Нагорі хочуть продовжувати рухатися в серіальному напрямі

Який був 2023 рік в українській культурі, розмірковують літературна критикиня Тетяна Трофименко, музичний оглядач Ігор Панасов, театральна критикиня Ольга Стельмашевська, кінокритик Юрій Самусенко та мистецтвознавиця Ольга Балашова

ЛІТЕРАТУРА

Тетяна Трофименко, 45 років

2023 рік для українського книговидавництва та літературного процесу був плідний та успішний попри другий рік повномасштабної агресії Росії.

Ненависть до окупантів спричинила зміни у ставленні суспільства до власної історичної та культурної спадщини. Процеси національної самоідентифікації логічно призвели до бажання кенселити все російське, зокрема у сфері літератури. Протягом 2023-го тривали пушкінопад – демонтаж пам'ятників імперському поетові – та вилучення російських і російськомовних книжок із бібліотек.

 

Також цього року президент України підписав давно очікуваний "книжковий" закон щодо встановлення обмежень на ввезення й розповсюдження видавничої продукції з Росії, Білорусі й тимчасово окупованих територій України. Це може дати можливість призупинити експансію текстів громадян держави-агресора.

Поряд із бажанням здолати присутність "русского мира" спостерігали спалах цікавості до української класики, перевидання авторів Розстріляного відродження та інших періодів нашої літератури. "Смолоскип" завершив повне зібрання творів Миколи Хвильового в п'яти томах, а серії класики почали такі популярні видавництва, як "Віхола", Pabulum, Vivat та інші. Тексти від Григорія Квітки-Основ'яненка до Василя Земляка, прокоментовані із сучасних позицій та у привабливому дизайні, потрапляють на полиці читачів.

Попри постійну загрозу обстрілів у змішаному форматі відбулися Книжковий арсенал у Києві та львівський Форум видавців, до яких долучилося багато іноземців.

Вітчизняні автори, здебільшого письменниці, стали амбасадорами України у світі. Інформують міжнародну спільноту про російсько-українську війну всупереч ворожій пропаганді. На жаль, багатьох авторів і перекладачів убили під час цієї війни. Вікторія Амеліна фіксувала воєнні злочини у складі команди Truth Hounds і загинула після травм, отриманих під час ракетного удару росіян у Краматорську. Дитячий письменник Володимир Вакуленко – закатований окупантами під Ізюмом на Харківщині. Повний список літераторів – жертв війни уклала поетка Олена Герасим'юк.

Ще одна прикмета року – відкриття численних нових книгарень. У Києві протягом 2023-го їх з'явилося щонайменше 14. Нині це насамперед креативні простори, які приваблюють культурними подіями. Не обій­шлося без зашквару. Засновник столичної книгарні Readeat Дмитро Феліксов у вересні озвучував амбітні плани змінити правила книжкового ринку, а вже в листопаді став нарікати, що видавці розповсюджують продукцію самостійно, через сайти, не переймаючись інтересами книгарень. Видавці зі свого боку обурилися, адже всі фінансові ризики лягають саме на них.

Якщо говорити про новинки, то війна, звісно, була у фокусі уваги. Маємо важливі нонфікшн-видання. Наприклад, "Словник війни" від видавництва Vivat, укладений поетом і перекладачем Остапом Сливинським. Проєкт Ukraїner – збірка репортажів Богдана Логвиненка "Деокупація. Історії опору українців". Потужна есеїстика Олександра Михеда "Позивний для Йова. Хроніки вторг­нення" у Видавництві Старого Лева.

Дедалі більше художньої прози, хоча точаться дискусії, чи варто звертатися до подій війни, яка триває, у форматі фікшн. У цьому сегменті є й суто жанрові твори, як-от трилер Андрія Кокотюхи "Таймер війни. Довга комендантська година". І традиційна велика епіка – скажімо, роман Євгена Положія "Фінальний епізод (війни, що триває 400 років)".

Однак найбільше протягом року з'явилося різної за стилістикою та досвідом авторів поезії, яка відрефлексовує травматичні події. Це збірки "Скрипниківка" Сергія Жадана, "Поні Апокаліпсиса" Марисі Нікітюк, "Три медалі в шухляді" Валерія Пузіка, "Книжка любові і люті" Марини Пономаренко, "Dasein: оборона присутності" Ярини Чорногуз, "Дні тривог" Анатолія Дністрового. Комплексне уявлення про українську поезію на цьому етапі дає прекрасна антологія, яку упорядкував Остап Сливинський, – "Поміж сирен. Нові вірші війни".

