Історія – це поліцейський. Карає народи, які не чують голосів із минулого

261 презентація, відкрита лекція, виступ відбулися на Х Міжнародному фестивалі "Книжковий арсенал". Тривав у Києві з 23 по 27 червня. Торік не відбувся через пандемію

Середа, 23 червня

18:15

– Два слова, які найчастіше чує подорожній, – "куди" і "звідки", – каже львівська художниця й письменниця, співзасновниця творчої майстерні "Аґрафка" Романа Романишин, 36 років. Їхню з Андрієм Лесівим пізнавальну книжку-картинку про рух "Куди і звідки" назвали найкрасивішим українським виданням. Отримала гранпрі конкурсу "Найкращий книжковий дизайн 2021" на відкритті Книжкового арсеналу. Також перемогла в номінації "Дитяча книга". Представлятиме Україну на міжнародному конкурсі книжкового дизайну в Німеччині.

– На 64 сторінках розповідаємо про мандри людей, тварин, рослин, – продовжує Романа. – Про подорожі заради торгівлі чи завоювання, відпочинку чи виживання, наукові експедиції та паломництво.

Ідея виникла, коли очікували на запізнілий рейс в аеропорту. Спостерігали, як багато людей кудись поспішають.

Під час створення ілюстрацій спиралися на естетику мап і планів міст, транспортних схем, навігаційних вказівників, хронофотографії кінця XIX століття, роботи італійських художників-футуристів початку ХХ століття.

 

Четвер, 24 червня

12:11

– Розвіюю два міфи. Що фемінізм в Україну імпортували зі Штатів 1991-го. І що він ворожий національній ідеї, – каже Віра Агеєва, 62 роки, на презентації книжки "Бунтарки: нові жінки і модерна нація". Містить 12 есеїв про українських письменниць. – Ідея українського фемінізму утверджувалася від середини ХІХ століття. Тоді це називали емансипацією. Письменниці руйнували засади патріархату.

Перша світова стала межею. У 1920-ті суттєво покоротшали спідниці. Бо чоловіки пішли на війну, а жінки мали працювати, швидко рухатися, їздити в трамваї. Відреагувала не лише мода. Становище жінок змінилося. Вони зайняли робочі місця чоловіків і дали собі раду.

Людмила Старицька, донька письменника, з аристократичної родини, 1913 року написала п'єсу "Крила" про поєднання материнства та кар'єри. Коли російські війська зайняли Галичину й відправили полонених українців у Сибір, вона їде туди, щоб їм допомогти. Створює волонтерську мережу. Замість Михайла Грушевського працює редакторкою "Літературно-наукового вісника", бореться з цензурою. Посприяла створенню Центральної Ради.

Олена Пчілка – перша українська жінка-академік. Займалася етнографією, укладала словники. В часи українізації вона почала перекладати оперні лібрето. Коли російський тенор Леонід Соболєв приїхав в Україну на гастролі, сказав: Онєгін українською звучить краще.

Завершує книжку-есей про Ірину Вільде – зірку міжвоєнного Львова. Вона популярна, отримує престижні премії, пише феміністичні повісті. Під час Другої світової забезпечує харчами Українську повстанську армію. Вона перша жінка, яка 1964 року отримала Шевченківську премію за роман "Сестри Річинські". Оксана Забужко каже, що не стала би письменницею без Вільде.

17:35

– Не вірю, що білоруська мова стане панівною в Білорусі. Російськоімперська присутність буде ще довго, – каже письменник 46-річний Ольгерд Бахаревич на поетичних читаннях "Вірші свободи з Білорусі". Читає поезію "Собаколови":

"Їдуть собаколови. Уже – на сусідній вулиці".

Його думку розвиває поет 48-річний Андрій Хаданович:

"Мова Пушкіна стала мовою Путіна й режиму Лукашенка. А білоруська – синонімом свободи". На футболці напис англійською "Мости замість стін".

– В'язниця – це неприємний піонертабір, де вожаті-наглядачі – справжнісінькі чорти, які не пускають гуляти, – ділиться досвідом колишній політв'язень, поет і співак 34-річний Володимир Лянкевич. – Те, що ми існуємо в Білорусі, залишаючись собою, дратує владу. Для них це дорівнює протесту.

Читає вірш: "Дайте мені таблетку від голови! Я не хочу, щоб у мене була голова. Я не хочу бачити це свавілля. Нема? Влада з'їла всі таблетки від голови сама?"

19:40

На вуличній сцені письменник Тарас Прохасько, 53 роки, презентує збірку "Бо так є" з текстами 2000–2010 років.

