Не можна під час війни казати про культуру: не на часі, немає коштів. Підіграємо ворогу

П'ятий тиждень триває благодійна культурна ініціатива "Львів зустрічає". У її рамках проводять безкоштовні екскурсії містом для місцевих і вимушено переміщених українців. Також у програмі – концерти, вистави, публічні бесіди й лекції, дитячі квести.

Про сьогоднішній Львів, мистецтво під час війни та розвиток культурної країни розмовляємо з ініціатором і співорганізатором проєкту, куратором Павлом ГУДІМОВИМ, 48 років

 

Львів став основним прихистком для вимушених переселенців з інших регіонів України. Чому так вийшло і які ваші відчуття?

– Львів міг би стати особливим прихистком, якби не було бомбардувань нафтобази, танкового та авіаремонтного заводів. Тоді йшлося б про стовідсоткову захищеність. Але ні. Так само, як і всі українські міста, достатньо вразливий стосовно російської агресії. Проте має краще геополітичне розташування – наближений до Польщі, віддалений від Білорусі, Придністров'я і Росії. Тому логічно, що захід України став тилом. Не тільки Львів, він просто населеніший.

До міста приїхала надзвичайна кількість людей, які не були тут ніколи. Їх привели саме життя та трагічна ситуація. Тому відкривають для себе Україну. Львів зі свого боку так само перелаштовується. Раніше приїжджали туристи, а тепер прибувають українці, яких не хочу називати тимчасово переміщеними особами або біженцями. Ми в рамках одного дому – нашої країни. Статус нових гостей міста – такі самі українці, наші жителі. Львів чемно виконує свою функцію приймати їх. Основна культурна спільнота теж перебралася сюди.

Чи достатньо може запропонувати новим гостям культурний Львів?

– Місто завжди здатне багато запропонувати – має неофіційний титул культурної столиці. Сьогодні вимушено підтверджує свій статус. Більш-менш консолідована й оформлена ініціатива народилася якраз у стінах артцентру "Я Галерея" на одному з мозкових штурмів. Це сталося після того, як ми з художником Володимиром Костирком пройшлися вулицями Львова й помітили, скільки людей зовсім іншими очима дивляться на місто. Вони явно тут уперше й у захваті від побаченого. Вимушено сюди переїхавши, по суті потрапили в Європу.

Ми вирішили створити пропозицію, щоб допомогти людям відійти від стресу або принаймні спробувати трохи полікувати їх культурою.

Проєкт стартував 18 березня. Щодня відбувається від двох до трьох подій. Лише за перший тиждень було приблизно півтори тисячі учасників. Кількість людей тільки збільшується. Доходить до 2 тисяч на тиждень.

Особливу популярність мають прогулянки парками, які ми робимо з керівницею управління екології та природних ресурсів Львівської міської ради Олександрою Сладковою. Також привертають велику увагу музичні вечори. На один із перших концертів у філармонію охочих прийшло вдвічі більше, ніж було місць.

Не проводимо традиційних екскурсій так, як це прийнято. В легкій формі розказуємо про наш особистий зв'язок із містом, насичуємо розповідь історичними, природничими й сентиментальними нарисами. Цієї весни тема паркових прогулянок має набагато глибший сенс. Це встановлення контакту з природою, яка нас витягує зі стресу. Можливість знайти спілкування й підтримку.

Люди часто не відпускають нас. Прогулянка парком "Залізна вода" тривала понад 3 години в достатньо зимну погоду, але слухачі не хотіли розходитися. А слухати далі й долучатися до діалогу коментарями. Запитував: "А звідки ви?" І вся географія. От Харків, Київ, Маріуполь, Житомир, Чернігів, а от львів'яни стоять. Цікава вибірка. Культура – це певний фільтр. Культурно орієнтовані люди – це ті, хто не зрадять і 30 срібняків ніколи не візьмуть.

