50 мільйонів гривень потрібно на ремонт Будинку кіно
Понеділок, 17:00. Гардеробниця столичного Будинку кіно за столом дивиться поперед себе. Підперла щоку рукою. У холі стоять великі вазони з квітами, ряд червоних стільців. У тиші рипнули двері. Зі службового входу йде кінокритик Сергій Тримбач, 68 років. Він – заступник голови Спілки кінематографістів, якій належить будівля. Піднімається поверхом вище до стінгазети. У лівому її кутку гуашшю на синьому тлі виведене посилання на сторінку Спілки у Facebook.
– Кажуть, несучасно, зараз можна все надрукувати. Хай лишається. Це передає унікальний дух наших стін, – говорить Сергій Васильович. Тримає портфель. – Мода повертається. Я до мами в Олександрію як приїжджав, постійно казав: "Нащо тобі ці крепдешинові плаття. Повикидай". – "Мине років п'ять-вісім, і вони знову стануть модні", – відповідала. У Нью-Йорку якось зайшов у магазин і остовпів – потрапив в універмаг дитинства. Там цінують подібний вінтаж.
В іншому кутку стінгазети – привітання ювілярам-спілчанам. Наймолодшому – 70 років. Найстаршому – 90. Біля імен жінок замість років зображені букетики пролісків.
– Раніше життя тут було інтенсивніше. У Спілці народився фестиваль "Молодість". Ще років 15 тому його проводили в Будинку кіно. Зали ломилися. Люди сиділи й лежали у проходах. Зі студентів грошей не брали. Кипіло спілкування по кафе, коридорах. А на останніх "Молодостях", що тепер проводять по кінотеатрах, – напівпорожні зали.
Ще кілька років тому в нас відбувався фестиваль документального кіно про права людини Docudays. Його керівник Геннадій Кофман розповідав, як іноземні кінематографісти просили не переїжджати звідси, бо тут – атмосфера. Перебралися в "Жовтень". Я казав: "Побачите, чим це кінчиться".
Сергій Васильович веде до свого кабінету на третьому поверсі. Ділить його з головою Спілки – режисером Олесем Янчуком. На столі стоять клавіатура без комп'ютера, старий мережевий радіоприймач. На стінах – портрети колишніх голів Спілки, морські пейзажі художниці по костюмах "Тіней забутих предків" Лідії Байкової.
– А це нам подарувала "Кінопанорама", яка фактично не працює, – Сергій Тримбач повертається до портрета Олександра Довженка. – Власник вирішив перепрофільовувати кінотеатр. "Україна" теж не працює. Два кінотеатри закрили в центрі Києва. Нібито продали. Міська влада протестувала, але програла суди.
За Януковича мені двічі говорили, що Будинок кіно доведеться віддати. Я відповідав: "Погано ви знаєте кінематографістів, ми кіпіш влаштуємо на весь світ".
Будинок кіно звели на спілчанські гроші 1974 року. А сьогодні збудувати одну кімнату не можемо собі дозволити. Потрібно 50–60 мільйонів гривень на ремонт, сучасну апаратуру, комунікації.
Раніше було виробництво. Бюро пропаганди на одних тільки фотолистівках з акторами заробляло мільйони. Продавали по 5 копійок в усіх кіосках. Їх колекціонували, на них збирали автографи. У кожної дівчини мали бути такі фотокартки.
Видавали журнал "Новини кіноекрана". Тираж – під 400 тисяч. Звідти вирізали фотографії з фільмів, портрети акторів. Також випускали календарі, платівки з музикою зі стрічок.
Кінематографісти за гонорар їздили із фільмами на зустрічі в колгоспи, на заводи. Якось я за чотири-п'ять днів лекцій заробив 500 карбованців при тодішній середній зарплаті у 150.
Сергій Тримбач сідає у м'яке крісло за інкрустованим дерев'яним столиком.
– Однією з фішок Будинку кіно були закриті перегляди іноземних стрічок, що не мали шансів вийти в радянський прокат. На показах могли бути тільки члени Спілки. Ще когось кожен міг привести з собою. І приводили – незрідка перукарів, продавців магазинів. По блату. Тоді за гроші мало що вирішувалося. Послуга за послугу. Скажімо, спілчанин або працівник Будинку кіно запрошує співробітника Центрального гастроному. Зате через два дні він тому дзвонив і казав: "Мені, будь ласка, кілограмчик вирізки". Або "Я тебе – в Будинок кіно, а ти мені – модну стрижку".
