Хочу, щоб у зайця був характер

"Український письменник, який перший з іноземців став класиком американської дитячої літератури", – написала про киянина Валерія Горбачова газета New York Times. За 22 роки він намалював і видав у США 50 книжок

Уcі коти у мене руді, бо у дитячій книжці характер треба яскравіший. Акцентую на їхніх запальності й непосидючості, а фон тоді роблю приглушеніший. Ілюстровані книжки – свого роду театр, де кожна картина повинна бути як сцена у п'єсі, провідною до наступної. Починаю з невеликих ескізів, наче крихітної розкадровки. Пишу текст англійською та російською. Якщо у цей момент хто гляне на розкадровку, може подумати, що я – божевільний.

У Союзі сам одночасно намалював і написав багато книжок. Серіал про Хрюшу виходив у Києві, згодом переробляв його для Москви, а потім ще й для Фінляндії. В Америці виявилося, що не один я такий розумний. Тут безліч художників і письменників – в одній особі. Деякі мої малюнки з радянського періоду кочують в американські книжки. Ще коли працював у "Перці", на кожному свіжому номері ручкою удосконалював власні ж карикатури. Хрюшу для Москви і фінів малював заново. Це диво, яке дане художникам, – шанс виправити власні твори. У житті таке неможливо. Який народився, такий і помреш.

Picture book – це не книжка-картинка, а книжка-образ. Тут їх виходить безліч. Тільки в Нью-Йорку сім великих видавництв, і все це – хмарочоси. Мій приятель – поляк, талановитий чоловік, років на 15 молодший – посварився з американськими видавцями через свій гонор. Занадто концентрувався на деталях, міг через них і образити. Зараз живе у Японії, процвітає. Одного року його визнали  найкращим художником країни, і він мав спіч перед імператором. Говорив японською. Мене називає лінивим, бо в мене і англійська погана. Це так, бо я старий приїхав до США. Однак редакторка каже: вперше бачу, щоб людина нормально не розмовляла англійською, але мала власний літературний стиль.

Тут їх виходить безліч. Тільки в Нью-Йорку сім великих видавництв, і все це – хмарочоси

Любив свого героя, порося Хрюшу. Хоч у США повна свобода творчості, але інша ментальність і вимоги до дитячої книжки. Треба, щоб головний герой був або хороший, або дуже хороший, або чудовий. А Хрюша – живий хлопчик, норовливий. Соціально-філософські смисли в американській дитячій літературі не потрібні. Дитина любить тата, маму, друзів. У книжці може бути ігрова ситуація і більше нічого. Рicture book – це лише для дитини. А от мульт­фільм – і для батьків, із якими вона прийшла в кінотеатр. Тому фільми наповнюють думками, духовними, соціальними контекстами. Дитина наскільки зрозуміє – настільки і буде. Книжка ж – тільки для неї. Вона її господар, батьки лише на ніч читають шість рядків, які є на сторінці. ­Дитяча книжка коштує 17 доларів, її купують бібліотеки, видавництва перепродають права в інші країни. Конкуренція шалена.

Є видавництва, за якими стоять величезні корпорації. Дружина одного з моїх роботодавців тримає магазини одягу по всій Америці. Приходив до них у гості – тоді я вперше побував вдома у мільярдерів. Квартира – це весь 33-й поверх хмарочоса. Скрізь портрети предків, а в одній з кімнат я помітив на стіні свою листівку, яку колись за 15 хвилин намалював на Різдво. Узяли її в рамочку. Зрозумів: якщо у своїй справі не шкодуватимеш себе, видаватимеш на максимумі можливостей, в Америці будеш потрібний завжди.

В Україні в мене виходила книжка "Як дружити з дракончиком?" – про небезпеку дитячих ігор із вогнем. Тоді якраз закидали роботою, поспішав і трохи "зіжмакав" її. Хоча історія хороша, "Детская литература" хотіла в Москві перевидати, але я поїхав у Америку. Тут зробив зовсім іншу книжку з цією ж назвою. Про хлопчика, який у своєму світі фантазій дружить із драконом. Старшу сестру це дратує – вона реалістка і весь час ставить брата на місце, щоб він спустився з хмар. Книжка потрапила в New York Times. Рецензію в Times має одне видання з тисячі. Наступного дня почали дзвонити звідусіль. Тут реагують дуже швидко.

