Останнє, що залишилося з Криму, – це спогади і чай. Чай ми вип'ємо

Море стало темою ІІ Міжнародного фестивалю оповідання Intermezzo. Близько 50 учасників із п'яти країн провели понад 40 подій у Вінниці 26–29 травня. Окрему програму присвятили Криму. Незмінним символом фестивалю є український класик Михайло Коцюбинський

П'ятниця, 27 травня

16:58

– Ну що, будемо коцюбинькатися? – на подвір'ї вінницької книгарні "Є" гості фестивалю п'ють біле вино з трилітрової банки. Це рислінг із-над Дунаю. У кришці "Господарочка" пробили дві дірки. У книгарні триває зустріч із письменниками-мариністами.

 

– Пам'ятаю, яким печальним було ставлення до України в Севастополі на початку 1990-х. Якщо у Криму ще вивчали українську мову, то у Севастополі – ні. Для них це були "какие-то бандеровцы", – розповідає письменник, журналіст і музикант Альбій Шудря, 51 рік. У Криму працював 18 років, у прес-центрі Військово-Морських сил та газеті "Флот України". Про цей досвід і службу в Косові написав книжку "Албі Бек". – Потім почали звикати. Переламним моментом стало проведення фестивалю "Червона рута" (1995-го. – Країна). "Как они будут петь? Рок – на украинском языке?" І раптом – на площі Нахімова цікаві молоді люди співають. "Брати Гадюкіни", непогана ще тоді співачка Ані Лорак. І після цього почали прислухатися. Якби з Москви не втрутилися, то було б усе нормально. Сепаратизм жив би роками, але ніколи б не дійшло до того, що сталось.

Я досі прописаний у Севастополі, в мене є довідка переселенця. Думаю, за цими паперами я там "голосував". Але був під час референдуму в Києві. Жодного разу не їздив до Криму після ­січня-лютого 2014-го. Ще коли Україна контролювала цю територію, уже почали гуляти так звані расстрельные списки. Я там теж фігурував.

Україна слабо займалася Кримом. Ставилася як до курорту, а насправді це була проблемна зона. Треба було інтегрувати тих людей в українське суспільство. Хоча приїжджали театри – Франка, фестивалі – але цього було мало. Треба було їх вивозити звідти – у Західну Україну. Дуже багато жителів Криму не бували в Києві за своє життя жодного разу.

Із книгарні виходить Антон Санченко, 49 років.

– В Україні два моря і троє мариністів? – запитую у письменника.

– Ти зараз розмовляєш із 40 відсотками українських мариністів, – Санченко задумується. – Ні, я – оптиміст. Із 20.

– Як змінюється менталітет моряцького населення, відколи Україна втратила найбільший тоннаж суден? – запитує Альбій Шудря у Санченка.

– Цього дуже боялися, але в результаті всі від цього виграли. Тому що для моряка працювати на нідерландському судні й на українському – це день і ніч. Виграли і судновласники, які втекли від українського портового нагляду. Програла тільки держава Україна. Під її прапором залишилися 93 судна. А тільки в Ялті було понад 80. Чорноморське пароплавство – це кілька тисяч. Українські судна бояться в наші порти ходити – менше тисячі доларів не відбудешся. Всі втекли від поборів. Причому недалеко – у "велику морську державу" Молдову. Люди навіть ідуть на репутаційні втрати. Ось ти одеський судновласник і кажеш: "Я – під молдовським прапором".

– Я з Молдаванки, під молдовським прапором, – жартує Альбій.

