Четвертий фестиваль високого мистецтва Bouquet Kyiv Stage відбувся на території заповідника "Софія Київська" з 27 серпня по 2 вересня. Провели 63 заходи – концерти, кінопокази, виставки, театральні постановки, майстер-класи для дітей, балет, фешн-перформанс. Серед подій – бесіди під 200-річним ясеном із представниками української культури

27 серпня, 16:20

– Скандал із дрифтерами біля Софії Київської характерний, – каже письменниця Оксана Забужко, 60 років. – На це зреагували кияни, поліція, Мінкульт, міська влада. Цікаво було розібратися, чому так сталося. Поставила себе на місце "Редбулу", який замовляв рекламу. Виявляється, Київ зараз популярний і модний. Армандо Януччі (шотландський режисер, сатирик. – Країна) у стрічці "Смерть Сталіна" замість Москви фільмував сталінську архітектуру на Хрещатику. Знімають рекламу. Троєщину, бібліотеку Вернадського, Політехнічний інститут. Кліп переможця британського шоу талантів Калума Скотта, де є центр Києва, набрав 752 мільйони переглядів.

 

Уявимо, що "Редбулу" сказали, мовляв, сюди можна приїхати і зняти. Ті взяли місцевих – бодипозитивну репершу (в рекламі напою Red Bull знімалась alyona alyona. – Країна) та дрифтера. Мали би підстрахувати, якщо буде щось неприйнятне з погляду місцевих традицій. А вони виявилися неспроможними захистити своє місто від того, що потім було потлумачено як наруга й переступ культурних норм.

Це в нас відбувалося сотні й тисячі років тому. Місто мають захищати мури і слова. Вся історія Києва – про війну наративів. І мури, що падають. За радянських часів знищено 300 святинь. Більшовики намагалися стерти статус Києва як релігійної столиці. Бо він залишався духовним центром православ'я. Разом із церквами руйнувалися й середовище, ансамбль, образ міста.

Гельсінкі фіни проголосили столицею 1812 року. Але в них на вулиці багато інформації про пам'ятки англійською. Гості можуть читати місто як книжку. В Києві на Євро-2012 іноземний шпигун міг загубитися – всі таблички лише кирилицею. А "маркери" міста, його ідентичність мають бути прописані й артикульовані місцевими. Тими, хто його любить і відчуває.

28 серпня, 13:00

– Раніше ми говорили: хто володіє інформацією – володіє світом. Сьогодні йдеться про знання, – каже підприємець, співзасновник Bouquet Kyiv Stage Євгеній Уткін, 63 роки. – Життя стало зашвидке, поверхове. Багато чинників, що відволікають. Мало можливості зупинитися й нормально поговорити. Переважно заголовки, твітер, "як справи". Поступово втрачаємо здатність дивитися в суть речей. Саме це робимо на нашому фестивалі. Спілкуємося про високе мистецтво. Де творець і глядач – учасники процесу. І де людині треба зробити певну інтелектуальну вправу, а не просто для розслабону. Як каже диригентка Тетяна Калініченко: "Хочу, щоб після моїх концертів людей ковбасило ще якийсь час. Щоб був післясмак, а не лише смак".

– Вам вистачає сьогоднішнього драматичного матеріалу для постановок? – запитує літературознавець 34-річний Євгеній Стасіневич режисера театру та кіно Сергія Маслобойщикова, 63 роки.

– Цікавлять складніші речі, – говорить Маслобойщиков. – У співаків є такий термін "теситура". Може бути велика – коли здатен взяти з нижньої октави до верхньої. У сучасній драматургії теситура менша, ніж еволюційно виховала культура в XIX столітті. Та в цій думці немає апокаліптичності. Ми деградували, але це нормальний процес. Тут є критика, але й прагнення робити цікавіше. Хапаємося за те, що саме створює цінність. Мистецтво – завжди штучне. Зараз популярне слово "індустрія". Особливо в кіно. Та це ж не конвеєр. Мистецтво не може бути індустрією.

