"З 1917 РОКУ В РОСІЇ РЕГУЛЯРНО ВБИВАЛИ ВСІХ, ХТО МОЖЕ ПРОТИСТОЯТИ", – КАЖЕ РЕЖИСЕР СЕРГІЙ ЛОЗНИЦЯ. У КИЄВІ НА ФЕСТИВАЛІ "МОЛОДІСТЬ" ПРЕДСТАВИВ НОВУ ДОКУМЕНТАЛЬНУ КАРТИНУ "ПОДІЯ" ПРО ПУТЧ 1991-ГО. 5 ЛИСТОПАДА ФІЛЬМ ВИХОДИТЬ У ПРОКАТ
Чим відрізнялися обличчя на Майдані й на Двірцевій площі?
– На Двірцевій площі ви бачите радянську людину. А на Майдані – вже ні. Також у Києві й Петербурзі – різні типи облич.
У "Події" бачимо плакати "Мой многострадальный народ, не дай себя обмануть". Чому люди дали себе обманути і продовжують це робити?
– А яким чином міг Янукович стати президентом після 2004 року? На цьому можна проаналізувати, як це відбувається. Технологія обману – дуже цікава для дослідження. Чого бракує людям, щоб, скинувши владу, потім довго й болісно добиватися бажаного? У Києві всього 40 відсотків населення прийшли на вибори (місцеві вибори 25 жовтня 2015 року. – "Країна"). Активності немає, а це – місцеві органи влади, що керуватимуть територією. У людей – апатія. Чому, що відбулося? Щоб скинути когось, можемо докласти зусиль, зібратися – нас на це вистачає. А далі щодня, планомірно працювати над змінами у країні – на це вже витримки немає. Чи розуміння.
Світлана Алексієвич у Києві згадала фразу "Революції розбиваються об чиновників".
– Поділ на "ми" і "вони" необхідно витравити. Тому що вони в нас отримують зарплату. Якщо хтось не виконує своїх обов'язків – до побачення. Але це і є вибори. Й сумно, що така низька активність. Якщо влада бреше, то необхідно говорити їй про це. І добиватися, щоб звільнили місце або визнали помилку.
А є влада, що не бреше?
– Безумовно. Це залежить від людей. Норвегія, наприклад, живе комунами, що приймають рішення. Тому там ресурси працюють для всього суспільства. Або Сполучені Штати, де шерифа обирають люди. Завтра робитиме щось не так – перевиберемо.
Символічно, що останні кадри фільму – опечатування кабінетів. Герої невміло заклеюють їх тонким папером, що легко розірвати. Вони програли в цих коридорах?
– Так. Але тут ми починаємо розмову, що виводить за рамки фільму. Що відбулося тоді? У мене досі багато запитань. Хто стояв за всіма тими подіями? Не маю на увазі тих, кого посадили, дали їм мікрофони й вони оголосили надзвичайний стан. Ідеться про людей, які готували подію. Це не було сумою зусиль радянських громадян, які в березні 1991-го проголосували за збереження Союзу РСР. І раптом за кілька місяців усі викинули прапори незалежності.
Радянські люди не могли, як сучасні українці, вийти на Майдан?
– На той момент – не могли. Останнє таке повстання було 1962-го в Новочеркаську (Ростовська область у Росії. – "Країна"), за часів Хрущова. Його придушили війська. Армія стріляла в людей. Їх так довели до стану робочої скотини й необхідності елементарно виживати, що вони збурилися і вийшли. Директор підприємства сказав: будете жерти, що дадуть. Тоді ця образа спровокувала протест, було багато вбитих. Виступ став останнім у радянський час. І почався він з економічних вимог – практично за Марксом.
Чому сучасні росіяни не виходять?
– Від 1917 року регулярно вбивали всіх, хто в принципі небезпечний. Хто може сформулювати порядок денний, протистояти, створити організацію чи хоча б написати книжку про це. Така кількість чисток інакомислячих безболісно не минає. Хіба генії з'являються на грядці і цвітуть пишним цвітом, незалежно від прополювань? Є певна межа у генофонду.
Але в нас теж прополювали.