21:03

– Фарба не шкідлива для дерева, це акрил додали до вапна, – директор Музею Коцюбинського 62-річний Федір Панчук ходить між синьо-жовтих дерев. Пильнує курку, яку допікає на ман­галі. Дим доповнює запах роси, жасмину і калинового цвіту. – Багато чого змінилося до кращого на території музею. З'явилося колесо щастя – водяний млин. Вже двічі шлюбні пари розписувалися у нашому садку. Його посадив ще дід по матері Михайла Коцюбинського, Максим Абаза. Лишились груші, яким 100–150 років, липі – 300. Ми липу збираємо і м'яту. Роздаємо гостям чай від садиби Коцюбинського. Влітку провели 35 квестів із дітками. Завдання ховаємо в дуплах лип, груш, вони шукають, бігають. Був проект "Консервативна Вінниця" – консервацію збирали для бійців АТО. Підготували восени 600 ящиків. Свої черешні консервувати не встигаємо. Деякі відвідувачі допомагають зібрати швидше за нас.

Проводили театральне дійство "Музи Коцюбинського". Три дівчинки грали коханих жінок письменника. Перше кохання Марія Нейман – проводив уроки у неї вдома, закохався. Любив Олександру Аплаксіну, але любив і дружину. Був роздвоєний у душі. Не міг завдати біль Вірі, яка народила йому чотирьох дітей.

Субота, 28 травня

13:14

Стіни світлиці Музею Коцюбинського завішені фото Мустафи Джемілєва. Лідеру кримських татар присвятили виставку на фестивалі.

– Коли писав новелу, не подумав про контекст. Були люди з Криму, для яких це болюча тема, їх батьківщину захопили. А тут якась така джа­зово-алкоголічна весела історія, – каже сумський письменник Владислав Івченко, 39 років, на дискусії "Писати про Крим" від конкурсу "Новела по-українськи". – Але спогади – це єдине, чого в людини не можна забрати. Все інше – життя, майно – можна. Крим для мене це був прообраз раю. Приємні люди, класні краєвиди, море, телефон вимкнутий – ти випадаєш із життя і не болить голова. Рай, амброзія, янголи. Намагався вкласти це все в цю історію. Коли збирався сюди, наводив порядок у шафі. А там – трава лимонник, що росте на Карабі-­яйлі, дуже добра для чаю. Ще 2013 року засушив. Кажу дружині: "У нас ще три місяці нашого Криму залишилося". Радієш, а з другого боку – так щемко. Останнє, що залишилося з ­Криму, – спогади і чай. Чай ми вип'ємо, але спогади зостануться.

– То ви більше не поїдете в Крим? – питають із залу.

– Треба почекати, доки там приберуть. Ніколи не повертайся туди, де тобі було харашо, якщо тобі не буде там так же харашо.

15:03

Червоний мікрофон кримськотатарського каналу ATR лежить на столі перед істориком і письменницею Ґульнарою Абдулаєвою.

– Каждую крымскотатарскую семью коснулась депортация, – розповідає. – Но я родилась уже в Крыму, в 1979-м. Мои рано переехали с Узбекистана. Пять лет без прописки жили. Дедушка говорил: "Я что угодно пройду, но хочу жить на своей родине". Детям с молоком матери говорили, что ни в коем случае нельзя укореняться в Узбекистане.

В 1944-м году всех загрузили в 67 эшелонов и отправили в Среднюю Азию и на Урал. Сейчас это латентная депортация. Нас выдавливают, мы уезжаем на материковую Украину. И думаем, что история не повторится, и мы здесь не укоренимся. На свободе мы можем сейчас сделать больше для Крыма.

После аннексии ходили слухи, что крымских татар будут выселять. Старики, пережившие депортацию, ждали каждый день, что постучатся. Это работало. Не выдерживали – очень многие от инфарктов умерли. На днях один из активистов крымских татар просто исчез – его выкрали. Каждый день в дома стучатся. Мужчин забирают, арестовывают, обвиняют в непонятном сепаратизме. Они могут войти в мечеть во время намаза и сразу всех махом забрать. Кого-то отпус­тить, ­кого-то оставить. Приписывают левые статьи, обвиняют в исламском экстремизме. У них идет калька Северного Кавказа и Чечни. Все это делается для того, чтобы крымские татары восстали. Мы знаем, что такое Россия. Потому наши лидеры говорят – нельзя ни в коем случае восставать, нас очень мало. Нас 350 тысяч, и около 30 тысяч сейчас из Крыма выехали. Это будет тотальное уничтожение народа.

