Література під час війни – це й обов'язок, і святотатство водночас

Про місію літератури й культури в часи війни спілкувалися з філософом та есеїстом Володимиром Єрмоленком

Які місце й роль читання та писання під час війни?

– Мені здається, що література – це коли ти розповідаєш про те, чого зараз немає прямо тут, тим, кого зараз немає. Це завжди практика розширення досвіду, перенесення в інший світ.

Можемо згадати Аристотелеве поняття катарсису. Я прочитую його так: коли твір дає змогу пропустити через себе емоції та враження, яких ти не маєш. Або яких ніколи не мав і, можливо, не матимеш у житті. Читач або глядач ніби отримує можливість стрибнути в це відчуття, а потім повернутися додому й продовжувати звичне життя.

У цьому сенсі література під час війни є складною річчю. Тому що ця драматична реальність – вона тут. Тобі не треба література, щоб туди пірнути. Адже граничний досвід вже й так із тобою. Або особисто, або через друзів, або через екран телефона.

 

Тоді виникають питання про те, як література можлива після Аушвіцу. Нині замість нього поставте Бучу, Ізюм або будь-яке інше українське місто, що було чи залишається під російською окупацією. І тут ми опиняємося в дилемі. Тому що жодне слово ніколи не висловить цих жахіть. Тобто найбільш нормальна реакція – це мовчання. А воно в нашій культурі присутнє. Особливо в XX столітті, коли було багато страждань і болю, на які часто реагували мовчанням.

Наприклад, я не так багато знаю текстів про Першу світову війну, події 1917–1920 років в українському контексті, які вважав би фантастичними висловлюваннями. Мені здається, тому поколінню, зокрема й розстріляному, не вистачило дистанції, щоб знайти потрібні слова й інтонацію говорити на ці теми.

Отже, потрібна дистанція. У випадку з Голодомором вона з'явилася. У "Жовтому князі" Василя Барки вже є. У нас дистанції щодо нинішньої російсько-української війни, очевидно, немає. Мабуть, все ж таки має минути час. Тоді може вирішитися дилема, що біль не можна виразити словом, яке до того ж може вважатися блюзнірством. З іншого боку, не можемо мовчати.

Як народна культура долала цю дилему, можливо, не замислюючись про неї? Я колись зловив себе на думці, що через поєднання жаху з ніжністю. Українські народні композиції дивовижні в тому, що найстрашніші події описують лагідними й витонченими словами. Як-от серденько, пташенько, дитинонько. Тобто була спроба говорити про біль і смерть через ніжність і любов. Уперше зрозумів це, коли читав тексти пісень, що їх зібрала Марко Вовчок і які насправді стали джерелом натхнення її "Народних оповідань". Де також хоч і йдеться про страждання, але з іншою інтонацією.

Як у нас буде тепер? Побачимо. Література під час війни – це й обов'язок, і святотатство водночас. Як усе це поєднати – велике питання.

Які тексти про російсько-українську війну можна назвати вдалими й сильними?

– На жаль, не можу сказати, що багато читав. Буду банальний, але це, безсумнівно, поезія Сергія Жадана. "Тамплієри" – потужна книжка. У цій збірці горизонталь нашого досвіду війни автор намагається випрямити у вертикаль. Воєнні вірші в нього – психологічні й релігійні. У них завжди якийсь діалог із вертикаллю. Звісно, війна – це вертикаль, але яка веде в пекло. Жадан витягує її як вертикаль у небеса.

Катерина Калитко – прекрасна письменниця й поетка. Наприклад, її вірш "Отче наш", написаний після звільнення Ізюма, – це сильний і пронизливий діалог із Богом як із рівним.

2017 року ми з колегами з громадської організації "Інтерньюз-Україна" створили ініціативу "Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО". У рамках проєкту ми влаштовували зустрічі учасників бойових дій на Донбасі з письменниками, а потім бійці писали власні тексти. 29 розповідей від 22 авторів увійшли до збірки "Голос війни: історії ветеранів". Там були різні й по-своєму цікаві тексти. Тепер кількох із цих людей немає. І як відкривати тепер цю книжку?

