину, зокрема, відзначили як "найкращий фільм".

Сім'я живе в напівпідвалі, заробляє збиранням картонних коробок для піци. Несподівано сину випадає нагода попрацювати репетитором англійської мови в доньки власника ІТ-компанії. Підробляє університетський диплом і документи. Поступово обманом влаштовує до багатіїв усю родину. Користуючись довірою господарів, маніпулюють ними, за сюжетом

 

Про премію "Оскар" і феномен фільму "Паразити" розповідає кінокритик Дмитро Десятерик, 56 років:

– Перемога "Паразитів" – сенсація. Вперше за 92 роки неангломовна стрічка отримала головну нагороду Американської кіноакадемії. Корейські картини раніше не потрап­ляли навіть у номінації. Діяло негласне правило: неангломовним в основні категорії – зась. Для них є резервація – "найкращий міжнародний фільм". Туди потрап­ляли призери Каннського і Венеційського фестивалів, найкращі артхаусні роботи європейських або азійських режисерів.

Ситуація почала змінюватися в 1990-ті. Італійська комедія "Життя прекрасне" 1998-го висувалася в кількох номінаціях та, крім іноземної категорії, отримала "Оскар" за найкращу чоловічу роль (актору Роберто Беніньї. – Країна) і музику.

2011-го французька стрічка "Артист" Мішеля Азанавічуса перемогла в п'яти номінаціях, включаючи "найкращий фільм" і "найкращу режисуру", але насправді ця робота англомовна і повністю стилізована під американське кіно.

Найбільше зрушення було торік, коли іспаномовна "Рома" мексиканця Альфонсо Куарона отримала три "Оскари", в тому числі й за найкращу режисуру.

На європейських фестивалях нагороди зорієнтовані переважно на артхаус і призначаються з мистецьких міркувань. "Оскар" же дає серйозне підвищення зборів стрічки, навіть випуск у повторний прокат. Своєю чергою продюсери знімають нові проєкти, орієнтуючись на здобуття статуеток. Це налагоджений виробничий цикл. Але нині Американська кіноакадемія вирішила спробувати оцінити саме новації в мистецтві. Були й інші причини.

По-перше, режисера Пон Джун Хо знають у США. У нього виходили два англомовні фільми з американськими та британськими зірками – антиутопія "Крізь сніг" і фантастична драма "Окча".

По-друге, його "Паразити" – це віртуозна гра жанрами. Починається як комедія. Переходить у трилер. Потім – трансформується у соціальну драму. Закінчується знову трилером – вибухом насильства. Так про бідність ще не говорив ніхто. Були окремо соціальні драми, окремо – чорні комедії про незаможних і багатих, трилери, побудовані на цьому конфлікті.

Основними претендентами на "Оскар" також вважали американця Квентіна Тарантіно і британця Сема Мендеса. Перший зняв "Одного разу в Голлівуді" про кіноіндустрію 1960-х. Видатний фільм, найкращий після "Кримінального чтива". Квінтесенція всього тарантінівського стилю. У Мендеса вийшов "1917" про Першу світову – красива й майстерна робота. Від­шліфована до блиску фронтова драма. Але ані Тарантіно, ані Мендес не запропонували нічого нового. У Пон Джун Хо – пошук у мистецтві, нове слово.

Мають значення і зміни у складі Кіноакадемії. 20 відсотків серед 8,5 тисячі академіків – іноземці. Америка почала впускати світове кіно. З перемогою "Паразитів", сподіваюся, "Оскар" стане справді всесвітньою, а не суто американсько-британською премією.

Таке нагородження дає сигнал національним кінематографіям: не бійтеся бути собою, ризикуйте і штурмуйте цей голлівудський бастіон. Не обов'язково переходити на їхню продюсерську фабрику і знімати англійською під орудою американців, щоб бути успішними.

Це також сигнал підтримки корейському кінематографа. Країна, яка пройшла страшну громадянську війну, була десятиліттями під диктатурами, має на півночі неадекватних сусідів і потужних конкурентів у регіоні – зокрема у мистецькій сфері – створила унікальну кіношколу. Причому роблять не лише складне кіно. Налагодили випуск якісних жанрових стрічок, які регулярно б'ють американські в національному прокаті.

