Довженко-центру досі не нанадали статусу Державного фонду фільмів

Понад 20 тисяч підписів набрала на сайті Кабінету міністрів електронна петиція з вимогою скасувати реорганізацію Національного центру Олександра Довженка в Києві. Відповідний наказ видало Державне агентство з питань кіно. У Довженко-центрі рішення називають фактичною ліквідацією національного кіноархіву, який з 1994 року зберігає, досліджує та популяризує українську кіноспадщину

– Почуваєтеся комфортніше після засідання Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики, на якому Держкіно рекомендували скасувати наказ щодо так званої реорганізації? – запитуємо виконувачку обов'язків директора Довженко-центру Олену Гончарук, 46 років.

 

Сідаємо в її кабінеті. Між нами стіл. Під прозорою стільницею видно книжку "Кінематографічна ревізія Донбасу", бейджики з численних українських і закордонних кінофестивалів, уламки російської ракети, що 24 лютого впала за 200 м від Центру.

– Якби не бурхлива реакція громадськості, представників кіногалузі, то багато небажаних процесів уже запустили б, – каже Гончарук. – Суспільство раніше вже проковтнуло конкурс на керівника Держкіно (наприкінці 2019-го єдиним кандидатом на посаду голови Держкіно була генеральною продюсеркою Одеського кінофестивалю Юлія Сінькевич. Не пройшла співбесіди. Кабінет міністрів керівником призначив Марину Кудерчук. Раніше працювала заступником голови Запорізької ОДА з аграрних питань. – Країна), кризу Українського культурного фонду.

Російська агресія показує: або ти йдеш до кінця, або тебе з'їдять. Тому нині спільнота розуміє, що такі речі не мають бути просто запиті водою. Бо це свідчить про те, що в органах управління щось ненормально. Відреагували продюсери та режисери, тобто люди, які задають тон.

Це вдруге Довженко-центр винесли окремим питанням на комітет гуманітарної політики. Бо торік був скандал навколо спроби приватизації наших корпусів із мовчазної згоди Мінкульту. Але через розголос і наше звернення до всіх органів влади це припинилося.

Порадувало, що ми на комітеті говорили не так про недопрацювання Довженко-центру – помилки є в будь-якої інституції, – як обговорювали розвиток, майбутнє.

Наказ про реорганізацію містив у собі передання ваших повноважень установам, про які ніхто ніколи не чув, наприклад, Науковому центру кінематографії України, що з моменту заснування за часів Януковича ­2011-го не здійснював жодної діяльності, не має штату, відповідних компетенцій.

– 24 серпня Довженко-центр направив до Кабміну й Офісу президента заяву про те, чому ми вважаємо, що цей наказ шкідливий і небезпечний. Озвучили пропозиції щодо того, як це можна врегулювати. І перший крок – надання колекції Довженко-центру статусу Державного фонду фільмів.

У нас уже є лист від Асоціації європейських кінематек. Чекаємо на такий від FIAF – Міжнародної федерації ­кіноархівів. Польська кіноакадемія звернулася до президента України з вимогою втрутитися. Бо дії Держкіно підважують усі вимоги щодо допомоги Україні закордонних партнерів. Від влади реакції досі не бачимо.

Після повномасштабного вторгнення Росії Мінкульт виявив безпорадність у питанні евакуації музеїв із зони бойових дій. Не отримавши рекомендацій від держави, як діяти, ви розглядали якийсь план Б, як рятувати національну кіноспадщину?

– Пропозиції щодо евакуації були з-за кордону. Зверталися впливові європейські кіностудії. Ці запити направляли на Мінкульт, оскільки охорона спадщини є в його прямому підпорядкуванні. Держ­кіно таких функцій не має. У відповідь жодної реакції. А оскільки це державна колекція, ми не можемо її самостійно у валізах перевезти будь-куди – ні по Україні, ні за кордон.

Коли розпочалося вторгнення, то перші, хто нам узагалі зміг надати якісь консультації, – це були міжнародні інституції. FIAF, Міжнародна рада музеїв ICOM та ЮНЕСКО. Збирали в себе фахівців, які працювали в зонах конфлікту, вони нам радили й підказували. Готові були допомагати транспортом, але з дозволу уряду. Міністерство почало реагувати за кілька тижнів після вторгнення. Хоча ми писали до них листи ще на початку лютого.

