"Золотого лева" 76-го Венеційського міжнародного кінофестивалю отримав психологічний трилер "Джокер" американського режисера Тодда Філліпса. Українська стрічка "Атлантида" Валентина Васяновича взяла нагороду за "найкращий фільм" у другій за престижністю конкурсній програмі "Горизонти". Захід тривав із 28 серпня по 7 вересня. В основному конкурсі показали 21 стрічку. Про найяскравіші прем'єри розповідає кінокритик 28-річний Юрій САМУСЕНКО
"Джокер" – реж. Тодд ФІЛЛІПС, США
Комік Артур Флек підпрацьовує вуличним клоуном. Його жарти не смішать людей, а через напади неконтрольованого сміху не може нормально виступати. Потроху божеволіє й перетворюється на злочинця на прізвисько Джокер.
8 хвилин тривали овації після показу фільму у Венеції. Жодна інша стрічка так не збуджувала аудиторію. Мало хто вірив, що "Золотого лева" дадуть картині про персонажа коміксів. У них Джокер – кримінальний геній, садист-психопат і головний антагоніст супергероя Бетмена.
Раніше режисер Тодд Філліпс знімав комедії про бовдурів. У новій роботі переходить у чисту драму. Як кажуть критики, найкращі трагіки виходять із комедіографів.
Хоакін Фенікс – п'ятий актор, який втілив Джокера на великому екрані. Цей образ, як і Гамлета, – справжній виклик для випробування акторських здібностей, роль мрії. Хоакін каже, що намагався зробити персонажа, якому не міг би поставити діагноз жоден психотерапевт. Йому це вдалося. Герой має роздвоєння особистості, погано розуміє реальність. Спочатку коміку-невдасі співчуваємо, а згодом він лякає.
З одного боку, це історія становлення канонічного лиходія. Інший шар – розповідь про ненормальну людину в божевільному суспільстві. Його ненавидять, принижують, б'ють. Після чергових стусанів розуміє, що треба захищатися. Від наступних нападників відстрілюється з пістолета. Це жорсткий фільм. Насилля – точкове. Постріли – гучні. Шокують, бо несподівані.
Кіно ставить моральну дилему: деякі люди самі стають злочинцями чи такими їх робить оточення.
Артур Флек хоче бути в центрі уваги, щоб його любили. Але не розуміє, що добре, а що – погано. А соціум підбурює, штовхає, щоб став Джокером.
Ґотем – похмуре місто, в якому панує насилля і беззаконня. Люди бояться корумпованої, байдужої влади. Чекають на героя, який усе змінить на краще. Але Бетмена тут немає. Брюсу Вейну (справжнє ім'я детектива, який карає злочинців у костюмі кажана. – Країна) ще тільки 7 років. Символом страху стає Джокер, який утворює навколо себе культ. Може скомандувати: "Піди убий". Бачить у насиллі ескапізм, розвагу. Люди протестують проти нечистих на руку бізнесменів, банківської системи, бездіяльності поліції. Але Джокер провокує на бунт заради безладу, бо насолоджується процесом. Божеволіє остаточно, тому що втрачає не тільки моральні орієнтири, а й себе.
Під час бунту проти несправедливості є небезпека перейти моральні межі під згубним впливом сильних фігур. Сталіни, гітлери, чарльзи менсони, джокери здатні об'єднати навколо себе. Спрямовують людей на деструктив, задоволення своїх цілей.
"Атлантида" – реж. Валентин ВАСЯНОВИЧ, Україна
2025-й. Після звільнення Донбасу від окупантів минув рік. Екологічна катастрофа отруїла землю й воду. Військовий Сергій повертається в рідні місця. Страждає від посттравматичного синдрому. Його дружина й дитина загинули. Металургійний комбінат, де він працював, закривають. Чоловік шукає роботу в спустошеному війною регіоні. Зустрічає парамедика Катю. Приєднується до неї волонтером у гуманітарну місію "Чорний тюльпан". Шукають і повертають додому тіла загиблих.
На відміну від Берлінале, Венеція орієнтується на гучні імена та жанрові фільми. Рідко беруть в основний конкурс щось експериментальне. Режисер Валентин Васянович показував свою роботу в програмі "Горизонти" – якраз для креативного, неформатного кіно. Його "Атлантида" – один із найкращих фільмів року. Не лише серед українських, а взагалі.
Це повільне, переважно статичне, кіно з непрофесійними акторами. Дуже вимогливе до глядача. Наприклад, довго й детально показує ексгумацію тіл. Людські останки викопують і везуть до патологоанатома, який досліджує й описує тіло. У такий спосіб герої фактично досліджують нашу історію. Тільки не часів скіфських курганів, а новітню.
За жанром це індустріальна антиутопія. Недалеке майбутнє. Світ, у якому живуть, хоча це здається неможливим. Стрічка відповідає на запитання: чому люди залишаються на Донбасі, чому воюють і не хочуть покидати ці території. Відповідь проговорюється: не хочуть виїжджати в решту областей країни, бо бояться, що їх там не приймуть.
"Атлантида" – важлива картина з антивоєнним та екомеседжем.
Головний герой живе в будинку з постійними перебоями електроенергії. Не може навіть попрасувати штани. Водою з крана неможливо користуватися, навіть щоб помитися. Жінка з "Екологічної ініціативи" каже: "За десятиліття ви могли змінити свідомість людей. Але знадобляться десятки років, щоб землю і воду зробити придатними для використання".
