25 років у листопаді відсвяткує київська галерея "Триптих" – перша приватна галерея в Україні. Її власник Юрій Комельков готує масштабний культурологічний проект, що об'єднає художників, письменників, музикантів
Змінилися якість грошей і якість їх власників. Сьогодні двірник – завтра мільйонер. Багаті зараз часто не освічені, мають низькі запити. Тому й художники для них створюють твори низької якості. Тепер так у всьому світі. Не можу зрозуміти, чому відрубану голову у формаліні з мухами називають мистецтвом, коли це – чистий піар і бізнес. Якщо художник уже розкручений, не важливо, що він робить. Навіть найгірша його робота може коштувати мільйони. На Заході, якщо твій твір купила Мадонна, завтра ти – мільйонер. Думаю, Деміен Хьорст був хорошим художником. Але якщо потрапляєш до рук куратора, що знає, як брутальне зробити дуже дорогим, то можеш швидко здати позиції.
У нас до 1991 року ніхто не купував картин. І не було потреби. Всі були однаково бідні. Потім виник середній клас. Спершу багаті оточували себе автомобілями, годинниками, антикваріатом. Далі переключилися на сучасне мистецтво. Купували роботи на Андріївському узвозі, без розбору: берізки, сосни, слоники. З часом з'явилася мода на хороші картини. Разом із цим виникла проблема посередництва. Так з'явилися куратори, які часто "втюхували" роботи. Як каже мій знайомий, "куратор – як диспетчер у таксі, який і таксі не приганяє, і пасажира не везе. Та й водити не вміє".У нашій країні найуспішніші – трієчники. Це радянський феномен. Вони мало читали і не бачили жодної репродукції. У Росії з'явилося багато талановитих митців, коли Петро І запровадив обов'язкову освіту для дворян. Якісна освіта дає якісний продукт. Зараз найуспішніші художники – з покоління, вихованого у Радянському Cоюзі. Тоді не можна було придбати диплом. Я закінчив медичний інститут із червоним дипломом. Деякі предмети складав не один раз. Хотів бути хірургом, тож мав знати матеріал ідеально. Здавав на "4", а викладач ставив "2". Сьогодні можна купити будь-яку оцінку.
Париж за розміром і населенням такий, як Київ, але за кількістю галерей відрізняється у сотні разів. У нас є кілька десятків галерей, якщо не рахувати салони. То лише магазини, де нічого не виставляють.
Займався поліграфією і рекламою, паралельно організував виставку Олександрові Сухоліту й Ігореві Горіну в рамках "Слов'янського базару". Доводилося видавати каталоги й буклети для художників. Взамін вони пропонували свої роботи. Так почала формуватись колекція. 2003-го зайшов у галерею "Триптих" на виставку одного з найкращих українських художників Владислава Шерешевського. Купив його "Скрипаля на даху", майже за тисячу доларів. Тоді й вирішив разом зі своїм другом придбати галерею. Так я прийшов у арт-бізнес. Він не може бути надприбутковий, але це – потужний іміджевий і комунікаційний інструмент. Згодом галерея почала працювати з 60 найкращими художниками України. Найдорожчий із них нині Анатолій Криволап починав із "Триптиха". Тут уперше видали його каталог.
Першим проектом була виставка "200 імен" – декоративне мистецтво України кінця ХХ століття. Довго сумнівався, чи братися, бо на ринку цим мало хто цікавився. Вважали, що кераміка – це горщики на Андріївському, скло – вазочки, текстиль – у найкращому разі вишиванки. Відвідав кілька київських майстерень і був вражений якістю робіт. Деякі майстри мали нагороди з Південної Кореї, Японії. Готували проект два роки. Мусили відібрати, зробити фотографії й видати каталог. В Українському домі зайняли весь можливий простір, бо треба було розмістити дві тисячі творів 200 художників. На виставці побувала делегація ЮНЕСКО і запросила представити проект у своїй штаб-квартирі в Парижі. 2004 року повезли туди 600 творів. На відкритті були делегації з усіх країн світу. І кожен бачив у цих роботах елементи творчості своїх регіонів – азійського, африканського. ЮНЕСКО визнала нашу виставку найкращим арт-проектом за 30 років.
Коли Євген Марчук був секретарем Ради національної безпеки та оборони, якось поїхав у Вашингтон, де його приймала Кондоліза Райс (держсекретар США. – "Країна"). Він не полінувався взяти з собою на подарунок книжку "200 імен", а та важить 5 кілограмів. Каже, Кондоліза Райс 30 хвилин розглядала каталог. У цей час їй подзвонив президент США, і вона відповіла, що дуже зайнята. Марчуку сказала: за роки незалежності – це перший проект, що позитивно показує імідж України.
Мрія кожного галериста – щоб мистецтво стало бізнесом. Для цього потрібен ринок. В Україні було щось подібне до економічної кризи 2008-го. Але ще 10 років тому ціни на мистецтво були мізерні. Галерей було мало і вони проводили виставки, але не використовували механізми маркетингу й просування, не видавали каталогів і не возили художників за кордон.Купивши галерею, не вважав себе галеристом ще кілька років. Усього потрібно вчитися. Галерея – не той бізнес, що приносить моментальний успіх. Віктор Пінчук купив кілька десятків робіт найдорожчих художників у світі, що одразу привернуло до нього увагу. Плюс вклав великий рекламний бюджет у Арт-центр. Для Пінчука це – сильний іміджевий інструмент. Якщо розглядати його до і після Арт-центру, то це – дві великі різниці. Розумні політики знають, що найшвидша дорога нагору – через мистецтво. Стаєш одразу своїм для багатьох. У будь-якій розвиненій країні міністр культури – це третя людина в уряді. У нас – остання.Мистецтво швидко змінює людей. Якщо в тебе з'явилася робота найкращого художника України, то хочеться поліпшити щось навколо.