Це системна некомпетентність чи що, на вашу думку? Як іще можна пояснити таке ставлення до культурної спадщини?

– Не виключаю упередженості саме щодо Довженко-центру. Упродовж не одного року статусу фільмофонду так і не надали. Хоча це не заважало Центру виконувати повністю всі відповідні функції. Тобто ми збирали колекцію фільмів, до стрічок долучалося все, що стосується їх створення. Довженко-центр першим в Україні заговорив про ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління – державна кінематографічна організація, яка діяла з 1922-го до 1930-го. – Країна). Про той період українського кіно навіть у вузах не розповідають.

Маючи розмаїту колекцію, ми отримали нагоду й можливість розповідати про кіно масштабно. Не просто ретроспективно, що десь колись. А поєднувати це із сучасним кіномистецтвом. Щоб відчувалася спадковість у культурі.

1994 року, коли Довженко-центр виник, Україна фактично починала відновлювати свою історію, збирати по крихтах і складати себе як пазл. Українського кіно офіційно не було. Лише якісь окремі спроби, натяки. І прекрасно, що ­1994-го цю інституцію хтось вигадав. Уявив як місце, куди буде все стікатися. Тобто був період акумуляції цього ресурсу, відновлення свого кінематографічного ДНК. Щоб потім у середині 2000-х Центр відкрився і тут з'явилися відвідувачі, почалися перші публічні заходи.

 

Як вас обізвали, "веселий балаган"?

– Так, це товаришу Ростиславу Карандєєву (перший заступник міністра культури та інформаційної політики. – Країна) маємо завдячувати цим визначенням. Те, що вони називають балаганом, – це рух до глядача. Тобто ми почали вже ділитися акумульованим знанням. Центр дає можливість занурення в українське кіно.

Міністерство не хотіло визнавати цю колекцію багато років. Можливо, їм бракує законодавчої клепки. Чи тому, що Центр сам визначав політику, як розвиватися. А якщо говорити про некомпетентність, колись у Міністерстві культури існував сильний відділ, який займався спадщиною. ­2014-го його очолював Василь Рожко. Коли Росія вторглася в Україну і під загрозою опинилося багато пам'ятних місць, музеїв, заповідників, почали розробляти алгоритми дій, як рятувати національне надбання. Законодавство – один із важливих запобіжників. Бо навіть якщо наші мистецькі твори чи історичні документи опиняються на ворожій території, вони захищені законом і в нас є право в майбутньому апелювати щодо їх повернення. А якщо ця колекція Довженко-центру законом не захищена, то її начебто немає.

Якщо вже хтось накинув оком на будівлю Довженко-центру, ділянку землі під ним, то можна ж виділити інше місце, створити належні умови. І не було б такого галасу, Україна не зганьбилася б на весь світ.

– Я передивлялася положення про діяльність Держкіно – схоже, ніби це якийсь карально-контролюючий орган. Не той, що сприяє розвитку. І це тривожні дзвіночки про тоталітарність.

Є ще момент такої собі більшовицької примітивності. Бажання перекроїти все по-своєму. Але суспільство вимагає нині пояснення та обґрунтування. Навіть діти у школі, коли ставиш перед ними завдання, питають "навіщо?" Ви хочете зробити реорганізацію Довженко-центру, який є успішним? На підставі чого?

Голова Держкіно Марина Кудерчук пуб­лічно оголосила, що ви не успішні.

