Середа, 18 березня 2020 08:29

Немає нічого відокремленого. Зв'язків значно більше, ніж може осягнути людський мозок

У львівському "Видавництві Старого Лева" готують до друку роман Софії Андрухович "Амадока". Книжка має 832 сторінки

– На території сучасної України було найбільше в Європі озеро Амадока, за версією давньогрецького історика Геродота. Десь поряд із Кам'янцем-Подільським, на межі Галичини й Поділля. На його берегах паслися табуни диких білосніжних коней. Середньовічні картографи цю вигадку чи помилку Геродота розтиражували. Впродовж кількох століть були впевнені, що озеро Амадока є, – розповідає письменниця Софія Андрухович, 37 років.

– Водойма існувала, а може й ні. Для мене це метафора чогось великого, сукупності історій чи сюжетів. Ми знаємо, що вони були, але часто не пам'ятаємо, не маємо певності, оминаємо.

Це якісь білі плями, незагоєні травми.

Автор: www.zn.ua
  Софія АНДРУХОВИЧ, 37 років, письменниця, перекладачка. Народилася 17 листопада 1982 року в Івано-Франківську. Батько Юрій Андрухович – письменник, мати – філологиня. Закінчила природничий ліцей у рідному місті, Академію друкарства у Львові. Перекладає з польської та англійської. Працювала над українськими виданнями Мануели Ґретковської, Клайва Стейплза Льюїса. Переклала роман Нобелівського лауреата Кадзуо Ішіґуро ”Не відпускай мене”, разом із Віктором Морозовим книжку ”Гаррі Поттер і келих вогню” Джоан Роулінґ. Авторка книжок ”Літо Мілени”, ”Старі люди”, ”Жінки їхніх чоловіків”, ”Сьомга”. Роман ”Фелікс Австрія” 2014 року отримав спеціальну відзнаку Форуму видавців у Львові, нагороди ”ЛітАкцент року”, ”Книга року Бі-Бі-Сі”, літературні премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського та Фонду Лесі та Петра Ковалевих. Твір екранізували. Книжка ”Сузір’я Курки” Софії Андрухович і Мар’яни Прохасько потрапила до каталогу книжкових рекомендацій у галузі міжнародної дитячої та юнацької літератури ”Білі круки 2017”. У шлюбі. Чоловік Андрій Бондар – письменник. Мають доньку 12-річну Варвару. Живе в Києві
Софія АНДРУХОВИЧ, 37 років, письменниця, перекладачка. Народилася 17 листопада 1982 року в Івано-Франківську. Батько Юрій Андрухович – письменник, мати – філологиня. Закінчила природничий ліцей у рідному місті, Академію друкарства у Львові. Перекладає з польської та англійської. Працювала над українськими виданнями Мануели Ґретковської, Клайва Стейплза Льюїса. Переклала роман Нобелівського лауреата Кадзуо Ішіґуро ”Не відпускай мене”, разом із Віктором Морозовим книжку ”Гаррі Поттер і келих вогню” Джоан Роулінґ. Авторка книжок ”Літо Мілени”, ”Старі люди”, ”Жінки їхніх чоловіків”, ”Сьомга”. Роман ”Фелікс Австрія” 2014 року отримав спеціальну відзнаку Форуму видавців у Львові, нагороди ”ЛітАкцент року”, ”Книга року Бі-Бі-Сі”, літературні премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського та Фонду Лесі та Петра Ковалевих. Твір екранізували. Книжка ”Сузір’я Курки” Софії Андрухович і Мар’яни Прохасько потрапила до каталогу книжкових рекомендацій у галузі міжнародної дитячої та юнацької літератури ”Білі круки 2017”. У шлюбі. Чоловік Андрій Бондар – письменник. Мають доньку 12-річну Варвару. Живе в Києві

Роман "Амадока" умовно можна розділити на кілька пластів. Стосуються різних часів, регіонів. Усі теми врешті сплітаються і перегукуються. Виявляються причинами або наслідками одна одної. Може здатися дивним, як війна на Донбасі поєднується з Голокостом на Заході України і як ці теми стосуються сталінських репресій. Але в житті немає нічого відокремленого. Зв'язків значно більше, ніж може осягнути людський мозок. Це мені й було цікаво дослідити.

Головні герої – Богдан, який втратив на війні пам'ять і обличчя, його дружина Романа, яка намагається повернути чоловікові спогади, Богданова бабуся Уляна, яка в юності мала особливі почуття до єврейського хлопчика Пінхаса, сестри й батьки Уляни, родина Пінхаса, повстанець-семінарист, капітан НКВД й інші.

Богдан був археологом. Романа нагадує йому про українського архео­лога Віктора Петрова, який писав під псевдонімом Віктор Домонтович, близького приятеля Миколи Зерова й інших неокласиків.

