"Неможливо створити щось нове. Слід працювати з культурою, розширювати її та схрещувати"

29 травня в рамках мультимедійного проєкту на підтримку українських митців "Щоденники війни" в артгалереї The Why Not Gallery у грузинському Тбілісі відкрили персональну виставку львівського художника – 29-річного Михайла Скопа. Розмовляємо з ним про особливості творчості й роль мистецтва в умовах війни

Повномасштабне вторгнення Росії поставило переді мною завдання говорити прямо та зрозуміло. Із початку війни усвідомив, що моя цільова аудиторія не стільки наша – хоча українці сильно сприймають ці зображення, бо розуміють їх. Звертаюся до людей із Європи, Америки, Австралії – з будь-якого іншого куточка світу, де війни немає і складно усвідомити навіть по фото й відео, що це насправді.

Виклик у тому, як із малюнків зробити щось, що пробиватиме більше за світлину. Ми сьогодні живемо у смартфонах, свайпаємо новини без емоційного контакту. Війна показала, що українці змогли розрухати світ. Але скоро світу стане байдуже, бо з'явиться новий класний серіал чи вибухне якась екологічна катастрофа. Це вже відбувається. Тож люди культури, зокрема візуальної, повинні утримувати увагу.

 

Моє завдання – викликати співпереживання, тримати людей в емпатії. Тим паче, якщо в них немає причин це відчувати. Світ уже побачив жахіття Бучі. Коли ж ми визволимо Маріуполь і покажемо кадри звідти, умовному жителю Парижа буде байдуже. Бо має картинку в голові і звик до неї. Іноземцеві потрібно пояснити, що триває війна у світі, який не ділиться й не розмежовується.

Коли в мене минув перший шок, з'явилося розуміння, що хоч би як хотілося вірити в неможливість війни, нині це єдина реальність. А з цим прийшло усвідомлення, що я потрібен. Були спроби волонтерити, але зрозумів: треба робити те, що вмію. Тоді й зародилася концепція регулярно робити афіші на тему війни.

Перші дві воєнні роботи – "Яйце" та "Привид Києва" – з'явилися 25 лютого. "Яйце" зображує захист українськими воїнами матері з дитиною від російських загарбників. Є чіткий поділ на те, кого треба захищати, хто захищає і від кого. Ця картина була однією з найпоширюваніших. Бо говорить про найважливіші речі. Чому у формі яйця? Бо щити й тіла героїв захищають те, що має народитися. Яйце призначене як для захисту, так і щоб усе зародкове було вкупі, разом.

Нині в Україні відбувається становлення нової ідентичності. Національний міф – обов'язковий для цементування нації.

У перші дні всі говорили про льотчика, якого назвали Привид Києва. Це був один із гвіздків, опорних точок, за які будь-яка людина у стре­совій ситуації зачіпляється, щоб зрозуміти, що є хоч щось добре. Що в нас є ті, хто вистояв, здивував весь світ неможливим. Тому надважливо було зосередити увагу на тих, чиї образи змогли би стати в усіх значеннях живими символами. Наприклад, Привид Києва, матрос Віталій Скакун, який підірвав себе й міст. Потім з'явилися й інші образи героїв.

Усім потрібен той, хто творить чудеса. І неважливо, чи саме він їх насправді робить. Бо дива народжуються від наших рук. Образ Привида Києва зацікавив, тому що він міфічний. Будь-яка визначеність тут зайва. Цей образ мусить ставати максимально казковим, як легенда про сотника-характерника Сірка.

Недавно командування Повітряних сил повідомило, що Привид Києва – це збірна назва пілотів 40-ї бригади тактичної авіації, які захищали небо столиці. Ця заява нібито знищила загадковість, але міфу вже не зруйнуєш.

Останні кілька десятків зображень за понад три місяці, це речі, в яких імітую ліногравюру. Мені імпонує історія про ручну станкову графіку, зокрема наївну. Що хтось там узяв дошку, по­шліфував, вирізав, наштампував – і воно є й розходиться по руках. Той самий принцип відбувається в інтернеті. Художник щось намалював, і воно так само, як від друкарського станка, репостами розлітається світом. І що простіше, гіпервиразніше й навіть певним чином наївніше, то більше його розбиратимуть люди.

Є окремий цикл Arcana Belli – "Аркан війни", в якому обігрую Старший аркан Таро, колоду Райдера – Вейта у виконанні Памели Сміт початку XX століття. Розумію, що неможливо створити щось нове і слід працювати з культурою, розширювати її та схрещувати з чимось.

Першу картину створив напередодні 8 березня. Це жінка-воїн, яка може втілювати державу, народ або конкретну людину. Зупинився на образі імператриці зі Старшого аркана. Він узагалі не про війну. Більше про перемогу, любов, божество Венери. Коли подивився на оригінальну композицію, в пам'яті виринула картинка – образ старшого солдата Ольги Бенди, яка втратила ногу під Авдіївкою 2017 року, а згодом перемогла на конкурсі Miss Military Fantasy. Образ ідеально накладався на іконографію Таро – і за сенсами, і за положенням тіла. Поєднав з образом жінки з Генічеська, яка пропонувала окупантам покласти насіння соняшника в кишені, та зробив перший аркан. Потім пішли наступні. Загалом 22 на сьогодні.

