20 квітня в Києві вперше нагороджували національною кінопремією "Золота дзиґа". Українська кіноакадемія розглянула 76 фільмів. У довгий список претендентів на нагороду увійшли:
12 повнометражних, 15 короткометражних, 19 документальних, 8 анімаційних стрічок. Переможців визначали голосуванням. Шість "Дзиґ" отримала драма "Гніздо горлиці" – про українських заробітчан в Італії. Загалом нагороду вручили в 14 номінаціях.
Про враження від першої Національної кінопремії розповідають сценарист Андрій Кокотюха та кінокритики Андрій Алферов і Ярослав Підгора-Гвяздовський
Андрій КОКОТЮХА, 46 років, письменник, сценарист
– Хтось не сприймає жовто-синіх парканів і лавок на вулицях. Мовляв, пофарбували іржу і на цьому українізація закінчилася. Насправді, це найпростіший спосіб виявити свою ідентичність. Те, чого не вистачає українцям, – масової культури. А кіно – один із найважливіших її елементів. Особливо жанрове. Воно створює світогляд, ідеологію. Формує єдину націю навколо певних героїв, сюжетів, персонажів. Дуже просто розказує історію, а цього зараз не вистачає. Наші ж режисери продовжують заганяти себе в гетто фестивального кіно. Хоча глядач вимагає іншого.
Є думка: щоб отримати "Оскар", треба зосередитися на соціальних проблемах. Це справді тренд останніх років. Але швидко мине, як будь-яка мода. За яку соціальну тематику 1998 року 11 "Оскарів" здобув "Титанік"? А п'ять "Оскарів" трилер "Мовчання ягнят" 1991-го? Теперішня тенденція в Голлівуді збиває з пантелику наших продюсерів. Отримую пропозиції написати сценарій подібний до минулорічного "оскароносця" "У центрі уваги" – про журналістське розслідування педофілії серед бостонських католицьких священиків. Нудний і позбавлений екшену фільм. Сидиш і чекаєш, коли почнуть когось розбещувати, а про це тільки говорять. Хоча кіно – це видовище.
Взагалі картини на основі реальних історій – занудні. Якщо буквально дотримуватися всіх подій, то вони не насичені дією. Виходить розмовний жанр, а кіно – це не публіцистика. Я із задоволенням подивився б про бостонських журналістів документальний фільм, а не художній.
Якщо вже спиратися на іноземний досвід, то хотілося б адаптувати для України всі сезони італійського серіалу "Спрут" (48-серійний телефільм про боротьбу з корупцією і мафією, знімали у 1984–2001 роках. – Країна). А ще – започаткувати традицію французьких бойовиків з Аленом Делоном і Жан-Полем Бельмондо. У 1970–1980-х вони складали реальну конкуренцію великобюджетним американським блокбастерам. У 1990-х у Польщі також знімали подібні стрічки з Богуславом Ліндою. В українському прокаті показували пригодницькі фільми "Пси", "Охоронець для доньки".
Рано говорити, чи матимуть майбутні переможці "Золотої дзиґи" якісь спільні риси. Більшість цьогорічних номінантів у повному метрі створені за підтримки Держкіно. Фінансування на них виділили за старої влади. Перша "Золота дзиґа" певною мірою віддала борги, підбила підсумки колись запущеного.
Хоча не скажу, що фільми цього року неактуальні. Вони – у різних вагових категоріях й дуже різної тематики. Було зрозуміло, що змагатися між собою будуть "Гніздо горлиці" і "Моя бабуся Фані Каплан". Картини відображають дві тенденції в нашому кіно. Перша – соціальна драма. Друга – переосмислення нашої історії, її декомунізація.
Андрій АЛФЕРОВ, 40 років, кінокритик
– До "Гнізда горлиці" українських заробітчан у великому кіно ми бачили у канадського режисера Девіда Кроненберга в "Пороку на експорт", у трилері італійця Джузеппе Торнаторе "Незнайомка", драмі австрійця Ульріха Зайдля "Імпорт-експорт". Тема актуальна, тому не дивуюсь такій увазі кіноакадеміків до картини Тараса Ткаченка.
Не впевнений у титулах "Гнізда горлиці", якби вона вийшла одночасно з "Плем'ям" Мирослава Слабошпицького" або "Брати. Остання сповідь" Вікторії Трофименко.
У двох номінаціях "Золоту дзиґу" отримала історична драма "Моя бабуся Фані Каплан" Олени Дем'яненко. Комусь фільм подобається, комусь – ні. Але всі професіонали визнали цікавий експеримент режисера. Більшість би створили ретро-драму. У цій стрічці закладена метафора: минуле кожен тлумачить по-своєму. Де правда, де вигадка – важко визначити. Тому фільм виглядає, як абсурдний сон.
