"Гроші не українські, тож можна не підозрювати підсуджування"

"Книгою року BBC-2021" назвали роман 36-річного Артема Чеха "Хто ти такий?" про відносини школяра Тимофія й ветерана афганської війни Фелікса. Події розгортаються в Черкасах у 1990-х. В основі твору – дитячі й підліткові спогади та історія сім'ї автора. Випустило чернівецьке видавництво Meridian Czernowitz.

"Дитячою книгою року" стала повість 43-річного Петра Яценка "Союз радянських речей". Вийшла в київському видавництві "Портал".

У категорії "Есеїстика" перемогла збірка 84-річного Андрія Содомори "Про що писати" від львівського видавництва "Апріорі".

Лауреат у кожній номінації отримав тисячу фунтів стерлінгів – 36 тисяч гривень.

Про результати конкурсу розмірковують член журі, журналіст 44-річний Вадим КАРП'ЯК і літературна критикиня 43-річна Тетяна ТРОФИМЕНКО

 

Вадим КАРП'ЯК:

– В українській літературі зараз тренд на 1990-ті. Підросло покоління, яке тоді зростало й тепер осмислює. Не зможемо позбутися цієї суспільної травми, доки не матимемо достатньої кількості текстів про ту епоху – художніх, наукових, історичних, поетичних.

Наша увага до 1990-х збігається зі світовим культурним трендом. Тільки на Заході ця мода викликана пієтетом перед нібито останнім десятиліттям, коли все було спокійно. В нас же це була зовсім інша доба, немає спокуси її ідеалізувати. Переважно виживали. Значною мірою сформувалися, але не відрефлексували остаточно. Тільки так зробимо ґрунт, щоб розвиватися далі.

"Хто ти такий" Артема Чеха – глибокий і майстерний роман про дорослішання і пошук відповідей, яких, можливо, немає. Епоха постає такою, якою він її бачив, – незатишною. Це опис особистого досвіду. Саме тим і цінний для культури та історії. Але премію дали не за те, що написав про 1990-ті. Є сукупність причин. Один із головних персонажів – афганець із посттравматичним синдромом. Можна провести паралелі між Феліксом і ветеранами російсько-української війни.

Спілкувався з двома британськими психологами, які приїжджали консультувати українських. Походили тиждень по Києву і кажуть: "Та у вас усе суспільство – із пост­травматичним стресовим розладом". Бо в XX столітті жило у страху і постійно перебувало в травмі. Перша світова, колективізація, Голодомор, Друга світова, Чорнобиль, розвал СРСР, 1990-ті. А тепер Донбас.

Твір не обмежується цими очевидними рівнями. Також можна сприйняти як роман про підліткові проблеми або про провінційне місто. В хорошій літературі оптика читання може бути різна.

Артема Чеха варто читати тому, що там ви впізнаєте як не себе, то обов'язково когось зі знайомих. Ця книжка – дзеркало, що не бреше. В ньому можна побачити суспільство, з якого ми виросли.

Із коротких списків номінантів відтворення і аналіз 1990-х є також у збірках новел Сергія Осоки "Три лини для Марії" та есеїв Ольги Карі "Компот із патисонів". Перший автор лірично описує стосунки в селі. Це така емоційно забарвлена поезія у прозі. В Карі – спогади про дорослішання в добу повного дефіциту, де немає ні що їсти, ні в що одягнутися, ні прокладок.

"Дитячою книгою року" став "Союз радянських речей" – спокійна й цікава відповідь на популярну серед підлітків тему СРСР. Молодь і діти мають спокусу ідеалізувати цю епоху. Це нормально – цікавитися тим, що було до них. Маємо відповідати їм. Книжка робить це без агітації, фахово. Навіть трохи відсторонено описує, не прикрашаючи й не очорнюючи.

Повість Яценка написана як спілкування батька із сином. Автор пояснює, як тоді жили, чим гралися, що їли й пили. Ці питання ставить мені мій 13-річний малий. У нього є окрема тема розмов – "тату, хочу з тобою поговорити про Радянський Союз". Чому пам'ятники оці стоять і кому вони, чому так вулиці по-дивному називаються, чому їмо салат олів'є, чому не можна було піти й купити Lego. Що, кока-коли не було? І сухих сніданків? Ігноруючи ці запитання, заганяємо травму глибше. Це як витіснення пам'яті про Голодомор, яка до нас повертається. Так само не треба витісняти її про Союз. Це частина нашої історії, нікуди не дінемося. А поряд є Росія, яка має свої варіанти відповідей і всіляко їх пропагує й підсовує.

Найкраща есеїстика – збірка "Про що писати". Містить елегантні інтелектуальні роздуми перекладача Андрія Содомори про життя, людей, античність. Це есеїстика в класичному сенсі цього слова. Неспішна та вдумлива. Тексти, яких нам бракує. Живемо у світі поспіху, 280 знаків твіттера і навіть довгих постів у фейсбуку вже не читають. У світі постійних історій, яких ми спраглі. Нам серіали заміняють товсті романи. Хочемо щось класно і швидко. Нам би всім треба скинути швидкості. Содомора повертає до цінності читання повільного та глибокого. Бо це також і задоволення для мозку, не тільки для серця.