Південнокорейський кінематограф вражає розмаїттям жанрів і гострими сюжетами. Їм добре вдаються трилери та бойовики. Окремий інтерес – ставлення до насильства. Воно в корейських режисерів брутальніше, ніж на Заході, але й естетичніше.

Основна тема "Паразитів" – соціальна нерівність. Це і психологічний фактор, і чинник вічної драми. Класи є в будь-якому суспільстві, але біда якраз у нерівності. Зокрема можливостей. У фільмі Пон Джун Хо нерівність виконує функцію античного Фатуму. Це доля, що прирікає людей бути там, де вони є, і страждати.

Пон Джун Хо вглядається в те, як бідність роз'їдає людей ізсередини і спотворює стосунки між ними. Змушує родину Кім жити потаємно і повертатися в підвал. Режисер також говорить про те, як забезпеченість впливає на іншу родину. Не мають достатньо серця, щоб звертати увагу на світ довкола.

Відсутність поділу на чорне й біле, на хороших і поганих, неоднозначні характеристики героїв – сильний бік фільму. В одних моментах усі персонажі викликають співчуття. А в інших – коять неприпустимі речі. Немає заклику "бий багатих". Або навпаки – "всі бідні – поганці". Люди у своїй основі – хороші, і ті, й інші. Але такий стан речей спотворив їхні вчинки й думки та призводить до поганих наслідків.

 

У підсумку всі щось втрачають. Такий фінал зворушує більше, ніж якби був прямий вердикт – ось, дивіться, що багаті негідники з бідними роблять. Це гуманізм, що не нав'язує нам однозначних висновків, але змушує замислитися над проблемою.

У "Паразитах" шкода всіх героїв. Бідні хочуть зайняти місце багатих тим чи іншим чином, тому й намагаються якось потрапити до них у дім. Але чому? Бо в них немає іншого шляху, суспільство не дає їм шансів.

Багатими ж рухає бажання гармонійного сімейного життя, добра для своїх дітей. Гроші грішми, але головна турбота – про близьких. Через це піддаються на маніпуляції, як-от поміняти прислугу, бо попередня може бути нечесна, знайти хороших вихователів. Вони – люди серйозні, зайняті, бізнесові. Щосили намагаються створити атмосферу тепла й близькості, якої їм, здається, бракує. Сподіваються, що з новим персоналом це вийде краще.

Режисер нікого не звинувачує. Хоча герої роблять негідні вчинки. Вони всі – заручники обставин. І ще, Пон Джун Хо не показує виходу із ситуації. Його робота – ставити запитання, а не давати відповіді. Їх хай шукають глядачі.

Пон Джун Хо – успішний комерційний режисер. Уміло грає з жанрами і зачіпає тему нерівності. Його унікальність у тому, що знімає легко й захопливо, але завжди вкладає такі сенси, що змушують замислитися.

За "Паразитами" знімуть серіал

– "Паразити" стали найкасовішим південнокорейським фільмом. Зібрали 177 мільйонів доларів у світовому прокаті, – розповідає кінокритик Юрій Самусенко, 29 років. – Добралися й до українських кінотеатрів.

У корейському кіно багато важать екранізації. "Паразити" в цьому контексті теж феномен. Оригінальна історія. Пон Джун Хо, мабуть, єдиний із популярних корейських режисерів, не займається кіноадаптаціями. Працював у Голлівуді. Повернувся до Кореї і знімає менше за бюджетом кіно. Зміг достукатися до сердець глядачів, кінокритиків і Американської кіноакадемії. Бо створив стрічку на зрозумілу всім тему.

Тривалий час корейці робили кіно для внутрішнього ринку. У 2000-х режисери Кім Кі Дук і Пак Чхан Ук почали експансію на Захід. Кіно стало експортованим. Сюжети – простіші й доступніші. Відтоді відбувається корейська хвиля – разом із серіалами дорамами і музикою К-pop. Разом із тим найпопулярніші їхні історії легко можна перенести на мову будь-якої країни. "Олдбой" перезняли в США. За "Паразитами" розробляє серіал канал HBO.

