Образ українця майбутнього вже окреслився – це людина, здатна до неможливого

5–7 серпня вп'яте відбувся фестиваль високого мистецтва Bouquet Kyiv Stage. На території заповідника "Софія Київська" проводили концерти, виставки, кінопокази, екскурсії та дискусії

– Цей фестиваль – подяка нашим захисникам і захисницям. Торік ми робили "Букет" в умовах пандемії та карантинних обмежень, щоб дати змогу відчути, що світ не зруйновано і є речі, на які завжди можна спертися. Цього року потребуємо опори ще більше. Віднаходимо її в собі, тих, хто поруч, мистецтві. Тема війни – десь зримо, а десь метафорично й ілюзорно – присутня в кожній події, – розповідає співзасновниця Bouquet Kyiv Stage Ірина Буданська.

5 серпня, 13:00

Перша фотовиставка режисерки, 32-річної Єлизавети Клюзко, "Заради життя" відкрилась у саду "Софії Київської". Протягом місяця сфотографувала 15 киянок, які виношують дітей в умовах повномасштабного російського вторгнення.

– Мені близька ідея давніх культур про те, що в нас живуть тисячі наших предків. Так само, як ми залишаємося в наших дітях, – каже Єлизавета Клюзко. – У контексті цієї філософії війна – найбільший злочин проти людства. Через свої портрети показую, що народження дитини – це не просто природно, а диво.

Зробила пост у соцмережах про пошук героїнь. За 2 години написало понад сотню вагітних. І на перших місяцях, і за кілька тижнів чи навіть днів до пологів. Великий живіт не був основною умовою.

Вагітна українка – це справжня героїня особливого фронту. Незважаючи на будь-які обставини, продовжують життя в буквальному сенсі. Їхня гармонія та краса вселяють надію і спокій, викликають бажання мріяти й жити. У їхніх поглядах відчувається спокій, який передається. Я була вражена сміливістю і світлом, яке вони несуть. Кожна народжуватиме в Києві. Усі впевнені, що скоро перемога.

 

15:30

У приміщенні "Хлібня" виставили 50 робіт фотодокументаліста, 66-річного Олександра Глядєлова, зроблених після 24 лютого. "Війна" – його перша персональна виставка після повномасштабного вторгнення Росії.

– Коментарі до цих світлин не потрібні, бо зрозумілі всім присутнім, – говорить Глядєлов під час відкриття. – Ми були більш-менш розпорошені 2014 року, але повномасштабний напад росіян зробив квантовий стрибок і з'єднав українців, принаймні переважну більшість. Цикл містить 250 робіт. Продовжую знімати. Мене запитували сьогодні: "Чи буде у вас тисяча фото?" Не хочу стільки – вже вдосталь.

– Глядєлов робить важливу справу для документації російсько-української війни з 2014-го. Більшість його знімків увійде в історію, – каже куратор проєкту Олег Соснов, 35 років. – Олександр – один з останніх, хто досі класично працює з чорно-білою плівкою. Він не боїться їхати в усі гарячі точки. Іноді потрібні роки, щоб зрозуміти, що з нами відбулося. Глядєлов має сміливість показати це тут і зараз. У нього геніальне око. 95 відсотків фото мають ідеальну композицію.

Це для мене емоційна експозиція у трьох залах. Перший присвячений Ірпеню та Бучі. Другий – це зіткнення духовного й матеріального. Перша робота, яку бачите, коли заходите, – капелан благословляє нашого воїна в Романівці під Ірпенем. Важливий образ, бо сьогодні відбувається боротьба добра і зла. Спеціально повісив у центрі. "Софія Київська" – сакральне місце, звідки розповсюджувалося християнство нашими землями. До того ж перегукується з копією фрески Йосипа Бокшая "Воздвиження Чесного Животворящого Хреста" на стелі. Так само хрест, який тягне Ісус, перетворюється на зроблений просто з дерева на могилі в Чернігові. Тут є перетин образів страждання Христа й України. Також поруч зображені Київ, Бородянка, Мощун, Чугуїв, Харків, Мала Рогань, Краматорськ. Остання зала – жах простору війни, де багато понівеченої техніки та пейзажі зруйнованих міст. Там відбувається частина концертів фестивалю.