Коли культура стане одним із наших основних меседжів, вона розповсюдиться скрізь. Велику увагу приділятимемо не тільки мистецьким закладам, а й освіті, харчуванню, спілкуванню. Робити культуру – це не обов'язково писати книжку чи малювати картину. Можемо просто сидіти за столом і розмовляти, і це вже культура. Бо теми, які ми порушуємо, – вищі за плінтус, за звичайні потреби й банальності. "Львів зустрічає" показує, що мрія про культурну країну реалізовується навіть у таких складних умовах, як війна.

Що прагнете донести публіці у спілкуванні під час екскурсій і відкритих розмов?

– Ключовий посил: культура – важливий та універсальний інструмент. Та ще й швидко адаптується до складних умов і криз. Інші меседжі не завжди виражаються в екскурсіях, а в іншій діяльності. Наприклад, звернення з вимогою культурних санкцій стосовно Російської Федерації. Документ створили представники галузі спільно з Міністерством культури. Принципово донести до міжнародної спільноти, хто є агресор і загарбник і наскільки важливий був культурний щит для формування образу та збереження іміджу Росії за кордоном.

Культура в сучасному світі може використовуватися як універсальна мова не тільки злагоди, гармонії, рівності та братерства. А ще й як інструмент імперської політики, що дає змогу вигородити себе перед людством і прикинутися цивілізованою країною. Факти заперечують це. Я вважаю, що світ конкретно на*бали. Під приводом так званої великої російської культури отримали агресію та зневагу. Просто дивно, що 2014 рік не дав Заходу фінального усвідомлення помилковості своїх уявлень про РФ. Тому нині важливо розібратися з пропагандистським і будь-яким іншим форматом російської культури й дати нормальну відсіч на всіх фронтах. Не тільки бойових, а й культурних.

Ще один меседж формується переважно у професійних колах. Про те, що культуру не можна кидати, особливо у кризовий час. Не можна під час війни казати: не на часі, немає коштів. Бо це буде найбільша помилка, постріл собі в ногу. Тобто підіграватимемо ворогу й фактично братимемо участь у нашій самостійній денаціоналізації.

Має велике значення те, що сьогодні Україна, напевно, вперше за великий період не програла комунікаційної війни.

Але так само важливо, щоб комунікація зі світом була не тільки через трагедію війни, а й через надбання культури. Маємо виходити на міжнародну арену з меседжем, що ми не є країною так званого третього світу. Повинні самі довести, що гідні нашого європейського майбутнього.

Збираєте й викладаєте у фейсбуці меми, пов'язані з війною. Чому зацікавились і що сподобалося?

– Гумор – багатошаровий формат спілкування, який виражається у простому, іноді навіть примітивному висловлюванні. Це глибокі коди й меседжі у простих і талановитих словах і зображеннях. Коли говоримо про мистецтво під час війни, це, безперечно, один із най­ефективніших напрямів. Допомагає акумуляції внутрішніх сил. Притому що складніша ситуація, то більше особливих знахідок. Найцікавіші жарти були на початку, коли мали розгубленість і нерозуміння, що буде далі та як розвиватимуться події. Нервозність сприяє появі особливих знахідок як антидота. Коли йде вже звикання, гумор стає простіший і не такий насичений.

Зробити віртуальну виставку найкращих висловлювань із фейсбук-стрічки вирішив на другий день війни. Побачив, як це важливо й наскільки багато вдячності людей. Усього вийшло п'ять добірок.

Наш віртуальний простір демократичний і цілісний водночас. Гумористична культура воєнного часу стала окремим потужним явищем, яке має різні формати й теми, але підтримує нас ізсередини.

Один із цікавих зразків – переозвучування сцен із фільму "Безславні виродки" Квентіна Тарантіно. Вдалий мем про те, як капітан команди КВК заткнув за пояс диктатора. А також про Україну як айсберг, до верхівки якого підпливає російський корабель і навіть не уявляє, що більша частина ховається під водою.

