Вівторок, 19 травня 2020 12:06

Майже всі квартири залишені. Трава по пояс. І тиша – тільки собаки побріхують

XVII Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA відбувся 24 квітня – 3 травня. Через пандемію коронавірусу проходив в онлайн-режимі. Організували 45 трансляцій – розмови з режисерами, представниками кіноіндустрії та правозахисниками. Показали 66 фільмів із 32 країн. У міжнародному конкурсі Docu/Світ і національному – Docu/Україна – перемогла стрічка "Земля блакитна, ніби апельсин" режисерки Ірини Цілик. Стала найпопулярнішою прем'єрою. Зібрала понад чотири тисячі онлайн-переглядів

Автор: facebook.com
  Документальний фільм української режисерки Ірини Цілик ”Земля блакитна, ніби апельсин” розповідає про сім’ю з ”червоної зони” Донбасу. Старша донька Мирослава (ліворуч) хоче вступити до столичного університету на оператора. Знімає аматорське кіно про своє життя після початку війни. Рідні їй допомагають
Документальний фільм української режисерки Ірини Цілик ”Земля блакитна, ніби апельсин” розповідає про сім’ю з ”червоної зони” Донбасу. Старша донька Мирослава (ліворуч) хоче вступити до столичного університету на оператора. Знімає аматорське кіно про своє життя після початку війни. Рідні їй допомагають

Французька режисерка Клер Сімон виходить у прямий ефір із дому. Одягнена в білу футболку та рожеву спортивну кофту.

– На Docudays ви членкиня міжнародного журі та презентуєте свою ретроспективу. Два фільми ідеально вписуються в тематику цьогорічного фестивалю – молодість і дорослішання, – каже Антельм Відо, 34 роки, програмний директор Одеського кінофестивалю. – У "Шкільних перервах" ідеться про дітей на ігровому майданчику, в "Перших самотностях" – про особисті історії школярів. Що вас захоплює в підлітках?

– Це такий вік, коли історія лише починається. Діти уявляють, яке буде їхнє життя, – говорить 65-річна Клер Сімон. – Коли я була молодою матір'ю і з донькою прийшла до школи, вразило насильство на ігровому майданчику. Вирішила це зняти.

Фільм "Шкільні перерви" про те, як діти граються разом. Як репетирують майбутнє життя. Вони – найліпші сценаристи, постійно щось вигадують. Грають сцену, ніби в перукарні, а за кілька хвилин – це вже в'язниця. Одразу переймають нові ролі.

– Наша історія про "маленьких людей". Попри обставини вони борються за нормальне існування, – каже режисерка Ірина Цілик, 37 років. У кімнаті офісу фестивалю, яку переробили під студію, розповідає про свій фільм "Земля блакитна, ніби апельсин". На столі стоїть коровай, на стінах – білі повітряні кульки.

Головні герої стрічки – родина Гладких-Трофимчук із прифронтового містечка Красногорівки Донецької області. 36-річна Ганна сама виховує чотирьох дітей – двох старших доньок і двох синів. Знімають аматорське кіно про своє життя.

– Фільмували впродовж року – від весни до весни. Важливо було якомога більше часу проводити з героями. Ми здружилися. Спочатку команда мешкала в гуртожитку. В якийсь момент Аня сказала: "Будете в нашому домі. Знайдемо, як вас покласти". Так стали значно ближче. Зуби чистяться, борщі варяться – і тут уже й камера. Для мене зйомки – це і власне створення фільму, і людські стосунки.

Стрічка про те, що відбувається на Донбасі, але мало зачіпає політику. Вона про те, як зберігати людяність та оптимізм у важкі часи. Герої фільму майже не дивляться новин. У Красногорівці транслюють тільки російське телебачення. Наше блокують. Опиняєшся у вимушеній внутрішній еміграції.

У перший рік війни з Красногорівки багато людей виїхали. Із 15 тисяч залишилися три. Потім частина повернулися. У центрі здається, місто живе повноцінно. Наприклад, школу відбудували. А коли ми туди приїхали 2017-го, була розбита. Але мікрорайон Сонячний справляє враження Чорнобильської зони. Там навіть звук інший – тому що майже всі квартири залишені. Трава по пояс. І тиша – тільки собаки побріхують.

У назві фільму – цитата з вірша французького поета Поля Елюара. Добре передає відчуття сюрреальності, поєднання непоєднуваного, яке мене постійно наздоганяло на Донбасі. Майже щоранку і щовечора чула, як десь близько вибухає. Розуміла, що для тих, хто там живе, – це тло, щось буденне. Спочатку дивує, а потім звикаєш. Сьомий рік війни – і нічого не завершено.

Робота над картиною складається із запланованих моментів і полювання на непередбачуване. Магія документалістики в тому, щоб зловити живі, справжні епізоди життя.

