"Ця війна триває не першу сотню років"

Україна стане головною в Європі

– Побачив, що книжка надрукована в Києві 7 квітня. Не звертаючи уваги на обкладинку, зрозумів, що мушу її купити. Це важливий документ. Перша ластівка перемоги, – розповідає медіа-експерт Олексій Ковжун, 56 років.

Розмовляємо про культуру і презентацію України у світі після 24 лютого.

Що то за книжка була?

– "Camera lucida. Нотування фотографії" – хрестоматійне дослідження французького філософа Ролана Барта, видавництво Moksop – RED ZET Editions

Як реагуєте на візити світових зірок в Україну останнім часом?

– Дивує, тобто засмучує, реакція людей, які кажуть: "Ні фіга собі, до нас U2 приїхали". Бо у фразі "U2 приїхали до України" ключове слово "Україна". Адже тут народжується новий світ і тут треба бути. І зірки це розуміють. Хто не був, той лох.

 

У Девіда Гілмора з Pink Floyd невістка – українка.

– Онуки – українки. Але треба визнати, що його версія "Червоної калини" жахлива. І це знову-таки ілюстрація про нову кров. Тобто неймовірно вітальний Андрій Хливнюк із нашою старою мелодією й імениті, впливові та старі Pink Floyd, які грають якусь хєрню. Це ще раз показує, що Україна потрібна Європі. Бо ми прикольні, класні. А вони підтягуються.

Свою версію "Калини" записали десятки музикантів – від Казахстану до Південної Кореї.

– Крім хайпу, оскільки це шоу-бізнес, там ще є момент щирості. Світ вражає масштаб нашої звитяги. Цього навіть більше, ніж цинічного розрахунку "давай зробимо кавер на українську пісеньку, воно класно розійдеться". Думаю, що це, радше, історія про "вау, це пригода, треба брати участь, там відбуваються жахливі і прекрасні речі".

Гімн Січових стрільців "Ой у лузі червона калина" Андрій Хливнюк заспівав офігенно. Тому й потрапила у нерв. Артист вразив мужністю. Пішов не просто стояти на блокпосту або збирати гроші на армію, що теж круто. А він воює, навіть уже має поранення. І це не те, що очікуєш від зірки естради. Але головне – фантастична мелодія, яку він неймовірно виконав акапельно. І оскільки узяв маленьку частину пісні, стала ще й простою, з точки зору невеликої кількості слів, і її могли легко повторити поляки, французи, литовці.

Усі побачили, що Україна – крута, а русня – гівно й покидьки. Ми платимо непомірну ціну життями наших громадян. Вісім мільйонів – у вимушеній еміграції. Навіть не знаю, з чим це порівняти в новітній історії. Але ми отримаємо головне місце в Європі та статус світового гравця. Набуваємо суб'єктності.

Гімном спроби революції в Білорусі 2020-го була "Перемен" Віктора Цоя. Ви тоді влучно сказали, що в наших сусідів ще горбачовська перебудова не закінчилася, тому й пісні того часу актуальні. Але ж і наша "Червона калина" написана під час визвольних змагань століття тому.

– До 2013 року ми мали ілюзію, що живемо в мирний час. Насправді – у війні. Просто вона десь стояла на паузі, а десь ішла іншими засобами. Але ця війна триває не першу сотню років. І востаннє так серйозно вибухнула, саме коли було написано "Червону калину".

24 лютого просто почалася інша фаза війни. Навіть про її початок 2014-го не дуже коректно говорити. Бо до того були газові, шпигунські війни. Тож теперішня фаза протистояння з Москвою – це навіть не відлуння, а продовження війни. І стара пісня зазвучала в новій версії. І тому знову актуальна.

У культурі які ваші відкриття останнім часом?

– Головне – метал-гурт Surface Tension із Хмельницького. Їхня пісня "Ми вас всіх уб'єм" прилетіла до мене в якомусь телеграм-каналі. На той момент у кліпу було щось 140 переглядів. Я почав усім розкидувати, бо це був саундтрек до мого життя. Переводив розпач, жах, розгуб­леність не в гарячий гнів, а в холодну, як сталь, лють. Коли ти зібраний і розумієш, що все робиш правильно. Це пісня, якою я рятувався від жахів Київської області, які щойно відкривав. Хижа радість від загибелі ворога, про яку йдеться у Surface Tension, була неймовірно доречною.

Антон Слєпаков вразив своїм воєнним проєктом "Warнякання". Це вже навіть не заклик до зброї, як Surface Tension, і не лагідний військовий гімн для тилу, як "У небі літав байрактар", і не відчайдушна "Стефанія". Це інтимна та персональна рефлексія людини, яка прокидається від вибухів. Така доросла робота.