6 серпня, 13:45

– Ми відрізняємося від ворога тим, що цінуємо не тільки силу, – говорить філософ Володимир Єрмоленко, 42 роки. Триває центральна дискусія фестивалю "Заради життя". – Для Росії лише деструкція є критерієм права на життя. Це країна, що бореться за владу у світі, але розуміє, що не може бути найкращою у креативі, творчості й навіть виробництві. Тому думає, що матиме владу тільки завдяки засобам знищення. На цьому будується ідеологія російського суспільства. Ми маємо давати абсолютну альтернативу. Наша культура інша й передбачає відкритість до інших, зокрема до слабших. Україна майбутнього виживе та продовжуватиметься тією мірою, наскільки кожен громадянин буде здатен максимально у співпраці та взаємодії з іншими творити щось нове. Ми не можемо передбачити, хто буде дієвцем завтра. Не можемо виключити з поля розмови будь-якого громадянина України. Навіть якщо це пасивна людина. Образ українця майбутнього вже окреслився – це людина, здатна до неможливого. Це те, чого західний світ нині не має. Це також сильно відрізняє нас від ворогів. Їхнє гасло "Можем по­вторить" насправді означає, що нічого не можуть, бо не здатні до майбутнього.

17:20

– Формували програму, яка пасує моменту, – каже співкураторка музичного напряму фестивалю, мистецтвознавиця Ганна Гадецька, 43 роки. Розмовляємо після концерту Національного ансамблю солістів "Київська камерата" в Софійському соборі. – Одна з головних ідей – зміна загального плану на великий. Усі концерти акцентують та увиразнюють індивідуальності – виконавців і композиторів, яких ми сьогодні в інший спосіб чуємо й осмислюємо. Наприклад, у "Київської камерати" делікатніший та інтимніший звук. У їхньому виконанні представили в новому варіанті твір "Казка королів" Олега Безбородька. Став більш рельєфним і виразним. А світова прем'єра композиції "Душа" Вікторії Польової дала зрозуміти, наскільки більші, ніж видавалося раніше, сенси вміщує стиль авторки. Для осягнення потрібен медитативний, молитовний, занурений в абсолютний спокій стан.

Нам ішлося про те, ким є нині музиканти й чому їхній вибір саме такий: лишатися в місті, виходити на сцену та представляти ту чи іншу музику. Це не просто вибір чергової програми, для кожного виконавця це громадянська позиція.

Другий аспект – це камерність. Фактично відсутня велика музика. Її неможливо виконати з двох причин. По-перше, не час. Не уявляю тут тепер Симфонію №9 Бетховена. По-друге, немає потрібної кількості виконавців. Натомість є наближення одне до одного.

Третє – переважний фокус на українській музиці. Можемо повністю на неї спиратися. Це не означає герметизування лише на своєму. Деякі програми влучно знаходять баланс. Стає очевидно, що нас значно більше об'єднує зі світом.

Звучить музика переважно сучасних композиторів. Якщо це відомі імена, то більш ранні твори. Наприклад, скрипаль Ігор Завгородній і піаніст Євген Громов виконували триптих Євгена Станковича "На Верховині" 1972-го. Написано давно, а подано по-новому. Окрім репертуарної музики з багатьма інтерпретаціями, представлені роботи композиторів, які нечасто звучали. Як Віталій Вишинський або Олег Безбородько. Є взагалі нові речі, як-от електронна програма Антона Дегтярьова "Відбудова" спеціально для фестивалю.

Усі стали грати м'якше. Наприклад, скрипалька Богдана Півненко має яскравий соковитий голосний тембр, а тепер у неї на першому плані опуклість і ніжність. М'якість зазначаю і в ­оркестрах, і у джазових музикантів. Найбільше помітна на виступі Назгуль Шукаєвої. Зазвичай акумулює величезні потоки драйвової, шаманської навіть енергії. Нині її спів – це майже примарний потік ніжної ріки. Артистка плете камерний візерунок, як мереживо. Такої інтимності й сокровенності прагнуть усі.

18:10

– Після 24 лютого читаю переважно документацію стандартів НАТО. На художні твори немає часу. Іноді хочеться перечитати щось, наприклад "Ворошиловград" Сергія Жадана. Але кажу собі, що й так знаю, про що роман. Моя актуальна включеність у мистецтво: з усіх образотворчих творів мені нині найближчі стрілецькі мішені. Такий собі культурний мінімалізм, – говорить соціальний і військовий психолог, письменник Олег Покальчук, 66 років, під час бесіди "Між терапією та тригером: мистецтво під час війни". – Маса людей на фронті каже про те, що вони там, щоб тут існували культура, мистецтво, розвиток. Це потрібно, бо становить основу життя. За це йде війна.