Режисерів турбують важливі проблеми всередині країни. Близькість зі страшним сусідом Північною Кореєю, розрив між бідними й багатими, культурні відмінності між Кореєю та Японією, боротьба з вірусами. Також важлива тема насилля. У 1950-х пережили страшну війну. Змалювання жорстокості – це спосіб залікувати власні рани. Політичного кіно майже нема. В Кореї – суто корпоративна культура. Побудована на зацікавленні власним життям. Люди працюють на себе, намагаються заробити якомога більше і вижити.

П'ять знакових корейських фільмів, на думку кінокритика Юрія Самусенка

"Порожній будинок" – реж. Кім Кі Дук, 2004

Кім Кі Дук – маститий корейський режисер. Його люблять у Європі. Але не надто популярний в Америці. Екранізує шматки своєї біографії. "Порожній будинок" – драма про особисте життя й переживання. Хоча режисер, звісно, не займався тим, що робить головний герой. Заходить у будинки, коли господарі поїхали звідти, і живе там до їхнього повернення. Це історія про самотність.

"Носій" – реж. Пон Джун Хо, 2006

У рік виходу цей фантастичний блокбастер став найуспішнішим корейським фільмом. У нас відомий під назвою "Вторгнення динозавра". З американської військової бази біля Сеула в річку виливають 200 пля­шок формальдегіду. Після цього на місто нападає величезна риба-мутант. Головний герой намагається знайти і врятувати доньку, яку схопила істота.

Кожен фільм Пон Джун Хо – це драма, перемішана з комедією. В "Носії" монстр починає вбивати людей. Водночас це все ще смішне кіно, в якому хтось може послизнутися на банановій шкірці. Це історія передусім про жах перед незрозумілою хворобою. Чудовисько не лише їсть людей, а й носій смертельного вірусу. Тобто несе подвійну загрозу. Стрічку цікаво дивитися ще й з огляду на те, що відбувається з панікою довкола коронавірусу.

"Служниця" – реж. Пак Чхан Ук, 2016

Пак Чхан Ук увійшов в історію як режисер трилогії про помсту. Її друга частина – "Олдбой" – стала чи не найвідомішим корейським фільмом на Заході.

В еротичному трилері "Служниця" кишенькова злодійка вдає покоївку. Має переконати аристократку вийти заміж за шахрая, але закохується в неї. Дія відбувається в 1930-х в окупованій японцями Кореї. Стрічку знято за британським романом. Пак Чхан Ук талановито переносить його на корейський ґрунт.

Це візуально екстремальне кіно, яке психологічно важко витримати. Наприклад, чоловік запрошує жінку до себе в підвал, що насправді є камерою тортур. Змушує її злягатися з восьминогом. Із цим режисером до такого треба бути готовим.

"Потяг до Пусана" –

реж. Йон Сан Хо, 2016

Фільм жахів розповідає про пасажирів швидкісного потяга Сеул–Пусан, яким доводиться протистояти живим мерцям. На зомбі перетворюються люди, інфіковані вірусом.

Міцне, добротне жанрове кіно з несподіваним розвитком подій. Спирається на американську традицію стрічок про зомбі. Діють ті самі прийоми, але з поправкою на корейську дійсність. Режисер доводить, що в разі зміни місця дії та культурного бекграунду персонажів можна повністю змінити перспективу всього твору.

"Спалення" – реж. Лі Чхан Дон, 2018

Головний герой – безробітний письмен­ник-початківець, який підробляє кур'єром. Випадково зустрічає колишню однокласницю і закохується в неї. Дівчина летить подорожувати в Африку, а повертається з новим хлопцем. Це такий собі місцевий Ґетсбі – багатий, загадковий і фамільярний. Розповідає таємницю про свій фетиш – спалювати теплиці. Психологічна драма за мотивами новели японця Харукі Муракамі спонукає розшифровувати. Наповнена метафорами й відкрита до інтерпретацій. З маленького твору режисер викрутив сюжет, який можна роздивлятися і постійно знаходити щось нове. Один із небагатьох фільмів, який надовго засідає в голові.

Як і "Паразити", стрічка розглядає проблему соціального розшарування. Особливо серед молоді. Але якщо Пон Джун Хо відсторонений від персонажів, то у "Спаленні" дивимося очима бідного головного героя. Ми одразу на його боці, тому багатія сприймаємо як антагоніста вже з моменту появи в кадрі. Маємо мотивацію звинувачувати його ще до того, як дізнаємося про його злочини.

×