– На щастя, у половині України прополювання генофонду зазнали тільки два покоління. А там – уже чотири-п'ять. І ось результат. Активних людей, готових висловлювати й відстоювати власну думку, відмінну від загальноприйнятої, у Росії зараз недостатньо. Потрібна якась критична маса. Скільки було на Майдані готових померти? Тисяч із 30. Якщо доведеться зіштовхнутися з такою силою, це стане серйозною перешкодою для політика.
Чомусь вони готові сьогодні померти на Донбасі, вбиваючи українців, а за свободу – ні?
– Важливо, хто і яким чином там воює. Війна – це завжди можливість пограбувати. І проявити свої людські якості – бажання вбити іншого, наприклад. Тварини без смислу не вбивають. У них є мета – поїсти або прибрати конкурента. Але війна і зміна режиму – незіставні. Політична діяльність триває в рамках прийнятих у суспільстві правил. Війна – це в принципі визнання права однією людиною вбивати іншу. Це вже дещо нелюдське.
Від тварин нас відрізняє тоненький пласт культури. Він часто прориває, спопеляється, зникає – і тоді все повертається назад, у дикі джунглі. Якщо подивитися на історію території Російської імперії – вона вся просочена кров'ю.
Ви казали: "Якщо не відрефлексувати історію, вона повертається". Українці намагаються осмислити свою історію й бачать себе жертвами – це призводить до комплексів.
– Ви говорите про емоції. А рефлектувати – це розуміти, що з вами відбулося і з якої причини. Тоді настає усвідомлення – в цій ситуації не можу діяти, як раніше. І починається рух. Дуже важливо зрозуміти, як стався голод в Україні. Є село, що живе досить дружно, згуртовано. Там є свої жебраки, середній клас і заможні люди. Це село має ще й спільне мислення – думка сусіда важлива іншому. Це село необхідно розрубати на частини і стравити. Варто зрозуміти цю технологію. Потім хтось приходить у вашу маленьку общину чи велику країну й намагається нацькувати частину населення на іншу. А ви знаєте, як це спрацювало раніше. Й кажете: ні, постривайте, я на це не піду.
Чи вдалося Росії поділити Україну і стравити між собою її населення?
– Вдалося. Наприклад, те, що у двох окупованих областях відбувається – жодною антитерористичною операцією не є. Це справжня війна. Чому ж не називається так? Важливо називати речі правильним словом – тоді знатимете, що з цим робити. Якщо це війна – ви воюєте. Якщо не війна – шукаєте інші шляхи. Терором займаються спеціально підготовлені групи, а не армія. Тому що терор – це спроба впливати на політику держави шляхом залякування певних частин населення. Жодного стосунку до подій на Донбасі це не має.
Завершення цієї війни більше залежить від нас чи від Росії?
– Не все одразу, але думаю, що це залежить більше від українців. Нагадаю приклад, як маленька Фінляндія перемогла Радянський Союз. У фінів не було величезної армії. Але кожен мав гвинтівку, виходив і стріляв. Їм ще мороз допоміг і гнус – треба використовувати свої географічні особливості.
У Росії досі немає історії. Є просто події – через кому
"Усі почали дзвонити одне одному й питати: хто помер? А помер Радянський Союз", – на прем'єрі в Києві режисер Сергій Лозниця розповів про роботу над фільмом "Подія"
Картина зроблена з хроніки, знятої на Ленінградській студії документальних фільмів протягом трьох днів путчу 1991-го. Тоді я ще не працював на студії. 19 серпня йшов проспектом 40-річчя Жовтня (зараз Голосіївський проспект. – "Країна") до центру Києва пішки. Цікаво було подивитися, чи вирує місто. Я мав Walkman і слухав "Радіо Свобода". Одне вухо було звернуте до міста, друге – червоне від радіо. У киян були трохи стривожені обличчя, але майже нічого не відбувалося. Центр був практично порожній – тільки людей 500 поблизу Республіканського стадіону. Там виступав, здається, В'ячеслав Чорновіл, було кілька українських прапорів. Ніхто дорогу не перекривав.
Вони знімали не відео, це чорно-біла плівка, 35 міліметрів. Це не було замовлення. Керівництво студії, редактор, узяв на себе відповідальність, виділив плівку, видав камери. І вони знімали як репортаж події. Інше питання: чому в Петербурзі знімали, бо в Москві всі камери були опечатані.