Увагу до літератури традиційно привертають премії. У короткому списку "Книги року ВВС" з'явилося ім'я, не надто відоме в середовищі сучукрліту. Олег Костюк, автор книжки "Скорбота і безумство", має бойовий до­свід, перебував у зоні АТО. Інша премія з письменницькими номінаціями – Шевченківська. Опинилася в центрі скандалу на початку 2023-го, коли переможці не дістали нагород у день народження Кобзаря. Натомість тодішній голова комітету Юрій Макаров оголосив, що з ініціативи Володимира Зеленського додадуть нову категорію "За внесок у перемогу" й після її присудження відзнаки отримають усі лауреати. Цей крок спровокував бурхливі обговорення, внаслідок яких Шевком подав у відставку повним складом, спецномінацію так і не започаткували, а переможці довго чекали на вручення.

МУЗИКА

Ігор Панасов, 48 років

Ландшафт сучасної української музики 2023-го оновлювався і транс­формувався, оскільки переживає суворі турбулентні часи, як і вся Україна. Життя в цій сфері вирує навіть за умов існування в постійній небезпеці.

Перший із трендів – відновлення концертів. Це головне, що могло статися, аби з'явився шанс вижити основній масі музикантів. Український артист досі більшість коштів на улюблену справу може заробити саме живими виступами. Протягом 2023-го концертний ринок стабілізувався в актуальних умовах – повітряні тривоги, падіння економіки, втрата частини аудиторії.

 

Чарти диджитал-платформ дедалі частіше мають у топі контент наших артистів – протягом року динаміка була відчутна. 45 відсотків українських слухачів відмовилися від російських пісень, згідно зі свіжим маркетинговим дослідженням. Відсутність контенту країни-ворога вивільняє місце в локальних плейлістах для своїх виконавців і знову ж таки дає змогу більше заробляти. Приклад: хітовий трек репера Skofka "Не забудем і не пробачим" приніс йому за 12 місяців 30 тисяч євро.

Російськомовні хіти періоду до 2022 року продовжують перекладати українською. Формально можна вважати позитивним явищем, але я не поділяю захвату. Ідеться виключно про маркетинг, мімікрування та страх втратити аудиторію. Ця частина шоу-бізнесу ніяк не перетинається з творчістю.

Переважно російськомовні раніше артисти продовжують перетворюватися на українськомовних. Ця тенденція викликає більше довіри. Але не можу відповідально говорити, роблять це через трансформацію особистості чи суто меркантильні причини.

Байрактарщини стає менше. Пісні, присвячені Збройним силам України та різним видам зброї, які ставали хітами торік, нині майже не помітні. Проте виникає більше рефлексії на війну, яка вражає глибиною. Наприклад, "Пісня" співачки Артистка Чуприненко та "Сина" гурту Renie Cares.

Мене підкорило те, з яким гумором та оригінальністю роблять збори донатів для ЗСУ хлопці з гурту "­Курган&Agregat" на своєму ютуб-каналі "Селюки".

Артисти, які пішли в ЗСУ, продовжують створювати музику й іноді концертувати. Ідеться про поодинокі ексклюзивні виступи, як-от в Олександра Положинського чи O. Torvald. Тури, як-от у "Бумбокс". Релізи, як-от у Sasha Boole, Adm:t та інших. Добре й те, що працює фонд Musicians Defend Ukraine, який допомагає збирати гроші на потреби саме таких виконавців. Бо що більше з них, перебуваючи на фронті, збереже бажання писати музику, то краще для всіх нас.

Формується новий пул попартистів. Завдяки своїм хітам Kola, Yaktak, Максим Бородін, Parfeniuk, Klavdia Petrivna й інші поступово закріплюються в ешелоні популярних імен. Цьогоріч стає більше чоловіків, хоча до 2022-го попсцена в Україні була на 90 відсотків жіноча.