Знайомий із Донецька придбав квартиру під музичний центр, що коштує 200 тисяч доларів. Хотів ним здивувати друзів. Для облаштування помешкання шукав кілька картин. Я порадив придбати Сергія Гая. Коштували 8—10 тисяч доларів. 10 років тому це були нереальні гроші. Через тиждень знайомий розповів, що друзі були шоковані роботами і мало хто звернув увагу на музичний центр. Такі покупки починають мережевий маркетинг. Десь за два роки стався вибух, кількість зацікавлених мистецтвом зросла в рази.
У нас міністри – це баяністи, куми чи незрозуміло хто. Не пригадую жодного професійного менеджера на цій посаді. Культура нашим політикам просто не потрібна. Україна – це трансформер, який хтозна-куди рухається. Кардинальні зміни відбуваються кожні два роки. Багато галерей не витримали цього.Працював з Іваном Марчуком, видали великий каталог його робіт. В Українському домі виставили 400 – це найбільший проект одного художника. У Марчука зараз нема потреби щось продавати. Живе аскетично, багато йому не потрібно – хіба шматок хліба, сала, пляшка горілки й гарні дівчата навколо. Його знаменитих пейзажів, квітів, ранніх робіт – на ринку нема. Якщо Криволап пише картину за 3—5 годин, то Марчук — винахідник. Знайшов оригінальний метод — "пльонтанізм" — і плете своє павутиння в одній роботі місяць.
Не розумію надплодючих художників, які написали п'ять-шість тисяч робіт. Це надто багато.Треба знайти художника, який уміє малювати. Він має бути освічений і талановитий. Робили першу виставку для скульптора Миколи Журавля, коли той ще був студентом. За рік він став добре продаватися. Упіймав тренд, створив скульптуру "Бій Кличка". Талановитий хлопець, що влучив у хвилю. Якщо потрапляєш у галерею – одразу перескакуєш кілька рівнів. Але галерист мусить відчувати, що саме з творчості художника представити в першу чергу.
Художника, за якого взялися, важливо підтримувати до кінця. Несправедливо, коли на піку популярності його продають за 50 тисяч доларів, а через два роки – за 5. Це буває, коли галерист перестає займатися просуванням митця. Часто художники стають "сам собі режисер, продюсер і арт-куратор". Виходять на Андріївський узвіз, вважаючи, що матимуть неймовірні продажі після успіху в галереї. Хочуть отримати миттєву вигоду. Галереї беруть 30–50 відсотків коштів із проданих робіт.
У нас працював експерт, який закінчив курси при аукціонному домі Christie's. Мав сертифікат, який щороку потрібно підтверджувати. Його підписом можна сертифікувати роботи на митниці. Це дає певні гарантії при перевезенні та впливає на ціну твору. У нас поки що нема прозорих механізмів ціноутворення і законодавчої бази у сфері арт-бізнесу. На перевіз робіт – драконівські правила й оподаткування. Тому ми ізольовані. Буває, художники беруть валізи і везуть свої картини. Але так не можна застрахувати роботи. Часто галерея відповідальна за пошкодження. Коли придбав "Триптих", то були хвости, якісь роботи розбили, покрали. Мусив ображеним організувати безкоштовну виставку. Це було важливо для репутації.Найважче в роботі галериста – відмовляти. Кілька художників на день приходять і показують свої твори. Галерея не безрозмірна, хоча працюємо в режимі два проекти на місяць. Якщо мати справу з 50 найкращими художниками за інтенсивності 24 проекти на рік, то кілька з них зможуть виставитися раз на два роки. А хочуть щороку. Доводиться робити надгалерейні проекти.
Займався важким видом хірургії, коли люди потребують миттєвої медичної допомоги. Це – непланова хірургія, важкі ушкодження, вроджені патології. Професія лікаря – першочергової необхідності, арт-бізнес – останньої. Але він дає велике покриття. Мільйони людей цікавляться культурою. Впливати на їхні думки – спокусливо.У галерейний бізнес зазвичай приходять ті, хто вже "відмалювався". Творити тягне. Намалювати можу що завгодно, і виглядатиме непогано, навіть продам, але не на рівні моєї галереї. Мені не дорівнятися до маестро. Криволап довго йшов до свого успіху. У нього є колекціонер із Польщі. За його збіркою можна простежити еволюцію творчості художника. На початку – радянська школа, типовий соцреалізм. На звороті однієї з робіт, створеній, коли йому було за 50, Криволап написав, що нарешті знайшов себе. Він не сидів на місці, не жалівся на життя. Так ставляться до роботи далеко не всі.
У львівському регіоні наче є невичерпне джерело. Такої палітри живописців у Києві й близько нема. Це, як найвродливіші дівчата – у портах. Там велике змішання культур – української, польської, австро-угорської. Нещодавно в нас був проект львівського художника Віктора Микули. Він близько 20 років викладає в академії. Такої якості професійного розуму ще не бачив. Він перепробував усі сучасні течії, але повернувся до простих речей.
2 
1
Коментарі
1