– Я біолог за освітою, – каже. – Завжди подобалися експерименти. Треба придумати сюжет, чого хочеш досягнути, як це зробити. Готовий переживати різні речі, про які потім розповідаю. В давні часи, коли письменників було мало, вони брали на себе всякі паскудства. Су­спільство їм дозволяло робити заборонене і про це писати. А люди, які не мали такого досвіду, отримували полегшення, коли читали.

Перевидання текстів через 20 років теж експеримент. Ми любимо новинки. За цим забуваємо, що було перед тим.

Люблю перечитувати львівські газети 1930–1940-х. Там усі матеріали мали продовження. Газета "Діло" пише, що пані Евеліна Цап упала в яму, яку залишили будівничі. А за кілька днів друкує, як вона почувається, де лікується. Тепер мало які речі мають продовження. Ми не знаємо, чим закінчилася історія. Це недолік миготливого читання. Мені стало цікаво, чи пройде моя проза випробування часом.

П'ятниця, 25 червня

19:40

– 30 відсотків роману "І будуть люди" вирізала радянська цензура. Прибрала головну лінію про Голодомор і насильницьку колективізацію, – розповідає генеральний директор харківського видавництва "Фоліо" 53-річний Олександр Красовицький. Представляє перевидання твору Анатолія Дімарова "І будуть люди" 1964-го про життя кількох родин на Полтавщині.

– Вперше видали версію без купюр, рукопис якої знайшов і передав син автора Сергій Дімаров. У книжці майже тисяча сторінок. Стала бестселером – перші тисяча примірників швидко закінчилися. У липні побачимо другий наклад і наступні томи.

Завдяки тому, що зберіг повні тексти, маємо можливість показати, що в нас був той самий великий роман, який шукають. Подає правдиву панораму української історії з початку до середини XX століття. Зокрема, найтрагічніші сторінки життя селянства. Мабуть, єдиний твір, який настільки детальний та охоплює такий великий період.

– Батько описав історію своєї сім'ї, а фактично – України, – говорить Сергій Дімаров, 70 років. – Намагався не відходити від правди.

Субота, 26 червня

12:20

– Усе почалося, коли я вперше скуштувала борщ десятки років тому. Став для мене дверима в українську культуру, – каже фінська письменниця 44-річна Софі Оксанен під час презентації роману "Собачий майданчик". Долучилася до події онлайн, записала відео з містечка Хаухо.

Головна героїня повертається в Україну після роботи моделлю в Європі. Поринає в галузь комерційного донорства яйцеклітин. Працює координаторкою. Підшуковує та вербує жінок, серед яких опиняється її знайома з дитинства, за сюжетом.

Український переклад випустило київське видавництво "Комора".

– Очікувала, що після Революції гідності та початку війни фінські видавництва почнуть публікувати українських авторів, – продовжує Оксанен. – Та цього не сталося. Подумала, може, мені самій слід написати про Україну. У нордичних країнах не розуміють, як корупція впливає на життя українців і наскільки повільний процес її викорінення. Не мені вам про це розповідати. Але я звертаюся до читачів за межами України.

Неділя, 27 червня

13:45

– Ми як країна ще не відбулися, не стали самодостатніми, вільними, незалежними. Сьогодні все ще окуповані російською мовою та навіть гірше – ментальністю. Совєцькими догмами, стереотипами, брехнею від влади, яка хоче будувати не Україну, а Малоросію, – каже письменник, колишній посол України у США, Канаді, Мексиці та Ізраїлі Юрій Щербак, 86 років. Представляє оновлену редакцію трилогії "Час". Вийшла в київському видавництві "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА".

Дія антиутопії відбувається впродовж 2077–2084 років, у період та після глобальної війни. Головний герой – генерал військової розвідки Ігор Гайдук, який стає диктатором України.

– Ми повинні весь час думати про високе, – продовжує Щербак. – Розумію, що це немодне слово. Але історія – це не вчителька, яка каже дітям, як треба діяти за тих чи інших обставин. Вона – жорстокий поліцейський, спочатку мовчить, а потім карає народи, які не чують голосів із минулого.

Комплекс меншовартості ще живе в нас. Весь час думаємо: ми вже відомі у світі чи ні? Та дуже відомі. На нас дивляться сотні розвідок, працюють над Україною в генеральних штабах.

Ми недооцінюємо себе і свою націю. Маємо бути іронічні, скептичні, критичні щодо себе. Але розуміти, що ми народ, який має майбутнє і який переможе.