– Те, що вона наводить, – це маніпуляція. Говорить, що Довженко-центр заробляє на оренді. Я сказала б, що залучає кошти для розвитку державної інституції. Спочатку через ковід орендарі державного майна мали знижку 50 відсотків, а з початком війни їх узагалі звільнили від оплати. Тобто ми цих коштів тепер не отримуємо. Але треба також порушувати питання не тільки, звідки гроші приходять, але й у що вкладаються. У те, щоб підтримати збереження української кіноспадщини. Нашими ресурсами користуються освітні заклади, продюсери, режисери, журналісти, міжнародні фестивалі, волонтери. Нині фільми з нашого фільмофонду демонструють у всьому світі. У програмах, які організують Держкіно, МЗС України. Ми ці стрічки готуємо: оцифровуємо, робимо мінімальну реставрацію, перекладаємо субтитри. Завдяки тому, що в нас є збережений, доглянутий і ще й досліджений фільмофонд, маємо можливість і право щось про кіномистецтво розповідати й захоп­лювати ним.

Усе впирається в житловий комплекс, який має постати на місці Довженко-­центру?

– Схоже, що так, бо від Держкіно немає об'єктивних пояснень. Можемо здогадуватися. Але, звісно, коли відбувається поруч будівництво, то на кого думатимеш? І тому добре, що ця дискусія вийшла в публічний простір. Я переконана, що серед забудовників є люди, все-таки налаштовані хоч щось зберігати, а не тільки все перетворювати на комерційне нерухоме майно. Законодавство ставить їх в умови, коли доводиться шукати шляхи обходу. І органи управління якимось чином благословляють ці не зовсім прозорі схеми. Тобто в нас досі нормально не працює система інвестиційних договорів. Хоча це здорова практика, коли власник комерційної структури отримує щось, що потрібно йому, але водночас робить благо для міста.

У забудовника був проєкт реконструкції площі. Ми коментували, вносили свої корективи і візію щодо того, як має інтегруватися з Довженко-центром. Хотіли би цей простір використовувати для розумного дозвілля. Те, що називається edutainment. Голосіївський район є доволі привабливим, але водночас тут не так багато культурних локацій, де люди можуть відпочити.

Які найближчі плани Центру?

– До 95-річчя української анімації спадщину Укранімафільму систематизували. Привели до ладу канали в соцмережах, які її демонструють. Кінознавці записали низку інтерв'ю з мультиплікаторами, які малювали наші найвідоміші мультики. Восени мала відбутися виставка. Подавали проєкт на УКФ, бо самотужки нині ми не зможемо це реалізувати. Сподіваємося, що презентація цього дослідження відбудеться.

У листопаді має відкриватися великий проєкт у Мадриді, присвячений українському авангарду.

Трактор із "Землі" Довженка поїде в Іспанію?

– Ні, трактор у нас невиїзний, він же чоловічої статі. Там мають бути представлені образотворче мистецтво й кінематограф. Куратор цієї виставки – Костянтин Акінша. Проєкт важливий, має перефокусувати мистецтвознавство на те, що український авангард існує. Бо Росія активно підминала під себе мистецтво цього періоду. Займаємося тим, щоб підкреслити: Олександр Довженко не російський режисер, а український. Дзиґу Вертова й Михайла Кауфмана ми не можемо назвати українцями. Але найцікавіші програмні кінопроєкти ці митці реалізували тут. Виїхали з Росії, бо там починався тиск. І Україна, а саме ВУФКУ, дала можливість їм проявити талант по повній.

Ще в нас на видання очікує книжка, присвячена Казимирові Малевичу й кінематографу. Можливо, ми її все-таки зможемо видати цьогоріч.

Ще анонсували виставку про кіно 1990-х.

– Цей заготовлений проєкт, сподіваюся, ще відбудеться. Минулого року програв "Гопаку в небі".

Кому?

– Вважали за потрібне до 30-річчя незалежності переосмислити кіноспадщину 1990-х. Подавалися на УКФ, але не пройшли. Держава вирішила профінансувати танцюристів, які виконали гопак на летовищі, піднялися в небо, спустилися на парашутах і знову станцювали.

Після розпаду Радянського Союзу було захопливо ходити в кінотеатр на нові українські фільми, які почали з'являтися.

– Цікавий період був. Кіно, наприклад, могли бандити фінансувати.