У прифронтовій зоні маєш знати і дотримуватися правил поведінки. Знімали, як старша донька Мирослава катається на скейті зі своїм хлопцем, фотографує його. В якийсь момент зрозуміли, що за нами спостерігають. Будинки навколо здавалися покинутими. А там були військові. До нас вийшов чоловік, говорив м'яко, як з ошелешеними підлітками: "Друзі, це не те місце, де можна знімати шо попало".

Найемоційніший день зйомок – коли герої брали одне в одного інтерв'ю. Говорили якось дуже чесно. Гладкі-Трофимчуки влаштували прем'єру своєї стрічки для сусідів і знайомих. Починається зі звуків вибухів і як біжать у підвал. І я в цей момент чую реальні щовечірні постріли. Мене накрило. Ось звуки кіно, а ось – реальності. І я стою між ними.

Українські режисери Роман Хімей і Ярема Малащук у прямому ефірі презентують дебютну повнометражну стрічку "Зарваниця". Про паломництво до святині в Теребовлянському районі на Тернопільщині. Фільм брав участь у національному конкурсі Docudays UA. Роман сидить у київській студії фестивалю. Ярема підключається зі Львова. З ними розмовляє драматург Андрій Бондаренко, 42 роки.

– Фільм сподобався, – говорить Бондаренко. – Нестандартний. Легкий. Гадаю, в цьому його завдання – бути скетчем, передавати не конкретику, а створювати настрій.

– Проєкт знімався з легкістю. Хоч це була важка піша подорож, – каже 28-річний Роман Хімей. – Наш друг із Коломиї Павло Осачук ходив із дитинства в Зарваницю. Запросив мене. Прощу двічі відвідав перед зйомками фільму.

Автор: toisto.net
  Стрічка тайсько-американської режисерки Пайлін Ведель ”Заморожена надія” присвячена дівчинці 2-річній Айнц із таїландського Бангкока. Вона стала наймолодшою людиною у світі, яка пройшла процедуру кріоконсервації. Після смерті від раку мозку сім’я зберігає її тіло в американській лабораторії. Прагнуть дати доньці можливість відродитися в регенерованому тілі
Стрічка тайсько-американської режисерки Пайлін Ведель ”Заморожена надія” присвячена дівчинці 2-річній Айнц із таїландського Бангкока. Вона стала наймолодшою людиною у світі, яка пройшла процедуру кріоконсервації. Після смерті від раку мозку сім’я зберігає її тіло в американській лабораторії. Прагнуть дати доньці можливість відродитися в регенерованому тілі

Задум був у певній іронії до теми походу. Зарваниця має вигляд торта. Святиня новостворена. За 20 років там за гроші емігрантів із Канади побудували своєрідний Діснейленд. Греко-католики Західної України намагаються наздогнати те, що пропустили за часів гонінь у радянські часи. З архітектурної точки зору, багато зайвого, перебільшеного. Це видається кумедним, водночас приховує трагічну історію церкви, забороненої у 1940 роки.

– Релігійність тут заповнює простір, форматує людину, – додає Ярема Малащук, 27 років. – Віра допомагає належати до культури.

Приз глядацьких симпатій отримав фільм War Note режисера Романа Любого. Зібрав особисті відеозаписи з телефонів і камер українських солдатів на Донбасі.

– Ефект автівки, яка збиває людину поруч. Із таким враженням хотів залишити глядача після перегляду, – говорить Роман Любий, 29 років. – З відчуттям, що ти щойно залишився живим. Більшість військових це пережили. Завдання картини – скоротити дистанцію між людьми з бойовим досвідом і рештою. Це погляд на війну від першої особи, очима її учасників.

Відеосюжети з уривками з різних доль об'єднані в одну лінію. Рухаємося від літа в зиму. Від першого контакту зі зброєю до вже вправного військового менеджменту. Що глибше заходимо на територію, охоп­леною війною, то ближче підступаємося до смерті як явища.

У кадрі багато специфічного фронтового гумору. Наприклад, є сцена, де йде обстріл, а герої жартують, курять і коментують, що куля щойно майже влучила. До них виникає симпатія. Якісь супермени просто.

Головну нагороду підліткового журі Docudays UA отримав фільм "Безсмертний" російської режисерки Ксенії Охапкіної. Стрічку спільного виробництва Естонії та Латвії знімали в місті Апатити в Мурманській області РФ. Перше поселення з'явилося там у 1930-х як трудовий табір. Картина показує дітей у військово-патріотичному русі "Юнармія". Готуються до державного свята. Дівчата репетирують танці, а хлопці – номери зі зброєю. Беруть участь у військових навчаннях. Вихователі їм розповідають про подвиги радянських льотчиків. Про земляків, які воюють у Сирії. На почесній вітрині стоїть золотий бюст Путіна.

