Українсько-німецький документальний фільм "Школа № 3" отримав Гран-прі у програмі Generation 14+ 67-го Берлінського міжнародного кінофестивалю. Гасло цьогорічного Берлінале – "Мужність, віра і гумор". Пройшов у столиці Німеччини 9–19 лютого.
Кінокритики Дмитро Десятерик, Лук'ян Галкін і документаліст Олексій Радинський розповідають про фільми, які вразили
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, 53 роки, кінокритик, газета "День"
"інший бік надії", режисер Акі Каурісмякі, Фінляндія
Біженець із Сирії Халед припливає до Фінляндії у контейнері з вугіллям. Просить політичного притулку. Коли відмовляють, переховується. Деякі фіни допомагають йому. Інші, як-от скінхеди, хочуть навіть убити. Водночас Халед намагається знайти свою сестру, яка загубилася в Туреччині. "Інший бік надії" – соціальна трагікомедія. Герої з абсолютно незворушними обличчями створюють гомерично смішні ситуації. Їхні репліки розривають зал реготом. Персонажі-араби виглядають настільки ж органічно, як і фіни. Це вдається мало кому з режисерів. Часто герої з іншої культури є неприродними. З-поміж інших стрічок про біженців фільм Каурісмякі вирізняється вірою в людей і справедливість.
"Школа № 3", режисери Єлизавета Сміт і Георг Жено, Україна, Німеччина
Фільм отримав Гран-прі в паралельному конкурсі картин про дітей і підлітків Generation 14+. В основі – п'єса Наталії Ворожбит для "Театру переселенця". Драматург писала на основі монологів учнів школи № 3 з міста Миколаївка Слов'янського району на Донеччині. У спектаклі підлітки грали самих себе. Пізніше з ними зняли фільм на межі ігрового й неігрового кіно.
13 школярів розповідають про пережите під час обстрілів рідного міста. А також – про перше кохання і плани на майбутнє. Дітей попросили принести предмети, з якими пов'язані особливі спогади. Кожна така річ – згадка про уривок життя. Хтось втратив коханого. Хтось ледь не розбився на мотоциклі. Хтось загубив, а потім знайшов свого собаку. Ніхто не говорить про війну. В монологах є лише любовні переживання, пошук слів для вираження важливих речей, намагання впоратися із втратами близьких, осмислення смерті.
Єдиного сюжету у фільмі немає, однак ці сповіді вдало ритмічно й емоційно поєднані одна з одною. Картину і сприйняли так добре, тому що вона не про АТО, війну і революцію. Фільм – про молодих людей, які ростуть і усвідомлюють себе у світі. Драма дорослішання – вічний сюжет.
Олексій РАДИНСЬКИЙ, 24 роки, режисер-документаліст
"Без назви", режисери Міхаель Ґлавоґґер та Моніка Віллі, Австрія, Німеччина
На початку 2000-х німецький документаліст Міхаель Ґлавоґґер зняв на Донбасі фільм "Смерть людини праці". Його нова картина мала бути експериментом. Режисер отримав фінансування на стрічку без жодної наперед заданої теми. Ґлавоґґер міг протягом року подорожувати світом і документувати, що йому заманеться. Він вирушив у мандрівку з Австрії, через Балкани та Італію, і зрештою дістався Африки. Там помер від малярії. Фільм закінчила його монтажерка Моніка Віллі.
Вийшло цікаве документальне роуд-муві. Фільм про все і ні про що. У ньому немає не просто героя чи історії, навіть якоїсь єдиної лінії. Просто зняті в різних країнах епізоди буденного життя. Це не новий прийом у кіно, особливо документальному. Але "Без назви" йде ще далі, оскільки не об'єднаний темою. При цьому фільм показує те спільне, що є в абсолютно різних ситуаціях і різних країнах. Стає зрозуміло, що італійське місто, сербське село, пустеля Сахара – не окремі світи, вони пов'язані між собою.
Ґлавоґґер побудував свою подорож з Європи до Африки. Тоді, коли мільйони людей намагаються пройти цей маршрут у зворотному напрямку, тікаючи від воєн і бідності.
"Тінсельвуд", режисер Марі Вуаньєр, Франція
Документалка про виживання сучасних камерунців. Єдиний спосіб заробити – продавати знайдене в джунглях. Камерун – колишня африканська колонія Німеччини. "Тінсельвуд" доволі безсюжетний – як і "Без назви". Один з епізодів розповідає про підлітків, що намагаються знайти скарб. Їхні батьки тримаються тільки на потужних і шкідливих медпрепаратах. Це знищує їхнє здоров'я, але дозволяє працювати кілька діб без перерви. Ці ліки – винахід західного світу, нав'язаний фармацевтичними компаніями. Камерун – не єдине місце у світі, де експлуатують людей за допомогою штучних стимуляторів. Ця ситуація знайома як камерунському селянину, так і офісному працівникові з Києва. Тема експлуатації – універсальна.
Лук'ян ГАЛКІН, 27 років, кінокритик, головний редактор онлайн-видання Moviеgram
"Процес. Російська держава проти Олега Сенцова", режисер Аскольд Куров, Естонія, Польща, Чехія
Назва фільму – посилання на роман австрійця Франца Кафки. Бачимо свідчення Олега Сєнцова, його двоюрідної сестри, агентів ФСБ. Миготять кадри з російського телебачення й оперативна зйомка. Сенцов виглядає стійкою людиною. Доводить: навіть один у полі воїн. Цей самотній бунт, який коштував йому 20 років ув'язнення, важить багато.
Картина росіянина Курова – дуже кропітка робота. Вона збирає разом частинки того, що сталося із Сенцовим і що відбувається в сучасній Росії.
"Втрачене місто Z", режисер Джеймс Грей, США
Пригодницький фільм про британського дослідника Персі Фосетта. На початку ХХ століття він вирушає в експедицію до Бразилії. Знаходить залишки загубленого міста Z. Фосетта висміюють, однак він раз за разом повертається у джунглі, аж доки з іншими учасниками експедиції не зникає безвісти 1925 року.
Деякі критики "Втрачене місто Z" називають новою класикою. Це фільм про одержимість людини, яка має єдину мету і пристрасть. Він вибивається із сучасних тенденцій. Вони полягають у тому, що життя прискорюється, настала епоха швидкого кіно. Оптимальний хронометраж фільму – 80 хвилин. Але є й інший тренд – уповільненого, споглядального кіно. Торік на Венеціанському кінофестивалі перемогла чотиригодинна стрічка "Жінка, яка пішла" філіппінця Лава Діаса. "Втрачене місто Z" – це повільне кіно. За стилем оповіді нагадує класичний роман.
4 
35413
Коментарі