Неділя, 29 травня

13:47

– Шотландський референдум готували два роки. Там не було ніяких озброєних солдатів без розпізнавальних знаків. Не було плакатів, якщо Шотландія залишиться у Британії, нею керуватимуть фашисти. Ніяких журналістів не викрадали. Тому порівняння сміхотворне, – каже британська письменниця Лілі Хайд.

На столі – її роман про кримських татар "Омріяний край" англійською та українською.

– В Україні провела близько 15 років. Приїхала 1995-го як журналіст висвітлювати конфлікт за землю у Криму між українцями і кримськими татарами, – розповідає після виступу. – Так відкрила собі історію та культуру кримських татар, захотіла про неї писати. Є дві ідеї книжок: перша – про Крим, друга – про зниклих без вісти на Донбасі. Приїхала у Донецьк у арт-центр "Ізоляція", бачила початок війни. Зустрічала людей, які підтримували ДНР. Казали: "Європа повна геїв, ми ненавидимо іноземців. А Євро‑2012 було таке класне, ми зустріли стільки іноземців". Це дуже смішно і сумно водночас.

Переважно у Британії люди підтримують бік України. Думаю, їм не байдуже. Але пам'ять дуже нетривала. Була там у квітні, і мене багато питали: "А що відбувається в Україні, війна вже ж скінчилася?" Бо вона більше не в новинах. Тому вони думають, що скінчилася.

15:08

– Перепрошую, що говоритиму білоруською. Не зустрічав жодного українця, який не розуміє цю мову. Так само жодного білоруськомовного білоруса, який не розуміє української, – каже 41-річний білоруський письменник Альгерд Бахаревич.

На дискусії "Острів Європа" у галереї "Інтершик" читає уривок із нового роману "Белая муха, забойца мужчын".

– Її в Білорусі деякі критики вже встигли назвати першою білоруською феміністичною книжкою. Насправді ніяким гімном фемінізму вона не є. Жіноча банда захоплює в сучасній Білорусі один із замків. Бере в заручники туристів і працівників і три дні тримають його в облозі.

Білоруська література – в ізоляції. Була теза, що вона "не має крил". Крила в білоруської літератури є. Але літаємо ми низенько-низенько. Хочемо казати про своє, але не виходимо у космос. Джеймс Джойс – це теж література про своє, але вона виходить у космос. Він каже про універсальне за допомогою локального.

Європа чекає від нас підтвердження наших стереотипів. Щодо Білорусі – що це остання диктатура в Європі, країна червоної людини, заповідник соціалізму і комунізму. Сучасна білоруська література не хоче цим займатися. Ми не бажаємо підтримувати міфи. Тому це натикається на певну стіну нерозуміння на Заході.

Світлана Алексієвич – це одне, а білоруська література це дещо інше. Живуть своїм життям і практично не перетинаються. Алексієвич ілюструє стан Білорусі середини 1990-х. Але з її творів не можна зрозуміти білоруське сьогодні.

20:22

– Організація фестивалю – це ікебана, – каже директорка Intermezzo Ірина Вікирчак, 28 років. – Її платформа – це місто та його інфраструктура. І є складові композиції – квіти, які вирощуєш чи купуєш, будячки різні. Але щоб воно все склалося докупи, потрібен пластилін – це фінансова складова, наші партнери.

– Мене одна учасниця порівняла з білим кроликом, якого треба зловити, щоб потрапити в Країну Чудес. А якщо навіть не зловиш, ти все одно там опинишся, – каже програмний директор фестивалю Олександр Вешелені, 28 років. – Найбільший наш скарб – це волонтери. Їх понад 40, більшість – це студенти педагогічного. Готуємо їх за місяць.

Кримська тема виникла ще до старту першого фестивалю. Я виношував формат із залученням екзотичних моментів із творів Коцюбинського – кримськотатарський, бессарабський, гуцульський, італійський. Коцюбинський як естет черпає дуже багато від морської культури. Це надає його творчості європейського рівня.

×