– Вирішила показати погруддя без коментарів, – каже 30-річна Ксенія ­Охапкіна. – Не важливо, що за персона. Раніше був Ленін, потім Сталін. Нині Путін. Доки людям потрібен ідол, нічого не зміниться.

Радянська культура багато в чому ґрунтується на самопожертві. І цю неймовірну енергію, готовність покласти життя використовує держава. Людські почуття переростають у щось страшне, штучне. Дитина не знає, як чинити опір. Не має прикладу. Тому ця система рано чи пізно придушить і вб'є у ній усе живе. Має настати межа, щоб люди сказали "досить". Як це відбулося в Україні.

На трансляції "Суп із режисерами" автори презентують фільми на тему смерті.

– За постулатами буддизму, життя складається з народження, хвороби, страждання і смерті. У Таїланді на похороні люди кажуть, що не варто журитися. Європейців це шокує, – говорить режисерка фільму "Заморожена надія" Пайлін Ведель, 37 років. Картина представлена в конкурсній програмі Docu/Світ. Розповідає про родину таїландських науковців. Вони в американській лабораторії заморозили тіло доньки 2-річної Айнц, яка померла від раку мозку. Сподіваються в майбутньому її оживити.

– Ця історія стала відома, – продовжує Пайлін. – Сім'ю запрошували на телешоу, про них знімала сюжет Бі-Бі-Сі. Хтось вважав, що батьки загнали душу дитини в кап­кан. Хтось сумнівався, чи достатньо вони заможні для цієї процедури. А були й ті, хто бачив родину, яка в такий спосіб намагалася впоратися зі смертю дитини.

Для мене відкриттям була зустріч із ними. Їхня донька – наймолодша людина, яку піддали кріоконсервації. Думала, які люди віддадуть дитину на замороження? Уявляла божевільних. Побачила адекватних, освічених. Вони вирішили так любити її після смерті.

Картина "Чорна діра" француза Еммануеля Грімо з конкурсної програми Docu/Світ розповідає про сеанси гіпнотерапії в індійській Калькутті, на яких люди згадують попередні життя.

– Я антрополог, працюю в Індії, – розповідає Грімо. – Ідея про минулі життя стала популярною в 1990-х, зараз це лихоманка. На сесіях гіпнозу ніколи не знаєш, в яку форму переродишся, ким був у минулому житті. І для гіпнотерапевта це теж таємнича процедура. Існують центри, де створюють технології, щоб говорити з духами. Це сучасні мисливці за привидами. Відстежують у покинутих будинках. Їм подобається квантова фізика. Вважають, що після смерті перетворюємося на частки, які перезбираються десь у космосі. Це хаотичний процес, в якому перевтілюєшся у щось неочікуване.

Ще з VI століття до нашої ери між буддистами й індуїстами точаться суперечки – яке воно загробне життя. Не можуть дійти згоди, що відбувається після смерті, які елементи душі перероджуються. Існує середньовічна теорія, ніби ембріон має пам'ять про попередні життя. Але, коли залишає лоно матері, все забуває.

Фільмом-закриттям фестивалю стає "Хороша смерть". Британка Дженет смертельно хвора. Хоче гідно померти і планує поїхати до країни, де дозволена евтаназія. Словацький режисер Томаш Крупа, 37 років, шукав героїню через швейцарську клініку. Дженет єдина дозволила себе знімати.

– Їй було 72 роки, потерпала від м'язової дистрофії, – розповідає Крупа. – Система охорони здоров'я у Великій Британії забороняє добровільну смерть. Тому Дженет зібралася в Швейцарію. Родині було складно прийняти її рішення, але жінка пояснює, чому іде на це. Була чудовим оповідачем, харизматичною, щирою, з британським почуттям чорного гумору. Багато спілкувалися про особисте, потоваришували. Важко було з нею прощатися.

Важливо було зняти фільм зі спокійною, гарною атмосферою. Тема евтаназії викликає дискомфорт, хотіли загорнути її у красиву обгортку. Події розгортаються в затишному будинку Дженет, оточеному садом. Показуємо її останні три місяці.

Право на вибір смерті має бути в кожного. Стало би легше жити, розуміючи: в мене буде цей варіант. Це означало би, що ми володіємо своїм життям, а не якась вища сутність.

Зараз ви читаєте новину «Майже всі квартири залишені. Трава по пояс. І тиша – тільки собаки побріхують». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 178
Голосування 31 травня, 17:00, "Шахтар" - "Динамо". Як закінчиться матч?
  • 1) перемогою "Шахтаря"
  • 2) нічиєю
  • 3) перемогою "Динамо"
Переглянути
Погода