Хто читав твори Еліс Манро до нагородження її Нобелівською премією з літератури
Юрій ВИННИЧУК, 61 рік, письменник:
– У російському виданні "Иностранная литература" переклали чотири оповідання Еліс Манро. Якби була справді цікава письменниця – надрукували б більше. Вона – чергова несподіванка від Нобелівського комітету, що не вперше витягує десь із широких штанин особу, про яку ніхто нічого не знав. І при тому їй понад 80 років.
Комітет хоче, щоб у творах було багато ідеалізму і показане життя селян. Норвежець Кнут Гамсун свої кращі твори написав до нагороди, а "Нобелівку" отримав за роман "Соки землі" – про прив'язаність до землі та збереження традицій. Щось подібне на "Волинь" Уласа Самчука.
Манро створює сльозоточиві оповідання про життя канадських лісорубів, тяжкі жіночі долі в їхніх сім'ях. Бачив екранізацію за її твором "Ведмідь переходить через гору". Фільм про клініку, в якій літніх людей лікують від втрати пам'яті. Коли чоловік повертається по дружину, виявляється, вона вже забула його і віддала серце іншому.
У Манро – проза без жодних експериментів. Це не рівень Кортасара, Борхеса чи Набокова, які не мають Нобелівської премії. Навіть у Канаді є зо два десятки кращих літераторів. Наприклад, Маргарет Етвуд.
Один зі шведських критиків порівняв Манро з Чеховим. Стрілки переводять на початок минулого століття. Тоді писати так, як Манро зараз, було нормою.
Андрій КУРКОВ, 52 роки, письменник, член журі Міжнародної Букерівської премії:
— Є відчуття, що дати Нобелівську премію Манро – частково компромісне рішення, ситуативне. Канада давно не фігурувала у списку нагороджених. У таких комітетах завжди хтось хоче нагородити письменника, якого принципово не сприймають інші. Якось не дали "Нобеля" турецькому автору Орхану Памуку, то один із членів журі пішов у відставку. Наступного року Памука нагородили.
Еліс Манро – цікава письменниця, але дуже спокійна. Вона написала близько
Коли чоловік повертається по дружину, вона забула його і віддала серце іншому
20 збірок оповідань, відома переважно в Канаді та США. Зустрічав її 2009 року в Лондоні на нагородженні "Букера", вона – досить скромна пані. Тоді прочитав 120 книжок, номінованих на цю премію. Серед них – роман і кілька збірок оповідань Манро. Вони сподобалися, але перечитувати їх не збираюся.
Манро – антискандальна, у політиці помічена не була, чистий митець. Тому влаштувала всіх членів журі.
Букерівська і Нобелівська премії не означають, що її почнуть більше читати в Україні. Може, перекладуть пару книжок. Манро для Європи – ніхто. Після "Букера" її трішки переклали німецькою та французькою, але ці книжки не стали подіями. Проза Манро – про Канаду і для канадців.
Роман ВЕРЕТЕЛЬНИК, 57 років, літературознавець ступінь доктора філософії зі славістики здобув у Оттавському університеті, Канада:
– Еліс Манро – майстер короткої
прози. Чомусь вважають, що письменник на якомусь етапі має звернутися до роману. Можна багато важливого сказати й меншими формами. Тому нагородили не тільки письменницю, а й жанр. Це буде стимулом для авторів не думати винятково про велику прозу.
Манро почала писати, коли канадська література ставала на ноги. Вона досі регіонально відрізняється. У Квебеку творчість Манро не цікавить франкомовних канадців. Вона представляє центральну, англомовну частину, яку заселили переважно мігранти з Ірландії та Шотландії. Зовнішньо їхній світ дуже спокійний, упорядкований. Сім'я є найбільшою цінністю. Але в родині завжди щось не спрацьовує, виходить, як не має бути. Манро розповідає – чому.
Це – колоніальна література. Канада була колонією, що призвело до різних комплексів перед США і Великою Британією. Мовляв, американці динамічні, а ми – тихенькі, скромні. В її оповіданнях – маленькі конфлікти. Авторка бере побутові ситуації й дивиться в нутро.
Манро порівнюють із Вільямом Фолкнером, який реконструює південь Америки. Але він робить це з напором і величезним розмахом. Хоча місцевість, про яку вони пишуть, дуже подібна. У Манро є сюжет про двох сестер, одна з яких має вийти заміж, а її чоловік заводить роман з іншою. Такі трикутники сотні разів відбуваються у житті, але про них майже не говорять. Авторка доводить ситуацію до трагедії. А що було б, якби жінка зустріла священика і в них почалися стосунки?
Теми Манро – жіночі. Але не феміністичні. Авторка не намагається щось політично сказати. З українських авторів її можна порівняти з Василем Стефаником та Лесем Мартовичем. Останній пише про таємниці села майже у готичний спосіб. В оповіданні "Грішниця" розповідає про жінку, яка все життя любила іншого, і перед смертю розповідає про це своєму чоловіку.
"Найгірше, що може статися з жінкою – те що вона мусить вийти заміж"
Цитати з інтерв'ю лауреатки Нобелівської премії з літератури Еліс Манро
Я була літературною натурою в нелітературному містечку. Тому свій потяг до письма приховувала, як заборонену пристрасть.
Мала серйозні наміри стати письменницею ще в коледжі. Не було іншого вибору, бо не мала грошей. Знала, що зможу повчитися в університеті тільки два роки – стипендії давали лише на такий термін. Це була маленька відпустка в моєму житті – єдиний період, коли не мала домашньої роботи.
У ті часи більшість жінок з амбіціями вважали секс своїм ворогом. Заміжжя поклало би край усім намірам. Як тоді говорили: найгірше, що може статися з жінкою – те, що вона мусить вийти заміж. Тож секс жінки намагалися тримати під контролем.
Вийшла заміж одразу після другого року навчання. Мені було 20. Тиск обов'язкового шлюбу був величезний. Тож думала: зроблю це і стану справжньою людиною, моє життя почнеться. Думаю, я одружилася, аби мати змогу писати.
Спершу мала намір написати роман, тож почала з оповідань. Бо це було єдине, на що мені ставало часу, якщо відкласти хатні справи й виховання дітей. Роками вважала, що коротка форма – це тільки практика для роману. Потім прийняла факт, що здатна тільки на неї.
Як діти були малі, писала, поки вони спали вдень – від першої до третьої. Пізніше мій час починався, щойно вони йшли до школи.
Не мала жодного дня в житті, коли б не думала про потреби інших.
Письмо мусить пристосовуватися до цього.
Коли живеш у маленькому містечку, чуєш купу історій про різних людей. У великому – лише про своє коло. Одне оповідання написала з реальної жахливої історії: про вбивство-самогубство пари 60-літніх. У великому місті я лише прочитала б про це в газеті і не змогла б зібрати всі ниточки разом.
Перше моє оповідання в журналі New Yorker вийшло 1977 року. Свої роботи надсилала їм із 1950-х. У відповідь отримувала маленькі записки олівцем. Досі пам'ятаю одну: "Письмо хороше, але тема надто заїжджена". То була правда – про романтичну історію літньої пари.
Не вмію грати у бридж чи теніс. Не випадало вільної хвилини навчитися. Але на що мені завжди стає часу – це дивитися у вікно.
підготувала: Катерина КИСЕЛЬОВА
за матеріалами The New York Times, The Virginia Quarterly Review, brainyquote.com та Іnterview with Book Lounge
3 
1
Коментарі