Зазвичай я не малюю реальних осіб. Не зупиняюся на конкретних постатях, бо імена й обличчя забуваються. За сто років до нащадків дійдуть лише окремі фрагменти нашої реальності, що вже говорити про конкретні обличчя. Тому працюю з тим, що дійде до наступних поколінь. Цікавить не герой, а подія. Тому намагаюся малювати не лідерів держави, не генералів, а солдатів.

Я прихильник ідеї, що винен весь російський народ. А Путін – наслідок і персоніфікація пекельного московського шовінізму, який плекався, цвів і розквітнув нині.

Однією з найбільш поширюваних стала картина про Маріуполь. Це було, коли азовці вийшли на зв'язок і пояснили, що в місті все погано. Зрозумів, що мушу тепер пробивати інформаційне тло, більше про це нагадувати, якось помогти.

У картині Save Mariupol композиція нагадує "Яйце", тільки без вершечка. Це іконографія – структура символів, певних персонажів і ситуацій, яку можна обігрувати, навіть повторюючи одне й те саме. Наприклад, коли малюємо Богородицю з дитям, це одна стала іконографія, але на неї можуть бути мільйони варіацій. Зрозумів, якщо це моє перше зображення часу війни виявило емоційний відгук, треба ще зіграти на конкретно цих символах. Але я вніс зміни. У першому зображенні це міцна, цілісна шкаралупа – захисний щит. Хоча багато ворогів, ми все одно бачимо, що це централізовано, надійно й усередині там мати з дитиною на тлі зоряного неба. Досить утопічна історія, в якій більше надії, ніж страху.

У випадку із Save Mariupol все інакше. Тут дитина тяжко поранена. Зникло зоряне небо. Спорожніле місто – це вже руїна. І видно, якою тонкою лінією стоять наші воїни, але вони тримаються. А поруч, окрім орків, усі вияви російської культури. Це не тільки нинішня агресія. Це взагалі те, проти чого боремося багато століть. Однак ми зверху, відстоюємо своє.

Багато знайомих художників узагалі тепер не може творити. Я працюю лише тому, що ставлю себе в позицію ілюстратора, який має конкретно говорити й заробляти на армію. Це робота. А рефлексія може бути незручна, неправильна, важка, незрозуміла й некоректна. Адже ми перебуваємо всередині подій. А рефлексія – це те, що відбувається трохи після, збоку та поза межами.

Більш концептуальні речі не сильно спішу довершувати. Наприклад, цикл прямих реакцій на події під назвою "Пам'ять", усі твори якого об'єднують образи дерев. Працював з олівцем червоного кольору й жовтковою темперою. Перший малюнок народився за кілька годин після повідомлення про бомбардування драмтеатру в Маріуполі. Я не міг його намалювати в серії плакатів, бо тут пролягає межа людського розуміння й відчуття. Вирішив: не хочу малювати руїни й мертвих. Зобразив театр, який він був, тільки в оточенні дерев. Як щоразу, коли відбувається щось таке, що змушує мене помовчати. Малюнок "Буча" – це люди, які стоять. У тих самих місцях, де вони на фотографії лежали.

Здебільшого мої зображення після створення далі працюють на себе. Даю право на друк із благодійним продажем, і прибутки йдуть у відповідні фонди. Те, до чого маю прямий стосунок, – це американська платформа Threadless і європейська Spreadshirt. Допомагають нам збирати на потреби України. Ми там розмістили інтернет-сторінки, де можна замовляти мерч – футболки, худі, чашки, сумки, листівки, наклейки, магніти тощо. Threadless на "Голоси дітей" – фонд, що займається психологічною підтримкою постраждалих від війни дітей. Spreadshirt – на підрозділ ЮНІСЕФ.

На українському ринку є магазин на Customprint. Також низка плакатів продається у Львівському муніципальному мистецькому центрі. Усі кошти йдуть на ті чи інші фонди. У деяких випадках я друкую і віддаю власноруч.

Один підписник мені в інстаграм кинув скрин із "ВКонтакте", де якісь москалі обговорювали мої таро. Запам'ятав такі вирази, як "удивительная мерзость" і "очень больной человек". Потішився, зберіг. Це додає душевного тепла.

А похвалу сприймати складно, коли йдеться про змалювання війни. Я добре зобразив жахіття чи що? Як відчувати такі коментарі? Йдеться ж не про мене, а про розголос і підтримку українців. Ці малюнки мають конкретні завдання – роблять внесок у нашу майбутню перемогу.

В іконографії війни – у значенні не ікони, а набору знаків – ключовим бачу образ жінки. Під час Революції гідності та перших років війни на Донбасі був поширений образ Богородиці, яка покриває поранених майданівців і бійців АТО. Туди також вклинювалися гетьмани, Січові стрільці й упівці – і це була збірна картина. Нині такі зображення теж є, але я помітив, що більшої актуальності набирає не ікона Матері Божої, а звичайна жінка. Найвідоміший образ – Тетяни Блізняк зі столичного метро, яку назвали київською Мадонною.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×