Одна з моїх улюблених авторок збірки Ірина Цвіла загинула в перші дні повномасштабного вторгнення Росії. У моїх рідних Броварах є вже вулиця її імені. Неймовірна людина, яка була передусім апофеозом доброти. Уперше пішла добровольцем на фронт 2014 року. А 25 лютого 2022-го загинула разом із чоловіком під час захисту Ірпеня від російських танків. У неї в "Голосі війни" є есей про трояндовий сад. Узагалі мені завжди здавалося цікавим парадоксом, що половина з цих текстів ветеранів – не про війну. Одна авторка написала про автівку. Але читач розуміє це тільки наприкінці, бо до машини звертаються, як до живої істоти: "Як мені тебе бракує, як ти мені допомагала у складну хвилину, як завжди мене могла вислухати". Взагалі багато спогадів про речі. Тепер я це краще розумію, після подорожей зруйнованими містами й селами. На війні набагато сильніше відчувається, що річ – це продовження тебе як людини.

Маємо розуміти, що література про війну – це часто отак. Коли слово сказане, а потім цієї людини немає.

Також важлива репортажна література. Зокрема, прекрасно пишуть репортажі Віра Курико, Наталка Гуменюк. І щоденники війни. Серед тих, хто їх робив, – Олександр Михед.

Частина письменників нині на фронті. Зокрема, Артем Чех, Артем Чапай, Ярина Чорногуз. Водночас вони також пишуть, їх теж можна читати, навіть прямо у фейсбуку.

З іншого боку, з'являються важливі сучасні твори про минуле. Наприклад, "Амадоку" Софії Андрухович я не назвав би романом про цю війну, хоч там ключова частина пов'язана з Донбасом. Мені здається, що все ж таки це приклад, як дистанція допомагає. Адже там неймовірний розділ про Другу світову та Голокост. Письменниці вдалося так написати передусім тому, що взяла оптику дистанції та трішки магічного реалізму.

Отже, можливо, якщо ми ще не готові писати про нинішню війну, то можемо нарешті писати про попередні.

Приблизно ось чим нині займається українська література. Власне, писання для неї відійшло на другий план. На першому – військова, волонтерська та громадська діяльність.

Нині швидше й частіше про війну з'являються поезія, репортажистика, есеї, спогади. А такої великої форми, як роман, треба очікувати в майбутньому.

Що пишете останнім часом?

– Це розрізнені тексти. Здебільшого есеї. Я більше філософ, ніж письменник художньої літератури. Моє завдання просте: розказати про цю війну, але дати відчуття, що це не тільки війна жертв, переживань, емоцій. Донести, що ми також багато що переосмислюємо. Багато філософських понять європейської традиції для нас тепер звучать по-новому. Я намагаюся це переплетення пояснити. Зокрема, це й пуб­ліцистична, есеїстична, полемічна література.

Після початку повномасштабного вторгнення до мене було багато запитів із-за кордону пояснити, хто такі українці. Написав для багатьох видань, зокрема, американських, британських, німецьких, італійських.

У своїх текстах я описую реальність і пояснюю, що таке Україна. Говорю й загалом про цивілізацію. Про те, що це тендітна й незахищена річ, яка може бути зруйнована в один момент. Що завдання культурних діячів – не критикувати свою цивілізацію, як на Заході заведено, а захищати її.

Пишу також про інше сприйняття часу. Тому що мирний світ живе з часом, де відкритий горизонт, і ти можеш планувати на п'ять-сім років. Наше ж відчуття – це час драми. А це швидкий жанр, де ніхто нічого не може чекати. Два мої улюблені драматурги – Шекспір і Леся Українка, водночас друга цілком на рівні першого. У їхніх творах світ постійно руйнується і відновлюється. Кожна сторінка – це світ, що перевертається догори дриґом. Оце і є наша нинішня реальність.

Ейфорія від успіхів на фронті вчора, сьогодні дізнаємося, яке місто знову обстріляне і скільки людей загинуло. Це не світ як рівна лінія, а який змінюється щодня. І де часто якісь дії все перевертають. Маємо розуміти, що це час драми. І можливо, за пів року в нас буде світ абсолютно інший.

Також ділюся міркуваннями на тему зла. Минулого століття з'явився концепт банальності зла Ганни Арендт. Я його ціную, але намагаюся з ним сперечатися. Маємо ставити питання, чому в певний момент з'являються люди, які вважають, що переступання моральних меж дає їм більшу свободу. Це те, що відбувається нині з росіянами. Це те, що відбувалося з нацистами, фашистами тощо. Тобто це така релігія переступу.