Упродовж року в когорті помітних артистів і гуртів, які стабільно випускають релізи, з'явилися десятки імен і назв. Серед тих, хто в мене викликає повагу та захват артистичним талантом, невгамовною енергією чи свіжістю музичних думок, виокремлю 10: Артистка Чуприненко, Renie Cares, Nazva, Schmalgauzen, "Артилерія", Badactress, Іван Гумореска, Klavdia Petrivna, "ДК Енергетик", "Діти інженерів".

Великі сольні концерти протягом 2023-го дали Макс Барських, Тіна Кароль, Monatik, Оля Полякова, Артем Пивоваров, Latexfauna, Святослав Вакарчук, Onuka, "Жадан і Собаки" – і це не весь список. Регулярно були заповнені київський клуб Bel Etage та львівський !FESTrepublic. Деякі артисти навіть у воєнних умовах зробили тури країною. Відбулися фестивалі Faine Misto у Львові, Brave! Factory в Києві. Провели церемонії премій Yuna та Muzvar Awards. Це надважливо, бо кожен музичний рік фіксується в історії саме завдяки нагородженням та спискам медіа. Без них ми жили б у просторі суспільної амнезії щодо процесів.

Добре, що, крім чисто політичних сеансів хейту та критики, музиканти спровокували принаймні один, який стосувався безпосередньо творчості. Ідеться про відео Христини Соловій та гурту "Жадан і Собаки" на пісню "Серце", зняте частково в церкві. На цьому фоні публічне обговорення кліпу Masandra колективу Latexfauna не здається скандалом, хоча й це відео своєю еротичною відвертістю викликало хвилю незадоволення. Сподіваюся, ми доживемо до часів, коли такі баталії викликатимуть і такі вишукані візуальні роботи, як Peremoha від Onuka – найкращий український кліп року, на мою думку.

Наостанок іще три добрі новини. Кліпмейкерка Таня Муїньйо продовжує йти шляхом світової зірки у своїй професії. Зняла нові відео англійцю Сему Сміту, американці Doja Cat та одному з учасників культового корейського гурту BTS. Продюсер і композитор Євген Філатов випустив мініальбомом матеріал, який створив для тревел-шоу "Як звучить Україна" – одного з найкреативніших культурних проєктів року. Черговий нацвідбір на "Євробачення" під проводом музичного продюсера Дмитра Шурова обіцяє нові відкриття для широкої аудиторії. Фінал – 3 лютого 2024-го.

 

ТЕАТР

Ольга Стельмашевська, 52 роки

Попри війну український театр 2023-го працював, не зменшуючи обертів. Навіть активніше, ніж до пандемії. Театр живе та змінюється швидше, ніж будь-коли, – один із головних висновків року.

Війна акумулювала творчі сили. Почали оновлювати репертуари – ставити сучасні українські та західноєвропейські тексти чи переосмислювати класику. Нарешті, вигадувати нові маркетингові ходи. Багато мандрівних акторів грає на різних сценах. Зокрема, Ірма Вітовська, Римма Зюбіна, Дмитро Усов, Марк Дробот, Юрій Хвостенко. Якщо неможливі покази в одному місті, виконавці чи цілі трупи їдуть до Рівного, Львова, Івано-Франківська. Цей процес наблизив нас до європейських та американських моделей. Що більше колаборацій, то цікавіше глядачеві. А також корисніше для колективу, оскільки це обмін акторськими школами, техніками, навичками, підходами. Ще одна тенденція – франшизи всередині країни. Наприклад, "Дніпро Опера" запросила режисера Василя Вовкуна поставити "Хитрого лиса" за поемою Івана Франка на музику композитора Івана Небесного. Таку постановку зробили на замовлення Львівської опери, й там досі йде.

"Конотопська відьма" за повістю Григорія Квітки-­Основ'яненка у столичному Театрі Франка – безпрецедентний хіт із постійними аншлагами. 11 грудня за один благодійний показ цієї вистави зібрали 1,77 млн гривень на дрони для ЗСУ. Загалом за вісім місяців заробила 5,8 млн гривень, а відео з неї переглянули в тіктоку понад 32 млн разів. Квитки продають за лічені години. Режисер Іван Уривський зміг відірвати від телефонів тіктокерів і привести їх у театр, який став модним та отримав нового, зокрема юного, глядача. Сподіваюся, тепер підуть в інші театри на спектаклі інших постановників.