З останніх сильних прикладів – карикатура художника Юрія Журавля. Зображує, як російський солдат повертається додому і привозить сім'ї скривавлені презенти – шубу для дружини, самокат для сина та м'яку іграшку для доньки. З усього тече кров. Це жорстка, але правдива сатира.

У публічній бесіді ви зазначили, скільки імпульсів для культури дала трагедія Чорнобиля. Те саме можна буде сказати і про наслідки війни?

– Безперечно. Втрачені людські життя, руйнування та еміграція – це все трагічна ціна. Але маємо розуміти, заради чого її платимо. Підказка для мене у визначенні росіян "денацифікація". Напевно, мали на увазі щось пов'язане з нацизмом. А це по суті геноцид – знищення нації. Вони поставили під сумнів існування та спроможність нашої культури. Тому маємо відповісти серйозно. Зробити культурний стрибок.

Культура не може бути відокремлена від політикуму й соціуму. Культура – це і є політика. Все інше – менеджмент.

Головне в тому всьому, розуміти, що патріотизм та ідентичність – це не ті речі, які вмикають чи вимикають. Вони є частиною життєвого потоку. І не треба бити себе в груди, хто патріотичніший. А просто робити свою справу й робити класно.

Які культурні події останнього часу здаються вам найцікавішими?

– Значущим моментом вважаю вручення Шевченківської премії, а не його скасування чи перенесення. Оце правильно – в нас війна, але головну державну нагороду у сфері культури присуджують.

Важливим є відкриття театрів, музеїв, музичних закладів на умовно безпечних територіях. Подобається, що "Львів зустрічає" породив аналогічні екскурсії в Івано-Франківську – "Відкриваючи двері, відкриваємо місто", якими зараз займається громадська активістка Марія Козакевич. Класно, що "ДахаБраха" проводить тур Сполученими Штатами Америки. У такий спосіб збирають гроші на армію та реалізовують культурну дипломатію. Водночас їхній художній керівник, театральний режисер Влад Троїцький, робить нову загальноєвропейську постановку.

Добре, що все ж таки візьмемо участь у Венеційській бієнале, хоча це було під сумнівом після початку бойових дій. Україну представляє харківський художник Павло Маков із проєктом "Фонтан виснаження. Висока вода", центральна інсталяція якого – піраміда із вмонтованих у стіну мідних воронок, що функціонують як фонтан. Маков – візіонер шаленого рівня. Його роботи гідні найкращих артпросторів світу. Якщо його виставки потраплять у Музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку чи галерею "Тейт Модерн" у Лондоні – будуть конкурентоспроможні.

Українська диригентка Оксана Линів планувала випускати прем'єру опери Петра Чайковського "Іоланта" в італійської Болоньї із залученням російських артистів. Новина спричинила обурення музичної спільноти України. Як реагуєте на такі історії?

– Співпраця з росіянами має бути поставлена на паузу. І для українців, і для іноземців. Ми вимагаємо від світу культурних санкцій для Росії, а самі взаємодіятимемо з ними в чомусь? Ні.

Культура – один із важливих інструментів геополітики. Проте в руках мерзотників перетворюється на звичайну пропаганду.

Годі працювати з культурним щитом загарбника. Справжнє обличчя Росії виявилося тепер – це мародерство, насилля, нелогічність, жорстокість. Є гарний мем, що Петро І відчинив вікно в Європу, а Путін – зачинив.

Зараз діалогу з росіянами не може бути. Тільки після закінчення агресії та визнання всієї провини – злочинів не лише стосовно людей, а й щодо культури. Розумію, що потім доведеться шукати точки, як далі жити поряд. Але це залежатиме від багатьох факторів. Зокрема, від ситуації із владою в РФ та суспільних настроїв. Ні для кого не секрет, що ми воюємо не з Путіним, а з Росією. Відповідальність за війну несе кожен росіянин.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×