Ще багато інших тем і концептів, усталених у європейській культурі, я намагаюся переосмислити. Бо вважаю, що важливо, щоб новий самостійний український голос звучав у всіх сферах. У моєму випадку – у філософії.

Наскільки на Заході знають, розуміють або принаймні зацікавлені у відкритті для себе України й, відповідно, підтримці? І наскільки саме література – дієвий, ефективний спосіб зарадити цьому?

– Література – один зі способів. Не треба перебільшувати її значення. Але нині якраз час іноземцям відкривати українську літературу. Наприклад, у Великій Британії пройшли гастролі вистави "Кассандра" за пое­мою Лесі Українки. Про що вона? Це історія про те, що ти можеш нібито знати правду, але не вірити їй. Кассандра – пророчиця, яка попереджає троянців, що насувається катастрофа. І ніхто їй не вірить. Водночас можна прочитувати як п'єсу про дезінформацію та пропаганду. Тому що там є прекрасні рядки, коли вона веде розмову зі своїм братом Геленом і він говорить, що правда – це насправді тільки інструмент, вона ніколи не може бути голою, її треба прикрашати. Це зображений класичний приклад маніпуляторів і пропагандистів.

Виявляється, Леся понад сто років тому написала про те, що хвилює сьогодні людей у всьому світі. Також поема актуальна через свої паралелі з повномасштабною війною. Американський уряд був Кассандрою. Ніхто йому не вірив. І ми теж. Тобто були сліпцями, цими божевільними, які дивилися на беззаперечні факти й не хотіли вірити. Не знаю, чи є в європейській літературі інший текст, який настільки добре ці речі описує. Отже, маємо діставати й поширювати те, що вже є в нашому культурному архіві, який насправді великий.

Також наші найвідоміші сучасні зірки літератури – Сергій Жадан, Андрій Курков, Оксана Забужко, Юрій Андрухович – активні в усьому світі. Їх багато перекладають, читають, запрошують, дають премії. Без сумніву, це важливі голоси.

Нині іноземці переосмислюють нас як повноправних представників європейської сім'ї, насамперед культурної. Як не змарнувати цього шансу?

– Маємо позбутися думки про те, що є якийсь зразок, який треба імітувати. Для нас тривалий час таким прикладом була Росія. Хоча мені здається, вже навіть Іван Котляревський зламав цей тренд. Він хоча й інспірувався російським письменником Осіповим, але якщо ти відкриваєш їхні "Енеїди", то розумієш, що це два абсолютно різні твори. Звичайно, можна згадати й Тараса Шевченка. У нього абсолютно не було прикладу для його поезії в Росії.

Але й західне мистецтво не варто імітувати. Не треба запитувати, а коли буде великий український роман про війну, коли з'явиться наш Ремарк. Можливо, його не буде. А буде книжка есеїв, репортажів чи поезії.

Для мене важливо, щоб у нас постав філософський текст. У мене немає на це часу, але я розумію, що це важливо, щоб з українського середовища народилася потужна праця, яка відрефлексувала б цю війну. Можливо, це буде якесь моє завдання на майбутнє. Тобто текст, який не згірший, ніж були в таких фігур, як Карл Ясперс, Еріх Фромм. Але у XX столітті європейцям знадобилося два десятиліття після закінчення Другої світової, перш ніж мислителі здійснили революцію у філософії. Коли заявило про себе покоління, яке ми можемо назвати пост- або антитоталітарним, постнацистським. Потрібен час.

Головне, що українська література не має імітувати. І вже цього не робить. Ми тоді станемо видимими, коли нас уже ні з чим не можна буде сплутати. Як не сплутаєш ні з чим латиноамериканський магічний реалізм або балканський стиль.

Ти ніколи не зробиш чогось майбутнього, якщо імітуватимеш минуле. Це взагалі непотрібно. У нас насправді якийсь прорив може відбутися не обов'язково в літературі. Це може бути кіно. А найбільшою українською мистецькою відповіддю на війну нині я вважаю музику. У нас відбувається справжня революція етно. Музиканти, звичайно, певною мірою наслідують світові тренди, але водно­час вони серед найцікавіших нині національних культурних явищ. Якраз сучасний український фольк уже ні з чим не сплутати. Від DakhaBrakha та Мар'яни Садовської до Onuka, Go_A та Kalush Orchestra.

×