Це страшне, депресивне й чесне кіно порушує питання: що буде після війни? Чим будемо займатися? Що робитимемо з цими землями? Чи готові прийняти повернені території?
Персонажі "Атлантиди" були у війні надто довго й не знають, як жити далі. Але не хочуть повертатися у той стан. І не мають програми реабілітації.
У головних ролях знялися ветерани. Я відчував емоційний біль їхніх героїв. Вони бачили смерті й перенесли свій досвід і стан на екран.
Васянович – гуманіст. Світ після війни насправді не набагато кращий. Але світло в кінці тунелю є. Головний герой закохується. Любов повертає йому жагу до життя.
Стрічка викликає тривожне передчуття. Але після неї залишається присмак. Бо головний герой знаходить надію навіть у безвиході.
"Історія шлюбу" – реж. Ной БАУМБАХ, США
Театральний режисер Чарлі й акторка Ніколь розлучаються. Сперечаються, хто проводитиме більше часу з 11-річним сином. Стрічка детально показує розпад сім'ї. Герої кохали одне одного, але згодом амбіції перемогли любов. Вона прагне стати режисеркою. Він хоче займатися постановками на Бродвеї.
Режисер Ной Баумбах приділяє однаковий час обом персонажам. Чоловік живе в Нью-Йорку. Дружина з Лос-Анджелеса переїхала до нього заради того, щоб разом осісти в театральній тусовці міста. Після розриву повертається до матері. Літають одне до одного, щоб розв'язати проблеми. У певний момент усвідомлюють, як багато грошей витратили на адвокатів. Розуміють, що могли вирішити все самостійно.
Дитина тут – ніби об'єкт. Ділять, як майно. Син залишається з матір'ю в Лос-Анджелесі. Згодом батько отримує там роботу. Використовує будь-яку можливість проводити час із малим.
Баумбаха називали режисером, який замінить Вуді Аллена. Знімає мамблкор – стрічки, в яких багато говорять. Цей фільм – прорив для 50-річного Ноя. Він переріс Аллена, який знімає одне й те саме кіно все життя.
"Історія шлюбу" – це м'який ромком про те, що розлучення – не кінець світу. Чоловік і жінка розуміють, що мають рухатися в різних напрямах. Режисер це не драматизує.
На головні ролі постановник узяв зірок Адама Драйвера і Скарлетт Йоганссон. Для Йоганссон це одна з найкращих ролей – нарешті їй є, що грати. У Драйвера практично кожен фільм видатний. Тут теж його бенефіс.
"Пофарбоване пташеня" – реж. Вацлав МАРГОУЛ, Чехія, Словаччина, Україна
Тригодинний фільм за романом польсько-американського письменника Єжи Косинського – це історія хлопця, який проходить крізь пекло війни. Під часу сеансу у Венеції люди виходили із залу.
Під час Другої світової єврейська пара відправляє 6-річного сина до родичів у село, щоб урятувати від нацистів. Тітка хлопця помирає. Коли він бачить її тіло у кріслі, лякається, з рук випадає гасова лампа, й будинок горить. З цього моменту починається його ходіння по муках.
У першій хвилині стрічки діти спалюють тхора. Звір горить і корчиться в агонії. Головний герой – свідок цієї сцени. Режисер відкриває йому і глядачам натяк на жахіття того, що буде попереду. Спочатку потрапляє до ворожки, яка бачить у ньому вампіра. В якийсь момент закопує хлопця в землю по голову, і його клюють ворони. У селі люди б'ють його палицями, бо він – єврей. Потім опиняється в німфоманки, яка хоче його звабити і злягається з козлом.
"Пофарбоване пташеня" – серйозне випробування для глядача. У фільмі багато насилля. Війна – абсолютне зло, пекло. Нема ніякої моралі. Виживають, як можуть. Це не цілковита чорнуха, але світлих моментів замало.
У цьому темному світі Маргоул окремими точками виділяє людей, які для нього все ж таки залишають якусь надію. Режисер каже, що це чорне-біле кіно, але не чорно-біла історія. Старому німецькому солдату Гансу наказують: "Відведи хлопця і застрель його". А він відводить і наказує малому тікати. Але залишається нацистом, не знімає форму. Всі люди – з різними відтінками чорного й білого.
"Державний похорон" – реж. Сергій Лозниця, Нідерланди, Литва
9 березня 1953-го в Москві, на Красній площі, хоронять Сталіна через чотири дні після його смерті. Режисер Сергій Лозниця змонтував документальний фільм із кінохроніки події.
Торік у Венеції він показав монтажну стрічку "Процес" про сталінські репресії 1930-х."Державний похорон" – її ідейне продовження. Глибоко дослідив тему, реставрував картинку і звук. Використав кадри зйомок десятків операторів.
Лозниця полюбляє вглядатися в обличчя людей, дивитися на їхню реакцію. Сцена, в якій москвичі проходять повз труну зі Сталіним у Кремлі – одна з найдовших. Здається нескінченною. Режисер намагається розшифрувати для себе: чому плачуть за тираном?
Картина передає настрій колективної скорботи з глибокою деталізацією, яскравими червоним і чорним кольорами. Із гучномовців лунають оди вождю, довго перераховують його здобутки. Натовп чергами вишиковується по газети з некрологом.
Фільм "Державний похорон" – найдоступніший і наймасштабніший документ сталінської епохи.
3 
1
Коментарі