У романі виникають також постаті "трьох мудреців" – Григорія Сковороди, Баал Шем Това (єврейський праведник, у ХVIII ст. започаткував хасидський рух, одну з найвпливовіших течій у сучасному юдаїзмі. – Країна) і Пінзеля (галицький скульптор середини XVIII ст., представник пізнього бароко і рококо. – Країна), які символізують, серед іншого, зв'язок із культурою й історією тих земель.

Тема амнезії багато разів реалізована іншими авторами. У ній я побачила велику кількість можливостей і сенсів. Вона потягнула решту сюжетів: одна людина розповідає іншій історію її роду. І тут неможливо обійтися без Другої світової.

"Амадока" – художній текст, вигадка, не наукова праця. Це навіть не історичний роман. Мені йшлося насамперед про людську пам'ять, запам'ятовування і забування, про зв'язок спогадів і характеру, здатність людини вибудовувати життя залежно від спогадів або їх відсутності.

Під час роботи над "Амадокою" читала різні тексти. І часом непов'язані з темами найбільше ставали в нагоді. Наприклад, есеї Еліота Вайнберґера (сучасний американський письменник. – Країна). Але були й листи Віктора Петрова до дружини Миколи Зерова – Софії, доводилося розшифровувати дрібний і заплутаний почерк на пожовклих аркушах. Були спогади про неокласиків, твори українських письменників 1920–1930-х, монографії літературознавців, есеї про Голокост Прімо Леві, Жана Амері, Джорджо Аґамбена, Ганни Кралль, праці істориків Філіпа Сендса, Тімоті Снайдера, Омера Бартова, твори Імре Кертеса, Тадеуша Боровського, Вінфріда Зебальда, спогади Аліції Аппельман-Юрман, Міни Рознер.

Не планувала писати роман про репресії неокласиків. Одна з думок на початку – як можна розповісти про листи Віктора Петрова до Софії Зерової, які читала третя особа, цензор. На одному з останніх етапів роботи над романом збагнула, що та частина тексту стає набагато масштабнішою, ніж я планувала. Стосується винищення української інтелігенції.

Поштовхів до написання було багато. З одного боку – напруження суспільства у зв'язку з війною. Історії людей, які втрачають близьких, домівки, життя. Міркування про те, як впливають на нас усіх ці події, як вплинуть на майбутнє, наших дітей. Пошуки причин. Розуміння, що приватні трагедії та травми пов'язані з колективними.

З другого боку – досвіди жертв Другої світової війни, Голокосту. Які мимоволі переживала, читаючи їхні мемуари, спогади. Бачила між ними зв'язки. Бо людина з її почуттями, бажаннями, болями – завжди однакова. Байдуже, до якої культури, часу, регіону належить.

Ми звикли шукати і загострювати увагу на відмінностях, випускаючи з уваги те, що наші бажання, прагнення, слабкості, страхи, болі – завжди ті самі. Не відмінність, а подібність означає, що кожен із нас може опинитись у ситуації жертви, а може – тим, хто завдає кривди, чинить насильство. Заперечуючи подібність, ми більше ризикуємо опинитися то в одній, то в іншій ролі, а найчастіше – в обох.

Кілька років тому мене запросили на коротку стипендію до Бучача на Тернопільщині. Історія Голокосту в цьому місті та моєму рідному Івано-Франківську подібні. Та Франківськ видозмінений радянськими часами, там важче знайти це відлуння єврейського життя. В Бучачі – синагога не збереглася, на її місці – ринок. Але вулички, кам'яниці промовляють, що це був інший світ. І це було моє головне враження – люди з нашого світу живуть у цих будинках і неохоче говорять, кому вони належали раніше, що сталося з господарями.

Тема Голокосту недостатньо розкрита в українській культурі.

Про будь-які події треба говорити. Тим більше, коли йдеться про знищення цілої культури. Про релігійний, інтелектуальний, ритуальний, побутовий єврейський світ наших близьких сусідів. Розгалужений і монументальний, який залишив свій відбиток геть на всьому – на нас, наших містах, архітектурі, культурі. Хоча ми в більшості своїй забули про це, витіснили. Оце близьке сусідство – ким воно робило українців: очевидцями, людьми, які намагалися порятувати переслідуваних, людьми, які брали участь у винищенні, байдужими спостерігачами, сліпими немовами, переляканими жертвами? Були різні випадки, різні приклади. Важливо говорити і про жахливі, нелюдські, які викликають відчай, сором, почуття провини. І про людяність і жертовність.

Здається промовистим, що серед спогадів очевидців – здебільшого спогади єврейських жертв. І набагато менше оповідей, розказаних українцями.

Я зробила художню спробу почати розмову на цю тему.

Зараз ви читаєте новину «Немає нічого відокремленого. Зв'язків значно більше, ніж може осягнути людський мозок». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 214
Голосування Хто має отримати національну кінопремію "Золота дзиґа" за найкращий український фільм 2019 року?
  • Вулкан
  • Гуцулка Ксеня
  • Додому
  • Мої думки тихі
  • Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго
  • Інший фільм
Переглянути
Погода