– Культурі треба допомагати. Бо ми довгий час залежали від дурнів, – каже мистецтвознавець Вадим Скуратівський, 79 років. – У минулому столітті потрапили в ситуацію гуманітарної катастрофи. Перебували поза глобалізацією та націоналізацією. Представників культури не друкували, не виставляли, не пускали в режисуру. Іноді вбивали. З ­1946-го до кінця 1980-х Україна не отримала у свої бібліотеки жодної гуманітарної книжки з євроамериканського Заходу – нас ізолювали від світу. До 1991 року більшість українських текстів минулого було заборонено. А тепер, коли з'явилися, коментують не завжди доладно – і публіка не дуже розуміє. Та ми зберегли цілісність культури.

15:00

– Україна Європі потрібна як джерело дешевої робочої сили й сировини. Сім років українці віддають життя за європейські цінності. Ви відчуваєте, що та сторона це бачить? – звертається Євгеній Уткін до режисера й письменника 45-річного Олега Сенцова.

– Європа – це вечірка в хороших костюмах, на яку прийшов бідний родич. Із села приїхав у брудних чоботах і хоче сісти за стіл, – каже Сенцов. – Поки що нас там не чекають. Вони більше нам потрібні, ніж ми їм.

Я багато спілкувався з високопосадовцями й простими європейцями. Кожен зосереджений на своїх потребах. "У вас там ще війна йде? А, ясно" – ось і все, що запитують. Ми не живемо в центрі світу. Нікому не потрібні, крім нас самих. Коли підтягнемо рівень свобод, верховенства права, економічної, політичної та військової сили, тоді з нами спілкуватимуться на рівних.

Головні проблеми – кумівство й корупція. Ми найбагатша за ресурсами країна Європи, яка живе гірше за всіх. Тому що не за законом. Триває імітація реформ.

Не треба говорити про "свій шлях" – вигадувати велосипед, коли всі вже їздять на мотоциклах. Я провів п'ять років у Росії. Вони зайшли в темний ліс, борсаються в болоті по пояс, але повторюють: "У нас свій шлях". Куди він веде?

18:45

Вперше в Києві зіграли концерт-виставу "Барвінський. Повернення". Солоспіви Василя Барвінського виконала Наталія Половинка у супроводі Національного президентського оркестру.

– Про Барвінського не можна говорити без сліз. Це сльози співчуття через трагічне завершення його життєвого шляху. І сльози гордості, бо ця людина прославляла Україну, – говорить музикознавиця Любов Морозова, 40 років. – Народився 1887-го в Тернополі, походив із шляхетного роду. Його прадід був ректором Львівського університету. А сам Василь Барвінський 33 роки очолював спочатку музичний інститут, а потім консерваторію у Львові. Отримав прекрасну музичну та юридичну освіту. Першим в Україні написав фортепіанний концерт, симфонічну рапсодію, багато віолончельних творів. Він творив на той час модернову музику. Вона як розкішний український сад, в якому є відчуття катастрофи, що колись наблизиться. І трагедія не оминула Барвінського. 1948 року композитора репресували. Василя катували. Знесиленого, побитого примусили підписати папір, де він відмовився від своїх творів. Дозволив їх знищити. Викладачі на подвір'ї консерваторії спалили рукописи. 10 років із дружиною відбували покарання в Мордовії.

Барвінський став першим українським композитором, ноти якого друкували видавництва Америки, Європи та Японії. 1970 року прем'єру його віолончельного концерту, написаного в таборі з думкою про сина, виконали в Білому домі. Відродження імені почалося з 1989-го.

– Нам відбили пам'ять. Я зобов'язана щось зробити, аби цю музику ми почули, прийняли як свою, – додає співачка й акторка ­Наталія Половинка, 56 років. – Ноти творів по всьому світу збирали його учні. Але велика частина втрачена. Барвінський дещо сам згадав, коли повернувся з таборів. Львівська композиторка Богдана Фроляк на моє замовлення реконструювала всі 12 солоспівів композитора.

 

29 серпня, 13:00

– Я знайомлю публіку з мистецтвом, що проходить крізь мене, – каже колекціонерка, засновниця Stedley Art Foundation Стелла Беньямінова. Представляє виставковий проєкт "Катарсис". Поєднує пізньобарокові роботи з дерева Йогана-Георга Пінзеля, його послідовника Франциска Олендзького та твори сучасного київського художника 57-річного Олександра Животкова.