Пригадую, що в дитинстві була традиція в бабусі в селі по суботах ходити в кіно. Тодішні жорсткі, моторошні фільми "Меня зовут Арлекино" "Беларусьфільму" або мосфільмівська "Авария – дочь мента" закарбувалися як символи епохи тотальної безнадії. А тепер, коли я нагадала собі українські фільми 1990-х "Шамара" Наталії Андрейченко, "Івін А." Ігоря Черницького – це зовсім інший канон. У них є відчуття краху, зламу, але водночас ці картини естетично привабливі, поетичні, ліричні.

Це або кричуща некомпетентність, або державна зрада

400 афіш українських радянських фільмів зберігають в архіві Довженко-центру.

– Також маємо документи, пов'язані з історією їхнього створення, сценарії, службові записки зі студій. Особисті архіви кінематографістів, нотатки, які вони робили під час зйомок. Є фото зі знімальних майданчиків. І величезна бібліотека книжок, пов'язаних з історією українського кіно. Можливо, найбільш цілісна в Україні, – розповідає керівник кіноархіву Олександр Телюк, 37 років. – Найдавніший фільм колекції – 1909 року. Зберігся на неатрибутованій плівці, ще нітратна, легкозаймиста. Делікатна в обслуговуванні.

Деякі фільми знаходили в європейських кіноархівах. Документальна картина "Людина і мавпа" про розвиток дитини та шимпанзе 1929 року режисера Андрія Вінницького повернулася до нас із Токіо з японськими інтертитрами.

Практично всі стрічки після 1922-го ми отримали за останні 12 років, коли ще був контакт із російським Госфильмофондом. Поштучно з Москви хитрощами чи якимось іншим способом їх повертали. У нас дивом збереглися кілька студентських фільмів російських митців, які навчалися чи проходили стажування в Україні. Це був наш обмінний фонд. Але десь півтора десятка картин з української кіноспадщини так і залишилося в Росії.

Ми вели довгі й безуспішні перемовини щодо фільму "Брехня". Це екранізація Володимира Винниченка 1918 року. За Гетьманату Павла Скоропадського теж знімали кіно. Влада тоді швидко змінювалася. Режисер В'ячеслав Вісковський не встиг домонтувати стрічку. Але в нас є сценарій "Брехні", тож можна було реконструювати, про що цей фільм.

Тривалий час вважалося, що "Кіра Кіраліна" 1927-го є лише в Росії. Але торік прибула в наш фільмофонд із Німеччини. Це експресивна драма зі східним колоритом, екранізація популярного на той час роману румуна Панаїта Істраті, який спирається на балканську народну баладу про двічі продану в арабські гареми красуню.

Цей рік наш науковий відділ присвятив дослідженню анімації. Дізналися, що всі мультфільми, які випускали на Київнаукфільмі, були українськомовні. Потім для всесоюзного прокату їх дублювали російською. Українських копій було 30, а переозвучених 300. Шанс зберегтися в російськомовної версії значно більший. Як сталося із класичною комедією "За двома зайцями" 1961-го, яку лише нещодавно знову змогли показати з оригінальною українською доріжкою.

Є надія, що наші найзнаменитіші мультики "Острів скарбів" та "Аліса в Задзеркаллі" теж колись побачимо українською.

404 одиниці зберігання має Музей кіно при Довженко-центрі.

– Зберігаємо кіноспадщину в широкому значенні цього слова, – каже головна мистецтвознавиця музею Марина Скирда, 58 років. – Тобто нас цікавить фільм як кінцевий результат, але з іншого боку – все, що стосується творчих і виробничих процесів. Для кожної групи наших предметів, документів хотіли зробити найкращі умови зберігання.

Структурні підрозділи Довженко-центру розділили на фільмофонд, архів і музей. Плівка має температурно-вологісний режим, для паперу інші умови потрібні, а в нас іще є метал, пластик, скло. Твори декораційного мистецтва, реквізит із китового вуса, картону. У розділі "Кінотехніка" є, наприклад, батискаф, який створили у 1960-х документалісти з Київнаукфільму спеціально для підводних зйомок. Не хотіли нічим поступатися французькому досліднику океану Жак-Іву Кусто.

