13 лютого комітет Національної премії України імені Тараса Шевченка оголосив імена лауреатів. Із 23 номінантів обрали трьох. По 260 тисяч гривень отримають поет Леонід Горлач, художник Петро Печорний і режисер Дмитро Богомазов. Торік лауреатів було п'ятеро. Яку роль відіграє сьогодні Шевченківська премія, розповідають митці
Євген КАРАСЬ, 48 років, галерист:
– Коли художник отримує за тарілки премію, про це навіть смішно говорити. Тим більше прямий зв'язок із темою Тараса Шевченка – це прогин у кращих традиціях тоталітарної України. Думаю, навіть у розквіт Радянської України навряд чи могли за таку убогість, як тарілки, дати премію. Інша річ, коли це художник, здійснює вартісні проекти. А потім, як остання капля, – якісь концептуальні тарілки. Про Петра Печорного востаннє чув років 20 тому. Він належить до покоління моїх батьків-художників. Судячи з того, що премію взяли, з одного боку, Дмитро Богомазов, з іншого – Петро Печорний, у комітеті засідають люди зовсім різного професійного рівня. Бо Богомазова вважаю одним із кращих українських режисерів поруч із Андрієм Жолдаком і Владом Троїцьким. Навіть дивно, що його обрали. Це зовсім різні системи координат. Може, розподілилися так у комітеті: ми не ліземо до ваших художників, а ви не чіпайте наших режисерів.
Ми культуру сприймаємо як частину посттоталітарної системи. Бо всі ці звання – "народний" і "заслужений", державні премії давали фахівцям, лояльним до влади. Це завжди було інструментом для політичного регулювання діячів культури. Премія Шевченка потрібна. Але шансів, що вона перетвориться на професійну й інтелектуальну, немає.
Віктор НЕБОРАК, 51 рік, поет, критик:
– Як не крути – премія імені Шевченка поважна у фінансовому вимірі. Її комітет призначає президент. Він же підписує рішення про вручення – це свідчить про статус нагороди. Шевченківська – найбільша мистецька премія в Україні. Важливо, що бракує відчутної альтернативи. Нема аналогів "Букера", польського "Анґелуса" чи російського "Тріумфу".
Літераторів вона стимулює видавати книжки, які потім можна висунути на цю нагороду. Коли премію отримала Марія Матіос, це підтвердило її популярність і підвищило інтерес читача.
Було кілька випадків, коли премію присуджували за вислугу літ. Це ще радянська традиція. Винятки бувають рідко, але торік якраз такий був із Петром Мідянкою. Він не обіймав ніяких посад, працює все життя сільським учителем. Цьогорічний лауреат Леонід Горлач – дуже багато видав книжок, навіть писав романи у віршах. Але вони не стали резонансними.
Досить складно описати смаки комітету. Лише його голова Борис Олійник залишається схильним до народницької поезії. Нема відчуття, що комітет ставить на модернізацію української літератури. Якби було так, то реальним претендентом був би Кость Москалець. Юрій Буряк довго не випускав книжок, а за останні роки надрукував декілька серйозних.
Підозрюю, що номінанти залишаються непрочитаними. Певно, один Василь Герасим'юк читає все, що висувається з літератури. Він у цьому досить пильний. Сумніваюся, що всі члени журі читали книжки номінанта Мирослава Дочинця. А він дуже популярний автор, про це вам скажуть у будь-якій книгарні. Його вдруге висували на цю премію. Може, не отримав, бо комітет вирішив двічі поспіль не нагороджувати авторів із одного регіону – Закарпаття.
За положенням, Шевченківською премією відзначають твір, який є важливим внеском в українську літературу. Теоретично такий твір може з'явитися й у молодого автора. Але переважно таки потрібно написати кілька книжок і отримати менш важливі премії, щоб стати лауреатом Шевченківської.
Ще є проблема висування. В ідеалі, це мають бути вдячні читачі зі спілок чи товариств. На практиці сам автор ініціює, збирає необхідні документи. Є митці, яким не хочеться цього робити. Наприклад, була пропозиція висунути на цьогорічну Шевченківську премію Богдана Рубчака – американського поета і критика за видання "Міти метаморфоз, або Пошуки доброго світу". Коли Рубчак довідався, скільки йому треба зібрати папірців, довідок, характеристик – то просто відмовився.
Тому виходить, що найбільш обговорювані книжки іноді не стають навіть номінантами. Торік це були нові поетичні збірки Сергія Жадана, Олега Лишеги.
Мирослав ГРИНИШИН, режисер, театральний продюсер, 46 років:
– Шевченківська премія – єдиний національний визначник художніх орієнтирів. Держава повинна збільшувати винагороду з кожним роком. Якщо її прибрати, то обезголовлюється усе українське – наше радіо уже під загрозою закриття, телебачення національне теж. Премію треба реформувати. У журі мають бути молоді учасники, які мислять інакше, сміливіше. Потрібен діалог – лишати нагороду в національно-народницькому форматі чи радикальнішому. Бо премія переважно нав'язує нам закостенілі смаки. Треба знайти синтез. Це має йти від керівництва держави. Але для цього на горі мають слухати українську музику, ходити в наш театр. Здійснити зрушення заважає інерція мислення тих, у чиїх руках премія. Не можуть позбутися старих звичок.