– Живу на вулиці Богдана Хмельницького. На третьому поверсі житлове приміщення, на першому – мистецький "Білий простір". Щойно купила квартиру навпроти, роб­лю резиденцію для киян і гостей столиці на зразок тих, що були в Ханенків.

Олександр Животков створює роботи музейного рівня. Мав велику персональну виставку в Тбілісі. На п'ятий день після відкриття директор Національного музею Грузії спитав: "Ви не будете проти, щоб біля банера Животкова повісили банер Мікеланджело – італійці привезли п'ять його малюнків?" Я кажу: "Думаю, Мікеланджело Животков пробачить". На виставках Маттіса об'єднують з єгипетським мистецтвом, а Пікассо – із Луїз Буржуа. А чому ми боїмося замахнутися на високе? Можемо поєднати наше мистецтво зі світовим і показати, що ми велика держава.

17:00

– В Україні створено понад 500 текстів, пов'язаних із російсько-українською війною, – говорить літературознавиця 30-річна Богдана Романцова під час дискусії "Війна і довкола: історії складних часів".

– Понад тисячу найменувань уже, – додає письменниця й волонтерка Тамара Горіха Зерня, 45 років. – Через день маємо вбитих на фронті. Мусимо чесно сказати, що воюємо зокрема й книжками.

Росіяни не заморочуються ні мораллю, ні поняттями істини та правди – клепають пропаганду. Переписують історію війни. Ми несемо величезну відповідальність. І перед читачем, і перед солдатом. Завжди є спокуса створити власну пропаганду. Але потрібно чути себе. Що нас відрізняє від ворогів – у нас є живий досвід. Багато воювали або бачили війну. Всі відчувають фальш, коли хтось зривається в патетику чи розповідає неправдоподібне.

Коли писала "Доцю", у нас слабко звучав голос військових і біженців з окупованої території. Написала для того, щоб на тій стороні зрозуміли: про вас хтось думає в Україні. В мене великий зворотний зв'язок – роман везуть, читають і, ризикуючи, передають друзям.

Пам'ятаю момент, коли перестала хвилюватися за Україну. Мені розповіли, що в тюрмах роблять наколки з тризубами. Перестану хвилюватися за ветеранську літературу, коли про війну почнуть писати не ветерани.

30 серпня, 17:15

– Відкрила для себе поезію у класі шостому, – розповідає письменниця 29-річна Олена Герасим'юк. – До того пробувала щось писати й думала, що опанувала класичні форми. Нам задали вивчити вірш Василя Симоненка "Лебеді материнства". Мені не дуже хотілося, бо здавався простим і нецікавим. Почала щось у ньому кривляти. Батько дав запотиличника і сказав фразу, від якої в мене перевернувся світогляд: "Не смій так промовляти цю поезію, бо люди з цим віршем ішли в табори". Тоді поезія стала для мене на один рівень із національними символами.

1 вересня, 15:00

– З Україною відбуваються трансформації, які можна поміряти, – каже журналіст, письменник Юрій Макаров, 66 років. – Є такий рейтинг World Values Survey – "Огляд цінностей світу". Дослідження проводять понад 30 років. За горизонтальною шкалою – цінності виживання проти цінностей саморозвитку. А за вертикальною – традиційні проти модерних. Запитання в усіх країнах однакові.

Ще буквально шість-сім років на цій шкалі Україна була в нижньому лівому кутку. Нижче й лівіше тільки Молдова. Тобто населення орієнтувалося на виживання й архаїчні уявлення – консерватизм у найгіршому значенні.

За цей час Україна стрімко рушила праворуч і вгору. Ми ще не у правому верхньому кутку. Але зрушення означають, що відходить покоління, яке пам'ятає часи буквального фізичного випробування – виживання. Національні травми почали відсуватися на менш актуальну ділянку свідомості.

Після Майдану позначилося нове покоління. Для них характерне довге дихання. Коли людина проєктує своє життя, може робити прогнози на 10–30 років. Тоді вигідніше розвивати себе як фахівця, набивати синці, що теж перетворюються на корисні алгоритми й протоколи поведінки. Не знаю, скільки таких людей у цьому поколінні. Але вони існують як явище.

×