16:35

– В Україні були 4 мільйони прямих жертв Голодомору і пів мільйона непрямих (питання про кількість жертв Голодомору в Україні залишається відкритим. Більшість науковців обстоює цифру в понад 7 млн осіб. – Країна). Загинули більше, ніж від голоду в Росії та Казахстані разом узятих, – каже французький історик 70-річний Ніколя Верт. Книжка "Голод у СРСР. 1930 роки" вийшла у Франції торік. – Моє завдання – донести правду, яку на Заході мало знають. Я себе запитував: чим відрізняється голод в Україні від інших регіонів? Дійшов висновку, що мав специфіку. З початку 1930-х понад 60 відсотків актів опору колективізації відбувалися в Україні. Це було продовження спротиву селянства політиці воєнного комунізму з 1918 року.

Українці вважалися національною єдністю, яка виявляє непокору. Тому режим вживав безпрецедентні заходи. Зокрема, включав села до чорних списків. Означали закриття магазинів, припинення торгівлі, вилучення буквально всього, що було в господарствах. Найжорстокіше – блокування сіл кордонами військових.

Аналіз різного за хронологією і територіями голоду дає змогу виділити, що в Україні був цілеспрямований, методичний геноцид українського народу.

Про Голодомор усі були в курсі – французи, німці, британці. Але мовчали. Вважали, що все ж таки варто підтримувати відносини з СРСР.

У Франції головна травма суспільства у XX столітті – це 1,3 мільйона жертв Першої світової. У кожному селі є пам'ятник з іменами. А в Україні 4 мільйони загинули, й ніхто про це не говорив. Понад 30 років пишу про темні сторони радянської історії. У Франції добре знають про злочини нацизму, але не сталінської системи.

Книжка має коштувати не менш як 80 гривень

100 кг літератури привезло на Книжковий арсенал білоруське видавни­ц­тво "Янушкевіч".

– Їхали втрьох легковиком. На кордоні казали, що у приватних справах. Бо довелося би оформлювати експорт, чекати на дозвіл, платити податки, – розповідає видавець з Мінська Андрій Янушкевич, 45 років. Розмовляємо в останній день фестивалю. Білорус у червоних шортах і білій футболці. За таке поєднання кольорів на батьківщині його затримали б. Бо нагадують національний прапор – заборонений режимом Лукашенка.

– Це дало змогу продавати книжки в Києві дешевше. Що в нас коштує 320 гривень, тут віддаємо по 270. Набираємо потенційних читачів з України.

Каже, рекламу їм зробила білоруська влада.

– Роман "Собаки Європи" Ольгерда Бахаревича, який також приїхав на Арсенал, визнали екстремістським, – продовжує Янушкевич. – 80 днів додатковий наклад арештований на литовському кордоні. Ми друкуємося у Вільнюсі. Вперше режим оголосив небезпечним для себе художній твір (в одному розділі антиутопії "Собаки Європи" описана Білорусь після поглинання Росією. – Країна). До того не раз забороняли політологічну й історичну літературу. Зараз, наприклад, в чорних списках нонфікшн "Белорусский Донбасс" про білорусів, які воюють в Україні по обидва боки конфлікту. Бачив цю книжку на стенді видавниц­тва "Фоліо".

Ми робили ставку на Бахаревича. Всі екземпляри його автобіографії "Мае дзевяностыя" і роману "Апошняя кніга пана А." розійшлися в четвер. Українці також купують поезію. Це, напевно, найлегший і найцікавіший спосіб познайомитися з мовою. Продали всі збірки Юлії Тимофеєвої і Дар'ї Белькевич. Беруть переклади. Наприклад, фанати "Гаррі Поттера" чи "Відьмака" колекціонують улюблений твір різними мовами. Білоруською ми видали австрійця Даніеля Кельмана раніше за росіян і українців. За популярністю серед сучасної німецькомовної літератури автор поступається лише "Парфумеру" Патріка Зюскінда. Раніше за Росію й Україну ми переклали й нобелівську лауреатку з Німеччини Герту Мюллер. Її роман "Сьогодні я не хотіла би тебе зустріти" про допит і катування жінки в поліції актуальний у Білорусі. Хотів придбати на Арсеналі зібрання творів Станіслава Лема й останній роман Юрія Андруховича "Радіо ніч", бо плануємо переклади. Відкладав на останній день, а вони закінчилися. Завтра шукатиму в книгарнях.

В Україні книговидавництво розвинуте. Література дає авторам змогу жити з творчості, це соціальний ліфт. У нас теж так буде, коли отримаємо ковток свободи.

До ятки "Книги з Білорусі" підходить жінка в окулярах. Бере збірку шведської поетеси Іди Лінде в білоруському перекладі "29 недасланых лістоў". Питає ціну.

– Як вы лічыце, якая яе вартасць? Не сароміцеся, – відповідає Янушкевич.

– Вважаю, що кожна книжка має коштувати не менш як 80 гривень, – каже жінка.

– Я вам аддам за 50.

текст: Іван СТОЛЯРЧУК

×