Потрапити на закритий показ було престижно. Наступного дня на роботі поважно говорили: "Учора був у Будинку кіно, Фелліні дивився. А поруч сиділи Лариса Кадочникова, Раїса Недашківська". Ажіотаж був такий, що сюди пролазили через вікна, туалети, через дах. А зараз і кінематографісти рідко ходять на покази. Кажеш: "Завтра буде фільм новий". – "В інтернеті подивлюся".
2009-го Сергій Тримбач став головою Спілки кінематографістів. Був на посаді два терміни поспіль.
– Я хотів омолодити Спілку, – продовжує. – Спершу вдавалося. Прийшли режисери Дмитро Томашпольський, Володимир Тихий. Запропонували новий формат роботи. В один із перших вечорів були задіяні всі зали, фойє. Багато молодого, свіжого, фантазійного. Потім на кіно почали виділяти гроші. Кінематографісти пішли у виробництво. Їм стало не до спілчанських проблем. Моїм наступником на посаді став режисер 40-річний Тарас Ткаченко. Та через півроку звільнився. Гадаю, трохи злякався, що це заважатиме йому знімати. В радянські часи виробництво фільмів було комфортніше. Пригадую, як Іван Миколайчук говорив: "Надягаю костюм, який по ролі, і тиждень ходжу в ньому по студії, вживаюся, пробую грим". Кому сьогодні дозволять щось подібне?
Що раніше знімали місяць, зараз – за два дні. Лариса Кадочникова прославилася роллю Марічки в "Тінях забутих предків". Ролі там – кілька знімальних тижнів, за сьогоднішніми мірками. А вона заради стрічки звільнилася з московського театру "Современник". Приїхала на студію імені Олександра Довженка і рік працювала над роллю. У Карпатах знімальна група пробула півроку.
Раніше режисер зняв фільм – і місяць-два отримує зарплату. Ще півроку – 60–70 відсотків. А зараз почнеш агітувати молоду людину займатися спілчанською роботою, а тобі кажуть: "У мене немає часу". Гроші заробляють, хапаються за все. У них кожна хвилина розписана на два тижні вперед.
На каналі "Культура" мав донедавна авторську програму "Територія кіно". Запросив 30-річного актора. Він саме знявся в помітній картині. Під час підготовки до запису дивлюся: у нього 73 ролі. А я більшість із них не дивився. Бо це серіали. Про яку Спілку думати, коли йому аби відіспатися.
Із Сергієм Васильовичем заходимо в кафе на два ряди столиків. Пахне смаженим.
– Тут донедавна постійно бував Давид Черкаський, – каже Тримбач про режисера-мультиплікатора. Він помер у жовтні торік. – Приходив на покази в Синій зал. Сідав у першому ряду. Хвилин 20 дивився на екран. Потім ішов сюди. Перехиляв чарку і повертався на своє місце. Через хвилин 20 знову – чап-чап у кафе.
Із-за стійки виглядає світловолоса Лариса Миколаївна, 59 років. Вона сидить із калькулятором і перебирає чеки. Працює тут 26 років.
– Коли я тільки сюди прийшла, практично щодня були прем'єри. Багато фестивалів. Тепер старше покоління майже відійшло. А молодь десь спілкується, але не тут. У Facebook, – жінка переходить на російську. – Недавно еще приходил Черкасский. Каждый день звонил, спрашивал, что здесь происходит. Потом появлялся, и начинало все крутиться. Сейчас эту роль выполняет Лариса Кадочникова. Садится под своей фотографией на стене. Прекрасно выглядит.
Прошу каву по-турецьки й негазовану воду. Віддаю 35 грн.
– У нас рецепты советской кухни, – відкриває пачку дешевої меленої кави Лариса Миколаївна. – Пытались предлагать современные блюда, но люди просят котлету по-киевски. Даже молодежь. Приходят специально покушать фаршированый помидор, наполеон. Лариса Кадочникова любит наши десерты, рыбку. Черкасскому нравилась буженина. Ее делаем сами. Заказывал, как он говорил, школьные котлетки, пирожки с горохом. И конечно же – водочку. Давид Янович говорил: еврей всегда должен быть немножечко пьяненький.
– 1986 року був реформаторський з'їзд Спілки. Раптом зі сцени оголосили: "Слово имеет режиссер Давид Черкасский", – додає Сергій Тримбач. – Усі зацікавилися, бо ніколи його не бачили на трибуні. Давид Янович бадьоро вийшов і каже: "Ребята, я только что из ресторана. Коньяк подорожал на 7 копеек. Это нехорошо". І пішов. Свідомо "опустив" засідання. Мовляв, хлопці, тихше, є речі вічні.
Ближче до 19:00 до кафе сходяться люди. Починається кінопоказ.
Компанія за столиком під стіною тихо заспівує "Как здорово, что все мы здесь сегодня собрались". Дві жінки на барі замовляють чай. Лариса Миколаївна заливає пакетик.