Тетяна ТРОФИМЕНКО:

– Добре, що "Книга року BBC" не прив'язана до українських інституцій. Незаангажований гравець, ніби відсторонений погляд збоку. Гроші не українські, тож можна не підозрювати корупції чи підсуджування. Це спонукає ставитися до нагороди серйозно. Можна не погоджуватися з вибором експертів, але він принаймні зрозумілий.

Журі "Книги року" вміє здивувати. Нагородження "Доці" Тамари Горіха Зерня 2019-го та "Юпака" "Сайгона" 2020-го були несподіваним визнанням людей поза літературною тусівкою. Думала, цього разу оберуть ніжний терапевтичний роман "Спитайте Мієчку" Євгенії Кузнєцової. Дебютантка в художній літературі написала на емоціях книжку про важливість місця, де відпочиваєш від проблем, нормалізуєш свій психічний стан і відновлюєшся емоційно. Зрезонувало з багатьма читачами, перед­усім жінками. Але несподіванка виявилася в перемозі чергового твору вже знаного автора з нагородами.

"Хто ти такий?" – пересічний для творчості Артема Чеха роман. Мені найбільше імпонує його "Точка нуль", яку писав під час перебування в АТО. Там досягнув як письменник максимуму у стилі й емоціях переживання. Все решта, що він пише, – це експлуатація теми 1990-х і травматичного дитинства.

Компліменти на адресу нового роману звучать, бо багатьом відгукується історія закомплексованого й нереалізованого хлопця. Батько його не задовольняє як авторитет. І тут з'являється маскулінний брутальний афганець. Старший чоловік, який ділиться досвідом із підлітком, вводить його у складний і небезпечний світ. Дає зразок, як треба в цьому суспільстві жити й поводитися. Напевно, для більшості читачів значущість твору – в цьому.

Образ Фелікса – свіжий для нашої літератури. Але у книжці немає нічого нового, що могло би принципово схвилювати чи шокувати. Український читач звик до зображення тяжких 1990-х. Чех просто піймав цю хвилю. Рухаючись в іншому напрямку, міг би дати більше як письменник.

Не погоджуюся, що сучасна українська література не відрефлексувала 1990-ті. Починаючи від ранніх творів Юрія Андруховича й закінчуючи сучасними авторами, навіть тими, хто вже їх не застав, максимум у дитинстві, але повертаються до цього. Як Ольга Карі з її "Компотом із патисонів". Не всі, хто пише про ту епоху, кон'юнктурники. Але цей елемент є. Як і з ба­гатьма травматичними історичними темами.

Я в конкурсі вболівала за "Три лини для Марії" Сергія Осоки. Один із найкращих авторів покоління, яке йде, умовно, після Сергія Жадана. Двотисячники – яскраві поети. Зокрема, Олег Коцарев, Дмитро Лазуткін, Вано Крюґер, Ірина Шувалова, Катерина Бабкіна, Анна Малігон. А якби мене запитали, хто з них найсильніший прозаїк, я задумалася б. Осока все-таки своєрідний. Має впізнаваний стиль. Так, у нього трохи архаїчна тематика – село та його протиставлення з містом, дитинство. Ідеалізований образ сільської баби, яка захищає теж травмованого в лихоліттях хлопця. Постійно в цій темі вариться. За це закидають одноманітність. Але на рівні стилю здається найсильнішим серед сучасних.

Дитяча – не моя сфера. Але маю підозру, що книжка Петра Яценка теж перемогла, бо ідеологічно наснажена. Говорить про пізньорадянське минуле – епоху дефіциту, і не в позитивному ключі.

З короткого списку есеїстики вибір Андрія Содомори – оптимальний. Цікавий і як перекладач давніх текстів, і як есеїст. Але моя книжка року в цій категорії – двотомник літературознавця Михайла Назаренка "Крім Кобзаря". Містить твори авторів XIX століття і тексти Назаренка про персоналії. Крім Кобзаря – не в тому сенсі, що відкидаємо Шевченка. А в тому, кого ще маємо в тогочасній українській літературі. Феноменальна за рівнем наукового опрацювання. І бомбічне почуття гумору. Так писати про нашу літературу нікому не вдавалося. Спочатку тому, що було не заведено в літературознавстві жартувати й іронізувати. А зараз просто багато хто не має сміливості. Назаренко її має і відкриває нам XIX століття, якого ми не знали.

Раніше нарікали, що в нас немає масової літератури. Зараз її вдосталь. Мені ж не вистачає інтелектуальних глибших творів, але про сучасність. Бо історичні теж добре представлені. А от рефлексій сьогодення мало. Саме тому я в захваті від "Там, де вітер" Любка Дереша та "За спиною" Гаськи Шиян. Пишуть про наші проблеми тут і зараз. Про людей, з якими спілкуємося.

З'являються молоді цікаві автори. Як Ілля Макаренко. Невідомий у широких колах автор став фіналістом "Книги року" з дебютним романом "Магнум" про донецького заробіт­чанина в португальському Лісабоні. Таких текстів теж має бути більше. Ми тривалий час жили на максимальному вияві емоцій. І зараз продовжуємо. Зокрема, через війну на Донбасі. Але в такому емоційному надриві довго існувати неможливо. Тому терапевтична психологічна проза також важлива.

×