Ще одна прем'єра Уривського, "Хазяїн" за п'єсою Івана Карпенка-Карого в Театрі на Подолі, – це хайп року. Виставу обговорювали в соцмережах через зміну прі­звища персонажа Зеленського на Залуського. Результат той самий – квитки розкуплено на місяць уперед. Тобто присутність у медіа зі знаком плюс чи мінус дає один ефект: театр постійно у тренді. Ще кілька років тому не могли про це й мріяти.

"Тіні забутих предків" за повістю Михайла Коцюбинського на музику Небесного у Львівській опері – успішний приклад деколонізації балетного репертуару. Відмовившись від касових постановок Чайковського, мусимо знайти та створити нові балети, особливо в національних театрах. Іще один балет року – "Сойчине крило" за новелою Івана Франка на музику Анатолія Кос-­Анатольського в Київській опері. Ця партитура після прем'єри пролежала 67 років. Нарешті її тріумфальне повернення, а з ним і деколонізація різдвяного репертуару, адже події розгортаються в Новорічну ніч.

Скандал року – заборона харківської влади театрам грати офлайн з ідеєю загнати їх у цифрове гетто. Чиновники не розуміють ані функцій театру, ані його психологічного впливу на містян, які живуть під бомбардуваннями. Сьогодні це важливий інструмент роботи з людьми, які перебувають у постійному напруженні та стресі. На жаль, харківська театральна спільнота не змогла об'єднатися, щоб разом із владою знайти рішення.

Кілька сюрпризів пов'язано з діячами. На посаду директора – художнього керівника Театру Заньковецької у Львові призначили Максима Голенка. Консервативний академічний театр очолив сучасний режисер, який розуміється на актуальних процесах і відчуває час як ніхто. Його поява в національних театрах – важливий маркер. А конкурс на посаду головного режисера виграв Давид Петросян із Театру Франка. Його перша львівська прем'єра, "Земля" за повістю Ольги Кобилянської, – це інший вектор розвитку театру. З'явилися фактура й візуально довершена сценічна картинка. Форма почала відповідати глибокому змісту.

Навіть під час війни виникають нові майданчики. Наприклад, у Києві відкрився Театр на Троєщині – камерний простір на чолі з режисером Віталієм Кіно. На цьому великому житловому масиві раніше не було професійного театру. Тепер квитки розкуповують одразу.

КІНО

Юрій Самусенко, 33 роки

Найпомітніша подія 2023-го, яку обговорювали чи не найбільше в українській кіноіндустрії, – це стратегія розвитку від Держкіно на наступні роки. З неї помітно, що нагорі хочуть продовжувати рухатися в серіальному напрямі та продукувати не менш ніж 600 годин серіалів на рік. Стрічкам фестивального формату та для ­широкої аудиторії приготували невеликий куточок у 7 та 20 фільмів у виробництві на рік відповідно. Такий план залишається до 2027-го.

Доки українське кіно завдяки продюсерам та за рідкісними винятками без підтримки держави просувається на міжнародний фестивальний ринок, до його перегляду підключаються й наші глядачі. 2023-го в цьому контексті був великий стрибок.

Зокрема, йдеться про "20 днів у Маріуполі". Фільм воєнного кореспондента Мсти­слава Чернова б'є рекорди документалістики в українському прокаті – вже понад 2 мільйони гривень касових зборів. Та перемагає мало не на всіх фестивалях, де його показують. Це рідкісний випадок журналістики, яка з рефлексіями самого журналіста перетворюється з репортажу на ґрунтовне заглиблення в жахи війни. Обов'язковий до перегляду для всіх, хто має витримку повернутися свідомістю в початок повномасштабного російського вторгнення.

Аудиторію нарешті цікавить не лише ескапічна комедія, але й потужний трилер про українське прикордоння. Хоча "Памфір" Дмитра Сухолиткого-Собчука не окупив у прокаті свого бюджету, але викликав жваве обговорення. Усе завдяки вдалому поєднанню історії, аудіовізуальної частини та промокампанії, в якій режисер не втомлюється повторювати відповіді на запитання, що їх чує не вперше.

Великим проривом можна назвати анімацію "Мавка. Лісова пісня", якої чекали вісім років. За вісім місяців їй вдалося зібрати у світовому прокаті 20 мільйонів доларів. Це найкасовіший фільм в історії українського кіно. Уже готують продовження.