– Это у вас такой чай? Что вы раньше не сказали?
– У нас другого нет. Вам в ресторан "Вавилон" этажом ниже. Там заваривают в чайничках. И кофе у нас тоже одного вида, – ставить на пісок джезву з кавою. Тріснутою мензуркою відмірює горілку клієнтові.
– Разбилась, – каже. – Верить в приметы или нет?
У залі глядачі чекають на повоєнний американський мюзикл за участю актора Денні Кея, сина українських євреїв. Глядачів – майже повний зал.
– Цветочки зацвели на Гидропарке? – жінка в каракулевому береті запитує в проході знайому із зав'язаним на шиї шаликом.
– Еще нет. В субботу погуляла там час, потом пошла в консерваторию. На выходных там отличные фортепианные концерты.
Позаду чую розмову двох жінок про сеанси гіпнозу.
За тиждень під вечір актриса 81-річна Лариса Кадочникова піднімається службовими сходами Будинку кіно. Вона у шкіряних штанях, у вухах великі срібні сережки-кільця, темне волосся розпущене. На грудях – широке кольє зі штучним червоним камінням. Заходить у кафе. Тут сидить один клієнт. Лариса Валентинівна йде до столика з табличкою "резерв".
– Это – мое место, – каже. – Когда прихожу и за этим столиком сидят свои, сразу поднимаются, извиняются. Если незнакомые – персонал просит пересесть. Бывает, каждый день заглядываю. Смеемся, болтаем.
Кадочникова сідає спиною до свого портрета на стіні – кадру з фільму "Білий птах із чорною ознакою" Юрія Іллєнка. На фото актрисі – 33 роки.
– Роль в "Птахе" – одна из лучших моих работ, – розповідає. – Она отличается от Марички "В тенях забытых предков". Маричка – более цельная. А в этой роли – разброс в душе: три брата, троих любит. Разрывается, как вся страна тогда, во времена Второй мировой войны.
Некоторые режиссеры обижаются, что их на этом панно нет. Раньше много было талантливых, объединенных идеей создания украинского кинематографа. Их начали разъединять. Был такой партийный деятель Иванов. Он сказал: "Если вас, режиссеров, разъединить, украинского кино не станет". Первым толчком стал арест Параджанова. Когда пять лет просидел ни за что и вышел больным человеком, кино уже не было. А сейчас? Молодежи не вижу. Может, они снимают что-то новое, со свежим взглядом. Так докажите. Пока наблюдаю удручающее и мрачное кино. Жизнь такая.
Александр Денисенко сделал хороший фильм о Шевченко "Тарас. Возвращение". Продюсер переживает, что ни один кинотеатр не хочет взять. Государство выделяет деньги на картину о нашем первом поэте, а они говорят: зритель не пойдет.
Лариса Валентинівна йде до бару. Повертається з чаєм і круасаном.
– Самое страшное будет, если этот дом купят, – продовжує. – И оставят один этаж для Союза. Сейчас приходится сдавать залы в аренду. Видишь совершенно не знакомых людей и понимаешь: иначе не выжить. Счета за газ, за свет – чудовищные. Здесь необходимо поменять аппаратуру. Для этого нужны меценаты. Я два раза искала деньги на постановку спектакля. Так и не нашла спонсора, хотя деньги небольшие. Они очень мило отвечают: да, да, мы подумаем. А потом исчезают.
Запитую, чи багатії бачили фільми за її участю.
– "Тени", думаю, да, – повільно колотить чай актриса. – Во всяком случае неприлично признаться в обратном. А "Білий птах", наверное, нет.
Глядач хоче, щоб його дурили
– У СРСР кіно було друге за прибутковістю виробництва після горілки, – розповідає Сергій Тримбач, заступник голови Спілки кінематографістів України.
– Вважали, що все пов'язане з ідеологією, повинно бути доступне. Квитки для дітей коштували від 10 копійок. Ми, студенти, ходили в кіно щодня. Денні сеанси – по 25 копійок.
Аж тут кіно втратило ідеологічне значення. На зламі 1980–1990 років кінематографісти вирішили, що глядач любить правду, якою його обділяли. Заходилися знімати правду. Хоча масовий глядач хоче, щоб його дурили. Він весь день тяжко працює, увечері вмикає телевізор, а його носом тикають у чиїсь проблеми. Публіка почала відвертатися від кіно.
До того ж пішла велика хвиля іноземних стрічок – фантазійних, пригодницьких. Правди, реалізму в них і близько не було. Дивилися з відеокасет у відеосалонах. Кінотеатри почали занепадати. На цій хвилі Будинок кіно теж став втрачати магію.
3 
1
Коментарі