Кацапам не потрібні українці – ні в синьо-жовтих національних, ні в червоно-блакитних радянських прапорах

"Замордовані кацапом" – так називатиметься альбом львівського фолк-гурту "Пиріг і Батіг".

– Стане музичною шаною поетам розстріляного Відродження і не тільки, – каже засновник групи Мар'ян Пирожок, розповідає про майбутню платівку

На обкладинці альбому "Замордовані кацапом" буде збатожена мапа України, бо кожна її частина пережила ворожі шмагання. Всюди були свої поети. Наш край увесь у рубцях, і їх треба пам'ятати. Більшість літераторів працювала в Харкові. До столиці радянської України приїздили навіть зі Станіславова. Ми відштовхувалися саме від місця народження героїв. Черкащина, Вінниччина, Полтава – це, напевно, наші найбільші поетичні штати.

 

З Києва буде Вероніка Черняхівська, яку розстріляли 1938-го, й убитий чекістами 1921 року Григорій Чупринка. Останнього, наприклад, шанував Роман Шухевич. Головнокомандувач Української повстанської армії псевдо "Тарас Чупринка" склав з імені та прізвища найулюбленіших поетів – Тараса Шевченка і Григорія Чупринки.

Загалом представимо декілька поколінь наших замордованих культурних героїв. Поруч із представником старої школи Миколою Вороним, якого 1938-го розстріляли з групою селян на Одещині, буде його син Марко – вбитий за рік до смерті батька в урочищі Сандармох. Третю генерацію, вже так зване придушене Відродження, представлять Василь Симоненко і Василь Стус.

Для мене вони герої, бо поклали життя. Митець мусить бути політичною особистістю. Інакше його творчість стане не культурним явищем, а розважально-туристичним.

На жаль, важко мені йде мова киримли. Хочу записати композицію на вірші Номана Челебіджіхана – голови уряду Кримської Демократичної Республіки, якого вбили 1918-го більшовики в Севастополі. Є ідея запросити когось із півострова. Музику виконуватиме "Пиріг і Батіг", наспівуватиме справжній кримчанин або кримчанка.

У мене догмат, що кількість пісень у альбомі не має перевищувати 12. Назбиралося вже на подвійну платівку.

Хочеться, щоб це було не лише яскраво, але й пізнавально. Якийсь один вірш не розкриває автора. Тому, наприклад, від Василя Стуса буде чотири поезії.

Було б круто, якби поезію Вероніки Черняхівської виконав жіночий голос "Дах дотерс". Проєкт вартий вийти за межі "Пирога і Батога". Все залежатиме від того, як на них реагуватимуть інші артисти.

Культурні герої, яким присвячений "Замордовані кацапом", виходять за межі лише поезії. В альбомі буде композитор Микола Леонтович, бо модернізував нашу архаїку. "Щедрик" – це веснівка, в якій ідеться про перенародження, воскресіння світу. Весна ж настала, ластівочка прилетіла, ягнички покотилися. Тобто нове життя починається. Те, що пісня стала новорічною, загалом логічно, бо в поганські часи рік зустрічали навесні, коли все розквітало. І перед тим як почати працювати, людина вітала нову радість ритуальними наспівами.

Колядка є невід'ємною частиною нашого спадку, показує первинну космологію українців. У нас світ заснували три пташки, які радоньку радили. Коли зазираєш в архаїку глибоку, то розумієш, що воно мало б зеволюціонувати на такий рівень, що круть і кайф. Але так не сталося, на жаль.

Якісь поезії об'єднаємо в одну композицію, яку декламуватимемо. У нас майже кінематографічний підхід до драматургії платівки. Про поетів, які не потраплять, хочеться все одно згадати в якихось лекторіях.

Сподіваємося десь до літа підготувати альбом. Це оптимістично, звичайно, але плани приємно подавати, аби бути постійно в роботі. Круто буде, якщо презентація відбудеться вже після нашої перемоги.

Жертвою сталінського терору був і галичанин Василь Бобинський. Вдалося знайти лише п'ять його віршів. У міжвоєнному Львові Василь Бобинський разом із Степаном Тудором були затяті радянофіли. Нещодавно Тудора декомунізували. Пам'ятник зі скандалом демонтували. Але ця людина зробила вагому річ для української поезії. Він один із перевідкривачів творчості Антонича. Не дав йому впасти зовсім у небуття.

Як і в поезії Тудора, в Бобинського геть не проглядається прихильність до комуністичних ідей. Вразив його вірш "Камо" 1921 року, який описує просто реалії нашого часу. Перечитуєш і знову усвідомлюєш, яка між нами й росіянами прірва. І не одна.

Відштовхуючись від якихось історичних аспектів, розумієш, що там не відбувається ментальна еволюція. У Московії не було ні Ренесансу, ні Барокко, ні такого явища, як гуманізм. Тому це теж певний сигнал – будьмо уважні, давайте більше не ставати на ті самі граблі. Бо ми люди добрі, постійно хотіли толерувати росіян. Здавалося, що живемо в демократичному світі ХХІ століття, маємо порозумітися.

Мій радикальний посил альбомом "Замордовані кацапом", що на ворога більше не ведемося, відрізаємо його від свого життєпису конкретно раз і назавжди. Давайте піднімати нашу культуру, історію. І якраз бачитимемо, що їхня практика вбивства не міняється сторіччями. Композитору Миколі Леонтовичу вистрелили в живіт у батьківській хаті. Вбивця-чекіст ще й украв срібні ложки, мешти, піджак.