У стрічці нічого випадкового немає. Якраз був матеріал, щоб зробити епізод – там, де з'являється нинішній російський президент. Він теж був переможцем у цей час, теж брав участь (Путін супроводжує тодішнього мера Ленінграда Анатолія Собчака. – "Країна").
На мітингу виступає адвокат Юрій Шмідт, який захищав до останнього "ЮКОС" (нафтова компанія Михайла Ходорковського. – "Країна"). Сказав про "группу безумцев, которые захватили власть в этой стране". Де і коли можна уявити, щоб півмільйона людей виразили солідарність із жертвами в Прибалтиці? А тоді це було. Говорив це академік Микита Толстой (син письменника Олексія Толстого і батько письменниці Тетяни Толстої. – "Країна"). Спочатку подумав, що це – іноземець. Занадто нетипово виглядав. Він говорив про свободу прибалтам, але не сказав про свободу українцям. Молдавани, прибалти, кавказці, а України не було.
Кульмінація цієї стрічки – мітинг на Двірцевій площі. Але дуже важливо – що не потрапило до неї. 25-й рік нашого досвіду після 1991-го, крах надії – це є частиною фільму. Це також картина про втрачене майбутнє.
Текст у фільмі мені був потрібен один раз. Коли захотів сухо наприкінці сказати, чого важливого не сталося. А не відбувся процес над злочинами комуністичного, бандитського режиму. І люди, які вже знають про всі жахи, пережиті їхніми батьками чи дідами, не вимагають, щоб він відбувся. Мовчки погоджуються з тим, що ці злочини не були засуджені. Це – наш біль. Бо те, що з нами відбувається зараз, пов'язано напряму з тим, що сталося з 1917 року. Бо ми упремося в питання власності, що для всіх пострадянських країн є ключовим. І для його вирішення потрібно повернутися у 1917-й.
Люди, що прийшли на Двірцеву площу – не вони це починали. З самого ранку стали транслювати Лебедине озеро по всіх каналах. Всі почали дзвонити одне одному й питати: хто помер? А помер Радянський Союз, як виявилося. Згодом був виступ товаришів із ГКЧП, поїхали танки. А потім вже почали виходити люди. Тобто це не люди першими вийшли і почали вимагати чогось. У випадку з Майданом все було навпаки. Інша річ – люди на Двірцевій площі очікували. Там є пісня "Ми ждем перемен". Кіра Муратова сказала: "Как можна ждать перемен? Перемены созидают, за них борются". Змін ніхто не дасть. А що дадуть – це приватизація по-чубайсівськи.
Страх був тоді колосальний. Пам'ятаю, як 1988-го за 25 рублів купував Біблію. Моя зарплата була 120 чи 130 рублів. Я працював у Інституті кібернетики, пішли з приятелем. Філарет продавав на Пушкінській. Стоять люди, відкривають хвірточку, чогось чекають, усі перемигуються. Потім дають листочки – будь ласка, запишіться. Ваше прізвище, ім'я, місце роботи, адреса. Дивлюся, приятель пише: Іванов Іван Іванович. Слухай, може, тобі Біблія не потрібна, якщо ти обманюєш, щоб її отримати?
Хотів нагадати жителям Ленінграда і Росії, що колись усе було інакше. Це був порив. Якщо подивитися в історію, таких поривів було два. 1917-го Лютнева революція і – 1991 року. Здається, зараз час для третього пориву. У це не віриться, але дуже хочеться.
Звук 1991 року – це окрема тема. Здавалося, це поряд – а архівів немає. Шукав у інтернеті. Радіо майже все викинуло. Або писали на ту саму плівку. Але там дуже добре працює фрагмент "Лебединого озера". Якщо в Росії зранку по всіх каналах йтиме воно – усі знають, що робити.
Історія – це послідовність незворотних подій і здатність людей рефлексувати над ними. Розуміти, що відбулося. Інакше історія застоюється. Події повторюватимуться і люди припускатимуться тих самих помилок. У цьому сенсі в Росії досі немає історії. Є просто події – через кому.
1 
1
Коментарі
1