Наша країна залишається на сильних позиціях в авторському експериментальному кіно, й зовсім слабка – у жанровому. Понад 20 років українці намагаються знімати картини для масового глядача. Режисери, спроможні це робити, швидко отримують вигідніші пропозиції в Росії.
Останній постріл у жанровому кіно – фільм "Незламна" про снайпера Другої світової Людмилу Павличенко. Запросили Сергія Мокрицького з Москви. Хоча родом він – із Житомирщини. Більше режисерів, які могли б знімати так, аби їх хвалили і критики, і глядачі, у нас нема. Хіба що Артем Литвиненко – режисер серіалу "Нюхач". Це перший прецедент, коли формат українського фільму купили французи і японці.
Новий закон про кіно дає податкові пільги іноземним компаніям знімати в Україні. Копродукція – це також і освіта. Наші молоді режисери зможуть дізнатися в іноземних колег те, чого їх ніколи не навчать викладачі університету Карпенко-Карого.
З другого боку, робота Френсіса Форда Копполи в Румунії не започаткувала нову хвилю жанрового кіно в цій країні. Але прорив відбувся. Із середини 2000-х тамтешні стрічки присутні в конкурсах Каннського кінофестивалю – соціальні драми, трагікомедії з сатирою на сьогодення. Як в Україні широкий глядач не хоче дивитися "Плем'я", так і румуни не хочуть бачити себе в дзеркалі – не йдуть на свої фільми. Але відбувається культурний діалог. Стрічки заробляють на прокаті в Європі.
Нам близький шлях Румунії. Їхні проблемні картини нагадують українську реальність. Наш глядач приходить у кінотеатр і бачить високотехнологічну американську розвагу "Форсаж-8", а не віддає свої гривні за "Фані Каплан". Не хоче заглиблюватися в історію, з'ясовувати – хто там чиєю коханкою був. Але якщо систематично нагадувати, що в українському кіно є цікаві речі, то потроху інтерес до нього з'явиться. Хоча знімати треба вартісні стрічки, а не для звітів у Держкіно.
Ярослав ПІДГОРА-ГВЯЗДОВСЬКИЙ, 42 роки, кінокритик
– Маю право сумніватися щодо об'єктивності нагород. Бо не зрозуміло, хто ж обирав фільми, за які потім голосували члени кіноакадемії. Серед номінантів немає багатьох сильних ролей і картин. Зокрема, жіночої ролі другого плану Лариси Руснак у фільмі "Полон" Анатолія Матешка або короткометражної стрічки "Без тебе" Нарімана Алієва, яку показували на "Берлінале". Також не номінували документалку "Маріуполіс" Мантаса Кведаравічюса. Хоч фільм теж був на Берлінському кінофестивалі. Зате багато номінацій виділили на слабку стрічку "Моя бабуся Фані Каплан".
Не зрозуміло, наскільки правомірна "Золота дзиґа". Нам майже нема з чого вибирати. Є кілька хороших фільмів. Вище цього визначення ніхто не піднімається. "Гніздо горлиці" – непогана картина, достойна відзнаки, але зірок із неба не хапає. Започатковувати премію, коли "найкращий фільм" лише непоганий – не варто.
Щоб зрозуміти, що таке будь-яка премія, треба відповісти на два запитання: як це виглядає і хто це зробив? Виглядає достойно. Організатори за два місяці змогли зробити номінації й саму кіноакадемію. Створили гарний сайт. Забезпечили доступність голосування і перегляд фільмів. За формою і структурою – усе зрозуміло й добре. Проблема – у наповненні. Як кожна премія, "Золота дзиґа" виглядає політичною відзнакою. Тобто все красиво і правильно, але неправедно і непрозоро.
Логічно створити кіноакадемію. Держбюджет на кіно підняли вдвічі за рік – і процес розвитку індустрії прискорився. Але з премією варто було б зачекати. Якщо зараз покажемо, кому її дали, й скажемо, що це – найкраще, то нас у світі не зрозуміють.
Щоб глядач пішов у кінотеатри, потрібні талановиті професіонали на всіх етапах виробництва стрічки, починаючи зі сценарію. А після зйомок потрібна компанія, яка просуватиме картину.
Більш-менш нормальний бюджет фільму зараз 2 мільйони доларів. Але повернути гроші – нереально, бо в Україні мало кінотеатрів. У вітчизняному кіно можна заробити лише на виробництві, а не продажу стрічок. Тому є корупція. Фільми знімають за державний рахунок і врешті просто списують.
1500 грамів важить "Золота дзиґа". За формою нагадує кадр кіноплівки. Виготовлена з міді, вкрита золотом. Автор – львівський скульптор 37-річний Назар Білик. Виробництво однієї статуетки займає дві доби
2 
1
Коментарі