Ми були не надто уважні до цих закодованих у нашому минулому уроків. Хотіли йти вперед, розвиватись, а доводиться обертатись і дивитися на помилки наших історичних діячів. Зауважувати, на чому спотикались і наші культурні герої.

Бо не можна вестися на демократію і ліберальність хижого сусіда. Про москалів писав і Тарас Шевченко, й Іван Франко – нам здавалося, що їхніми словами не можна керуватися, бо це ж навіть не вчорашній, а позавчорашній день. А виявилося, вони не лише наше сьогодення, а й завтра описували.

У Росії люди не змінюються. Давайте й мову їхню забудемо. Проєкт "Замордовані кацапом" заточений на популяризацію української мови. Настільки в поезії зашифровано її багатство. Стільки слів для себе відкриваю, що деколи доводиться користуватися тлумачником. У мене підхід серйозний: треба знати, про що співаю.

От, наприклад, у Бобинського проста фраза, здається: "Десь дівся келих одоляну, і я в безтямнім танці тану". Виявилося, що одолень-трава – це стара назва валеріани. Цю рослину-оберіг якщо із собою не взяв у мандри, то можеш втрапити в якусь містичну пригоду.

Мені іноді складно назвати себе композитором, бо сама поезія диктує музичну форму. Має ритмічний малюнок, це не просто пісня з куплетами.

Домашнє виконання Василя Симоненка я вже виставив на загал. За музичною концепцією воно в такій формі мені в альбом насправді не підходить, але хай буде – як синґлова версія для ознайомлення. Поезія "В маленьких очах…" така гарна. Нібито йдеться про сьогодення. Рядки

Хай в маленьких очах відбивається світ –

Од маленьких ромашок до стартів великих,

Хай в них світиться синій зеніт,

А не жах од побоїщ диких.

тривожно і бентежно звучать, вражаючи якимсь своїм пророцтвом. Взагалі, матеріал "Замордовані кацапом" забирає не лише час, а й емоції. Можеш не читати новин, але, ознайомившись з цією поезією, ти однаково на одному щаблі перебуваєш із нашою реальністю.

Василя Симоненка підступно вбили 1963-го. Й важливо пам'ятати, що поезії він тоді майже не публікував. Те, що знаємо, видали опісля. Його вбили за те, що поліз в історію. Він, Алла Горська, Лесь Танюк уперше заговорили про масові поховання жертв сталінських репресій у Биківні під Києвом. Це досі вважається найбільшим розстрільним полігоном на території України. І таких уже майже 120 відкрили та продовжують знаходити.

Хижість радянщини ми ще не до кінця збагнули. А скільки поетів було вбито, про яких ми ніколи не дізнаємося.

Михайло Драй-Хмара вразив своєю багатогранністю. У нього я вибрав твір, написаний у в'язниці. Це ж знову-таки акцепція, натяк на тюремну лірику у вигляді російського блатняка. У нас такого явища немає і не перекладається, тому оперую саме цим словом. Знову показую, яка між нами з кацапами культурна різниця.

У Драй-Хмари в поезії є мрійливість, бо українець, коли в тюрмі, не практикує цього хижого простору, не культивує саме кримінальної складової, виходить за межі, думками перебуває деінде.

Часто беру поета із тривожних років, бо резонує із сьогоденням. А поруч краса внутрішнього світу літератора. Показую, що в будь-який час будь-який матеріал однаково має свою емоційність. Не міг приурочити переживання тільки одному стрижню. Бо це може будь-кого довести до божевілля. Тому у віршах разом із реальністю мрії, містика, роздуми про майбутнє чи минуле, просто краса натури.

Не зміг знайти регіонального поета з Коломиї, вирішив між піснями начитати уривок із роману "Спіть, хлопці, спіть" прозаїка Мирослава Ірчана: "Могили Ваші розсіяні по всій широкій Україні. Це здорове зерно, з якого виросте наша свята воля. І прийде час, що посуне тисячами на Ваші могилки вільний народ і цілуватиме землю, що прикрила Вас, і сльозами буде зрошувати її… І дітям маленьким будуть Ваші могилки найвищою наукою. Виростуть вони на таких борців, як Ви. І як треба буде, віддадуть своє життя за рідний край-Україну, як Ви".

Знову починаємо повертатися до спадку й самоповаги. Не дамо нашому краю зникнути, як того хоче ворог.

Якщо бути реалістами, на нас чекає довгий шлях. На деяких власників українського паспорта, видно, навіть 24 лютого не вплинуло. Ні мова, ні культура, ні наш спадок для них нічого не важать. Це теж нагадує трішечки лінію фронту, яка то збільшується, то зменшується. Бо з культурою свого часу програли, от і почалася трагедія. Без твердого культурного шару й нормальної політики не буде. Україна ще не розкрилася як слід.

Це процес невпинний – аби лише ми не давали знову ворожим мацакам пхатися до нас. Постійно слід тримати метафоричний щит і крокувати вперед. Зупинятися не можна. Тому й доводиться весь час наводити приклади сторічної давнини – аби люди нарешті збагнули, наскільки важко буде відрізати оцю ракову пухлину псевдовеликої русской культури, якщо знову дати їй заповзти.

Якщо в тебе немає культурного обличчя, то і світові немає чого показати. Це добре розуміють росіяни. Тому і шлейф їхнього геноциду українців тягнеться так довго. Велика частина наших митців розстріляного Відродження були щирими комуністами. Але все одно їх знеживили. Кацапам не потрібні українці – ні в синьо-жовтих націо­нальних, ні в червоно-блакитних радянських прапорах. От і тепер прийшли на нашу землю "спасать своих", ну бо тут стояли пам'ятники Пушкіну.

×