Успішним камбеком може похвалитися Антоніо Лукіч із трагікомедією "Люксембург, Люксембург", в якій зіграли брати Насірови з "Курган & Agregat". Увійшла до десятки найуспішніших вітчизняних стрічок усіх часів. Цьому сприяли впізнаваність головних акторів, близький сюжет і вдале промо. Але це кіно ще й до болю правдиво показало життя без батька та, відповідно, без орієнтирів. Той світ, який через війну, на жаль, знайомий багатьом сім'ям в Україні.

А де ж потужний історичний блокбастер, який щороку гучно заявляє про свою блискучість, але гучно провалюється у прокаті? 120 мільйонів гривень бюджету зробило "Довбуша" найдорожчим українським фільмом після "Мавки". Картина зуміла зібрати понад 68 мільйонів гривень. Хотілося б, щоб зібрала більше, адже це гідна заміна будь-якому супергеройському кіно.

Варто додати кілька слів про кінофестивалі. Їм нелегко було пережити пандемію, а тепер і повномасштабне вторгнення. Виживає сильніший. Київському тижню критики, Docudays UA та KISFF вистачило сил зібрати сильні програми. "Молодості" та ОМКФ – продовжити існування. А Sunny Bunny навіть відкритися. Хочеться згадати й молодий кіноогляд "Миколайчук Open", який цьогоріч провели вдруге.

 

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

Ольга Балашова, 39 років

Українське мистецтво затребуване за межами країни – тренд, який не маємо втратити після перемоги. Дві великі виставки протягом року подорожують європейськими музеями, збираючи захоплені відгуки. "Калейдоскоп історій. Українське мистецтво 1912–2023" показали в Німеччині та Нідерландах. Кураторки Тетяна Кочубінська та Марія Іссерліс розповідають про Україну через історію мистецтва, сповнену художніх проривів. "В епіцентрі бурі: український модернізм 1900–1930 років" кураторів Костянтина Акінші, Катерини Денисової та Олени Кашуби-Вольвач експонували в Іспанії, Німеччині та Бельгії. Це найповніша закордонна презентація нашого авангарду. Отримала престижну нагороду Apollo Awards 2023.

Обидві виставки представили евакуйовані твори з постійних експозицій вітчизняних музеїв. Возити містами Європи безпечніше, ніж переховувати в Україні. Ми чекали на такі проєкти понад 30 років новітньої історії.

Уперше за дев'ять років Україна взяла участь в архітектурній бієнале у Венеції. Гідний проєкт кураторів Ірини Мірошнікової, Олексія Петрова та Бориса Філоненка в двох павільйонах став колективним висловлюванням українських архітекторів. Це сталося завдяки підтримці з боку команди бієнале. Але серед наших чиновників досі бракує усвідомлення важливості присутності на міжнародних майданчиках.

Подією в культурній дипломатії стало відкриття філій Українського інституту у Франції та Німеччині. Є надія, що наша культура відтепер буде постійно присутня в буденній реальності французької та німецької аудиторій. Це особливо важливо з огляду на тривалі історичні зв'язки цих країн із Росією та вкоріненість культурних наративів. Зламати інерцію сприйняття нашого мистецтва як частини імперського можна лише щоденною роботою.

Подією року всередині країни можна назвати культурний простір Jam Factory Art Center на території колишньої "Фабрики повидла" у Львові. Від задуму до відкриття центру сучасного мистецтва минуло вісім років. Робота команди не зупинилася після повномасштабного вторг­нення. Провели реставрацію з повагою до пам'ятки архітектури ХІХ століття та дослідили історію будівлі. Поява інституцій тут і тепер – найкраще свідчення того, що ми є.

Пів року живемо без міністра культури й майже не помічаємо цього. Відсутність голови не впливає на покращення чи погіршення художнього й мистецького життя. Звикли, що не можемо покладатися на ключову інституцію в цій сфері. Є інерція процесів та зовнішній вплив із загальною настановою рухатися в напрямку Європи, хоч би що це означало. Та, на жаль, стратегічне бачення розвитку галузі відсутнє. Поки що це найстабільніший тренд в українській культурі останніх десятиліть.

×