"Одного разу друг зрадить тебе, а ворог, у вирішальний момент, врятує життя", – гасло фільму "Жива". Із 24 листопада картина йде в українських кінотеатрах. Сюжет оснований на реальній історії зв'язкової Української повстанської армії Анни Попович. Про знайомство з нею і роботу над стрічкою розповідає режисер та сценарист Тарас ХИМИЧ, 40 років
– Шкіра в упівців була, як у небіжчиків. По п'ять місяців жили під землею у криївках. Удень спали. Вночі готували їжу. Багато читали. Командири примушували напам'ять вчити тексти. Це тренувало мозок. Від браку кисню міг атрофуватися.
З Анною Попович, зв'язковою УПА на позивний "Рожа", познайомився 2012 року. Брав інтерв'ю для документалки "Хроніка Української повстанської армії 1942–1954". Після сибірських таборів їй заборонили повертатися в рідне Прикарпаття. Оселилась під Золочевим на Львівщині. З чоловіком познайомилась на засланні. Я його вже не застав. Жила сама. Через 10 років по поверненню назбирала грошей і побудувала хату за своїм задумом. Це була її мрія. Селяни не любили Анну. Казали: "Зечка якась приїхала із Сибіру". Нижче ліктя не мала лівої руки, але вишивала. Місцеві робили їй неприємні речі. Водночас приходили по поради і позичати гроші. Ніхто її минулим не цікавився, навіть родина чоловіка. Коли раз на тиждень ми почали приїжджати до Анни з камерами, місцеві поступово заінтересувалися нею. Історія Анни перевернула їм мозок. Хтось сніг розчистить, хтось їсти зварить, хтось просто прийде послухати. Відбувався обмін емоціями. І жінка наче вивільнялася від давнього тягаря.
Для документальних фільмів розмовляв із багатьма ветеранами антирадянського визвольного руху – від Закарпаття до Рівненщини. Відчував, що у них залишилась ненависть до ворогів. Анна Попович була єдиною, від кого не йшов цей холод. Наче її не торкнулось усе те страхіття.
Не хочу, аби фільм "Жива" сприймали лише як кіно на актуальну для сучасної України тему – боротьби з окупантами. В майбутньому підручники з історії писатимуть за спогадами учасників подій. Усі вже змучились від ідеологій. Якщо десь працює політична пропаганда – це ознака того, що суспільство відмирає. Не були цікаві Анні Попович ідеологічні засади українського націоналізму, хоча вона їх знала. В якийсь момент треба було чинити добре або погано. Робити вибір. Вона нам постійно казала: "Хлопці, це не про війну кіно має бути, як ви її уявляєте. Все було простіше і страшніше".
Коли довго живеш у бункері, то починаєш мріяти про смерть як про визволення. Знаєш, що помреш, і чекаєш того моменту. І так день за днем.
Побачив розсекречені документи на Анну Попович. Вона двічі намагалася себе підірвати, щоб не потрапити в руки МДБ. І виживала. Двічі намагалась застрелитися – й обидва рази потрапляла в радянський полон.
Хотів зняти людську історію, яка триматиме увагу.
Акторку на головну роль вибрав за очима. Для Ольги Комановської ця робота стала дебютом у кіно. Вона з Івано-Франківського драматичного театру. Після кастингу повіз її до Анни Попович. Того дня піднялась завірюха. Пішки брели через поле, провалювалися у сніг. Хату замело, я мусив розкопувати. Зайшли, Анна подивилася на Ольгу і сказала: "Ти можеш зіграти, лишень дай мені руку". Сіли вдвох і заплакали. Я вийшов надвір.
Ольга входила в роль дуже важко. Зіграти таке складно психологічно. Після зйомки її могло знудити. Анна теж з'являється у фільмі. Зокрема, коли востаннє в житті вийшла на подвір'я. Тримала портрет коханого "Довбуша", коли помирала. Усе село прийшло її ховати. До прем'єри не дожила півтора року. Бачила уривки. Плакала.
35 032 кілометри проїхав своїм автомобілем Volkswagen Amarok режисер стрічки "Жива" Тарас Химич у пошуках місць для зйомок картини. Фільмували на гірському масиві Горгани в Івано-Франківській обл.
– Знімали на крутих схилах. Довкола кедри ростуть, як у тайзі. Кисню не завжди вистачає. Якось до нас навідалась "Самооборона Карпат". Тихо зайшли ззаду, раз – і ми вже оточені. Питають: "Хто такі? Війна в країні, а тут автоматники бігають із зірочками на шапках". Сказали щораз попереджати місцевих, що їдемо на зйомку, – розповідає Тарас Химич
2 
1
Коментарі