Держкіно робить вигляд, що не розуміє цінності цілісності нашої колекції. Хоче її розділити й роздати по різних установах. Наприклад, у фільмофонді є всесвітньо відома стрічка Дзиґи Ветрова "Людина з кіноапаратом". У нас в архіві збереглася прокатна афіша цього фільму німецькою мовою. У музеї – французька камера Debrie Parvo, яка є своєрідним "персонажем фільму".

Міжнародна федерація кіноархівів збентежена, бо українська кіноспадщина є частиною світової. Ніякого розпорошення, знищення, розподілення не може бути – це написано в установчих документах FIAF. Оскільки вони не суперечать українському законодавству у сфері охорони пам'яток, то ми виконуємо всі свої зобов'язання. Дотримуємося наукових норм зі зберігання, вивчення. Доносимо до людей наші надбання, дослідження.

Керівництво Держкіно всіляко демонструє нерозуміння цінності Центру як культурної інституції. До нас підходять із критеріями, це прибутково чи ні. Хоча є така організаційно-правова форма, як некомерційне держпідприємство. Дає можливість пускати свої прибутки на власний розвиток. Після реформи це стосується, наприклад, медичних установ.

Держкіно намагається нас розділити і якусь частину повернути в минуле, в державну установу. Такі існують лише на дотації від уряду. Не мають жодних коштів на розвиток – лише зарплата, комуналка й охорона. Майже всі державні музеї в Україні тому і стагнують. Статус держпідприємства дає можливість заробляти, що ми й робили в доковідний час.

Навіщо нищити інституцію, ділити на три частини, практично унеможливлюючи розвиток кожної з трьох? Тобто купа запитань. Бо Держкіно ніяк не пояснює рішення про реорганізацію Довженко-центру. Це або кричуща некомпетентність, недбалість, або державна зрада. Бо підривання під час війни діяльності провідної культурної інституції по-іншому не назвеш.

7000 художніх, анімаційних, документальних та науково-популярних фільмів здебільшого українського виробництва зберігають у фільмофонді Довженко-центру.

– Кожен робочий день починається із включення бактерицидних ламп і запису температури й вологи повітря. Плівка боїться перепаду, в коробці утвориться конденсат, а від цього різні грибки, – розповідає головна контролерка фільмофонду Ніна Степанова, 71 рік. – Наше завдання: зберегти те, що є на будь-яких носіях – плівці, цифрі. За 28 років жодної одиниці зберігання не списали. Лише продовжили життя. Кожен фільм на плівці перевіряємо раз на три-чотири роки. Контролюємо технічний і фотографічний стан. Радянська плівка "Свема" вигорає, стає однотонна пурпурова, фіолетова чи коричнева. Але якщо є лише одна копія, все одно зберігаємо. Під час сканування чи оцифровування кольори вирівнюємо. Японська Fujі має м'якше зображення, в американської Kodak картинка яскравіша. Але чорно-біла і 100 років зберігає свою якість, бо в ній срібло. Недаремно ж Кіра Муратова і в 2000-х знімала в ч/б.

Я працюю з плівкою понад 50 років. Фонд сформувався в основному з того, що залишилося на кінокопіювальній фабриці. Потім уже було розпорядження студіям – Довженка, Одеській, Ялтинській. І вихідні матеріали, що ще залишалися в них, передали нам. Після обробки ми ще змогли отримати позитивні копії нормальної якості.

У кіно прийшов раз, і його покинути неможливо. 1969-го влаштувалася сюди контролером. Зали для перегляду в нас так і збереглися з тих часів, на два екрани. Тобто людина сиділа й контролювала одразу два фільми. Моя бабуся говорила: "Оце ви дивитеся кіно, і вам платять за це гроші?" Але нам було й цього мало, після 8 годин на роботі ще й у кінотеатри ходили. Часто питають, який мій улюблений фільм. Олександр Довженко – геній, його вивчають у всьому світі. Найбільше люблю його "Ягідку кохання", кожен кадр пам'ятаю. З останнього, навесні відкрила для себе документальний фільм Олесі Моргунець-Ісаєнко "І кожна річка". Його якраз принесли здавати у фонд, у прокаті буде восени. Від картини отримала задоволення, порушує проблему забруднення річок. Саме подання неймовірне – не помічаєш, як минають ті 70 хвилин.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×