Сьогодні книжка – джерело не знань, а насамперед розваги. Інформація йде через емоційну сферу. Воно нам сподобалося – ми це засвоюємо. Насправді є дві книжки, які реально практично на щось впливають. Це Біблія і Кримінальний кодекс. Їхні контексти – справді дієві. А все інше походить або у проміжку між ними, або від них.

Є така точна практична порада для письменників: якщо можете не писати, то не пишіть. Тільки коли ти мусиш і не можеш лишити це в собі. Те саме стосується читання. Якщо не хочете, не змушуйте себе. Робити зусилля над собою – це радянська установка.

Завжди кажу, що треба ставитися до культури без придиху. Її вартість визначає історична тяглість. Наскільки втрималася у сфері обігу, доступна та зрозуміла сьогоднішньому споживачу і як швидко її можна сприйняти. Літературний мем – хто читав "Улісс" Джойса? Реально ж ніхто насправді.

От є такий поет і військовий Борис Гуменюк. Я йому колись сказав: "Знаєш, я твої "Вірші з війни" більше одного в день читати не можу". Розумію, в якому контексті воно написано, й мені важко. Хтось може дивитися на це просто як на хорошу поезію. А я бачу, що за цим стоїть.

Ми потребуємо літератури й мистецтва як такого певною мірою дзеркала, але не дуже точного. Тому що не надто любимо дивитися в люстерко, особливо зранку. Мистецтво – це дзеркало із зірочками й блискітками. Там можна побачити контур. А нам більше й не треба. Лише навести несильно фокус на те, що хочемо побачити всередині себе. Тому що людям, які можуть розбиратися самі в собі, не потрібні мистецькі підказки.

– Після війни зміни в мистецтві будуть великі? – запитує літературознавець Євгеній Стасіневич, 35 років.

– Ця війна зовсім не схожа на те, що було. Рівень горя та неможливості його усвідомити сучасній молодій людині створить інші художні прийоми.

Добра книжка про нашу війну має бути доступна, недовга, написана зрозуміло і з почуттям гумору. Один із найкращих творів, який пережив багато, – це "Пригоди бравого вояка Швейка" Ярослава Гашека. Самоіронія важлива. Може, з'явиться якийсь новий Подерв'янський чи хтось схожий. Коли з усмішкою дивитися навіть на горе, то воно набуває хоча б трагікомедійних рис.

7 серпня, 13:30

– Росіяни розуміють, що в них майбутнього немає. Тому радо підтримують лінію держави, яка пропонує їм повернутися в минуле, – каже підприємець і науковець Валерій Пекар, 56 років. Бере участь у розмові про російсько-українську війну в Будинку митрополита. – З 2014-го, а особливо після 24 лютого, Україна зі страшенною швидкістю рухається вперед, а Росія назад, в архаїзацію та варварство. А люди там тільки й раді. Деградувати швидше, легше і приємніше, ніж розвиватися.

Росія прагне повернення до стану імперії. А війну за минуле виграти неможливо. Будемо відверті: наша перемога ще не досягнута, за неї треба поборотися. Але ми вже забезпечили поразку Росії.

Коли останній російський солдат залишить останній квадратний метр української території – це ще не буде остаточна перемога. Якщо у Кремлі залишиться Путін або Путін 2.0, хоч би хто це був, і в нього залишатиметься ядерна зброя, то будьте певні: Росія повернеться.

Як кажуть мої друзі, ми маємо дітей і не хочемо, щоб вони воювали в наступній російсько-українській війні. Ключ до української безпеки – у Кремлі. Тільки внутрішні перетворення в Росії означатимуть, що вона більше не загрожує нам.

Після 2000 року наше суспільство стало дивитися в бік Європи й українського націоналізму. Треба триматися свого шляху. Окрім перемоги над окупантом, нам потрібно зберегти демократію, яка в нас є. Друге – зберегти та примножити нашу культуру. Третє – економічне зростання. Треба стати багатою країною, інакше ми собі не пробачимо. Це наші виклики принаймні на наступні п'ять років після перемоги. Головне – не перетворитися після війни на маленьку Росію. Почати бути схожими на них просто – для цього лише потрібно заплющити очі на паростки українського авторитаризму. Тоді це означатиме, що Путін переміг.

Ми воюємо за те, щоб бути собою. Зокрема, це відбувається на культурному фронті. Після 24 лютого з'явилася величезна кількість віршів, чудових малюнків, нереально гарної музики. А також прекрасних жартів і мемів. Жодна війна за останні пів сотні років, а то й більше, не породила такої фантастичної хвилі гумору.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×