Роблю все дитяче, тільки на замовлення одного видавництва малюю комікси для дорослих. Нещодавно запропонували створити автобіографію в малюнках на 200 сторінок. Пропозиція полестила, але відмовився: вони не змогли запропонувати аванс, щоб я рік протримався. А життя дороге. Хоча дуже хотілося такої роботи.

Подобається вираз Конан Дойла "Людина – це нісенітниця, головне – її твори". Якщо механік зіпсує мені машину, не любитиму його, навіть якщо він добрий сім'янин. Так само лікаря, що робить вас інвалідом. Тут не кажуть: ти художник або письменник, тут головне – чи ти відомий. Якщо ти знаний лікар, інженер, водопровідник – тебе поважають. Але всі видавці, які мене оточують, думають не лише про гроші, а про своє призначення в світі. Приятелька просиділа 10 років у глухому африканському селі, навчала дітей англійської мови, не боялася заразитися страшними хворобами – така особистість. Тут величезна різноманітність людей. Їдеш у транспорті – й усі обличчя гарні. Коли ілюстрував в Україні твори Георгія Почепцова, малював людей. В Америці це бізнес. Якщо в тебе щось виходить, вимагають повторювати, а не експериментувати.

Людина нормально не розмовляє англійською, але має власний літературний стиль

Анатолій Василенко, з яким разом працювали у "Перці", а після роботи тинялися Києвом, казав: "Вовк Діснея, вовк японських художників і твій – це різні тварини". Неважливо, спеціаліст ти по вовках чи зайцях, малюєш портрет, об'єм, рух. Хочу, щоб у зайця був характер. Американці кажуть: мусиш мати свій голос. Школа соцреалізму вимагала намалювати схоже, скопіювати те, що Бог створив. А Богові цього не треба. Своє щось зроби, власний світ, а не співай, наче чукча – що бачу довкола. Хоча на Заході в іншу крайність впадають. В художній академії не вчать інструмента, лише творчості. Олівер Джефферс із Лондона зробив успішну в Британії книжку, переїхав до Нью-Йорка, де отримував замовлення за замовленням. Із погляду Київської художньої академії він малює дуже погано. Але має свій почерк, створив власний світ, і його книжки розкуповують, як гарячий хліб.

Онуки всі мої книжки люблять, навіть їдять із ними. На жаль, не читають і не говорять російською. Я увесь час у майстерні, тільки приходжу-пообнімаю їх, вони – мене. Не дуже вправний із малечею. Коли працював у "Веселці", казали, що вмію з дітьми спільну мову знаходити. Так виходить інтуїтивно. Коли ж із малими поруч, навіть не знаю, про що розмовляти з ними – хіба питати, як справи у школі.

Один із журналів продав мої образи корпорації, яка розмістила їх на одязі, шкільних ранцях, плакатах. Розчулює, що хтось носитиме моїх звірят на бейсбольній кепці. Дуже важливо, коли ти комусь потрібний. Бо іноді нападає депресія, яке лайно роблю, – і жах бере.

Американці – читаюча нація. У метро всі якщо не з паперовими, то електронними книжками. Був момент кризи у дитячому книговиданні два роки тому, коли комп'ютери вибили паперовий формат із ринку. Але друкована книжка знову розкручується, я маю багато дзвінків із пропозиціями. Комп'ютерні ігри, хоч би як розвивали, все-таки притуплюють і відбивають охоту читати. Тут дитячі твори видають шикарно, із суперобкладинкою, на 30–40 сторінок. Книжку купують, бо дитина любить її як річ, предмет, закохується у ці картинки.

Маю контракти на два роки вперед. На все творчо привнесене буде попит, доки народжуються люди, які творять. Знайомий із Японії казав, що там обожнюють дитячу книжку. На презентації новинок у театрах продають недешеві квитки. Автор на сцені представляє свій витвір перед переповненим залом. Потім до нього підходить молода японка, тисне руку, для них це – як поцілувати. "Хочу бути вашою гьорлфренд", – каже.

×