Було приємно, коли торік премію взяв обдарований поет із глухого Закарпатського села Петро Мідянка. Його поезія не влазить у жодні рамки шкільних програм або смаків однієї групи. Цей митець стоїть збоку, не входить у бомонд чи літературні львівські або київські товариства. Таких авторів багато. Вони неймовірно скромні й закриті. Мають настільки нові погляди, що читаєш і думаєш: "Невже це українська поезія?" Це позитивне зрушення. Значить, зміни можуть бути. Премія не повинна йти за потребами споживачів, вона повинна давати їм орієнтир.
Оксана ЧЕПЕЛИК, 52 роки, художник, режисер:
– Шевченківська премія виглядає як пережиток старої системи. Треба відзначати нові досягнення, прориви на мистецькому рівні – тоді вона отримала б друге дихання. Поки що коло кандидатів – це переважно художники пенсійного віку. І оцінюють їх такі самі пенсіонери. Не пам'ятаю жодного проекту переможця, який би просунув Україну в мистецькому плані.
За останні два роки список тих, хто може висувати номінантів, звузили до національних спілок, комітетів з культури, академій – і все. Зрозумілі стають смаки. Раніше свого кандидата могли висунути будь-які культурні установи. Це давало змогу потрапити хоча б у перший тур художникам різних напрямків.
Список експертів змінювався залежно від того, хто приходив до влади. Поступово орієнтованих на помаранчевих викреслювали, вводили прихильників біло-блакитних.
Мої пріоритети – сучасне мистецтво. Премію слід давати художникам актуальним, адекватним часу, а не за вислугу літ. Поки що ж сучасні художники у нас не можуть конкурувати з тарілками на шевченківські мотиви.
Хто і за що отримає Шевченківську премію
Режисер Дмитро Богомазов, 48 років – за постановки "Гамлет", 2009, "Щуролов", 2010, "Гості прийдуть опівночі", 2011
– Талант Богомазова – особливий і не для натовпу, – каже критик Олег Вергеліс, 45 років. – Він для тієї елітної касти, яка шукає в театрі – театр, а не регіт і розваги. Свого часу Богомазову обіцяли побудувати театр на Троєщині. Режисер уже втратив надію отримати якесь пристойне приміщення. А Троєщина ще більше здичавіла.
Український переклад "Гамлета" Юрія Андруховича взяли за основу для спектаклю в Одеському українському театрі ім. Василька. Гамлет – у чорному, інші герої – в білих костюмах, з надрукованими старовинними гравюрами. Величезний череп із пінопласту художник Олександр Друганов спеціально замовляв на заводі.
Виставу "Щуролов" у столичному театрі "Вільна сцена" Богомазов називає "3D-книжкою". На сцені актор читає уривки з оповідання Олександра Гріна. Одночасно художник малює на електронному планшеті. Зображення одразу проектують на сцену.
Друга назва спектаклю "Гості прийдуть опівночі" – "Дон Жуан, або Уроки спокуси". Між собою працівники Київського театру на Лівому березі називають виставу народною комедію. У п'єсі киянина Андрія Міллера Дон Жуан нарешті знаходить спокій у шлюбі, живе у тихому провінційному маєтку. Але минула слава не дає спокою – здалеку до нього їдуть гості за уроками зваблення.
Поет Леонід Горлач, 71 рік – за збірку віршів "Знак розбитого ярма", 2012
"Лежав на смертнім одрі олігарх,
I колотив його судомний страх.
Та й перед тим, як залягти у гріб,
Усе під себе пазурями гріб", –
пише у нових поезіях Леонід Горлач. Справжнє прізвище поета – Коваленко. Коли 1965 року видав першу збірку "Сонце у зіницях", його тезка, критик Леонід Коваленко, почав скаржитися, що друзі вітають його з чужими віршами.
– Вирішив поступитися старшому товаришеві, – розповідає поет. – Додав материне дівоче прізвище та й видав другу збірку "Лебеді" під подвійним – Коваленко-Горлач. А третя книжка вийшла вже без Коваленка.
За цей вчинок на поета образився його батько. Народився Леонід Горлач у селищі Ріпки на Чернігівщині. Закінчив українську філологію у Ніжинському педагогічному університеті. Писати вірші почав з п'ятого класу. Автор понад 40 поетичних збірок. Працював в апараті Спілки письменників, в бюро пропаганди художньої літератури. Зараз – головний редактор газети "Отчий поріг" столичного Чернігівського земляцтва.
Художник Петро Печорний, 80 років – за серію декоративних тарелів за мотивами "Кобзаря"
– Майже у кожній його роботі присутні птахи, – каже мистецтвознавець Юлія Полтавська. – Вони співають або журяться, кружляють над розореними хатами. Здається, за ними стоять історичні прототипи – від єгипетського птаха-душі, євангельських птахів до робіт Матісса та голубки Пікассо.
Народився художник у селі Роїще поблизу Чернігова. Закінчив Ленінградське вище художньо-промислове училище. Працював головним художником на Городницькому фарфоровому заводі на Житомирщині. Згодом очолював лабораторію науково-дослідного інституту кераміки і скла в Києві. Професор столичного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Бойчука.
2 
1
Коментарі