2014 року лише частка наших громадян пішла на фронт. Із 24 лютого це вже війна для всіх українців. І мертвих, і живих, і ненароджених. Саме тому ця колективна велична постать України почала продукувати стільки фантастичного мистецтва. Воно різне. Бойове. Втішальне. Але це не "Пливе кача". Бо плакати нам рано. Ми будемо оплакувати всіх після перемоги. А до того маємо йти в бій, розважати дітей, підтримувати – і отака музика.

Ще тікток зробив свою справу. Це ще й танцювальна війна. Раніше ніхто не бачив такої кількості людей у повному військовому спорядженні, які дуркують під музику й не бояться видаватися смішними.

Піднявся шар українського гумору. Якраз була дискусія про нещодавній окопний жарт про "піди одружися з будь-якою медичкою". Боєць питає: "А нащо?" – "Бо коли тебе вб'ють, вона отримає компенсацію, а ми за неї купимо нам коптер із тепловізором". У соцмережах піднялася буря, що це некоректно, а що скаже дівчина? Але це специфічний і невідривний від контексту жарт. Коли люди зі смертю на ти, дивляться їй в очі, але з цього регочуть. Це такий бойовий сміх вікінгів, самураїв. Цей гумор допомагає виживати, переживати неможливе і продовжувати перемагати.

Це казочки, що бувають "хорошие русские"?

– Я знаю "хороших россиян". Вони нині воюють у лавах ЗСУ, сподіваючись на розпад цієї тюрми народів. Війна нам показала, що ця вся етнічна історія – неактуальна й неправдива. Гостро пам'ятаю з 2014–2015 років мандри передовою. Я бачив там росіян, білорусів, німців, англійців, французів, азербайджанців, узбеків. Кого я там не бачив – етнічних українців із Росії. Жодного. А от бачимо тепер: льотчик, який бомбив Харків, родом із Чугуєва. В іншого батьки живуть у Кременчуку. Ми бачили українські прізвища в якоїсь частини дохлої русні. І це доводить, що така уявна річ, як політична нація, є реальнішою, ніж щось конкретне, як етнічна приналежність.

Під час ракетних ударів по Києву мене в бомбосховищі вразило, що люди продовжували дивитися на планшетах серіали про ФСБшників, а дітям згодовувати мультсеріал "Маша и медведь".

– Є класична біблійна метафора про втечу євреїв з Єгипту. І там є важлива історія про те, що не можна із землі рабства брати із собою дріжджі рабства, аби хліба волі не заразити. І недаремно 40 років водив їх Мойсей пустелею. Щоб у землю обітовану зайшли вже люди, народжені в цих мандрах. Так і серед українців – хтось швидше, хтось повільніше виходить із цієї землі рабства. Описуєте людей, які ментально ще не відчули себе в оновленій нації. Вони ще вихаркують усю цю гидоту. І на це піде якийсь час. Вони підтягуються. Просто немає вибору. Подивіться на схід України, де законно обрані голови міст були каліброваною ватою. І тепер зауважте їхню поведінку під час війни. Мені здається, що в них Бандера й Шухевич уже витатуйовані на грудях. Фактично визнали, що їхнє бачення майбутнього України було хибним. І потрібна мужність, щоб це визнати. Вони не говорили: "Я був мудак, ніс ахінею", але вся їхня поведінка – саме про це. І за цим цікаво спостерігати. І з точки зору антропологічної, і політичної, і навіть історичної.

Після 24 лютого для більшості українців почався рух із ментального рабства. Як його пришвидшити?

– У буддизмі досягнення просвітлення називається "повернення додому". Я знаю людей, які "повернулися додому" ще до війни. Але для більшості це відбувається в отакий от насильницький спосіб. Коли маєш вийти за межі буденності й осягнути жах аб'юзивних стосунків між Україною і Росією.

Дивився документальний фільм про часи Революції гідності. Там одна художниця описувала свій досвід і почала плакати. Мене аж торкнуло. Люди несли величезний прапор України – і вона під нього потрапила. Поруч були люди, сонце пробивалося крізь матерію стяга, і жінка відчула, що в неї ноги випускають коріння, яке пробиває асфальт і входить у землю. Для мене це найкращий опис того, що відбувається з російськомовною людиною, яка ніколи не думала про те, що таке бути українцем. Для кожного це відбувається в певний момент, але для цього потрібні час і зусилля.

Чи достатній відгук за кордоном знаходять заклики українців бойкотувати російську культуру?

– Із цим важко. Імперська російська культура глибоко вкорінена в західний наратив. Ба більше, в культурному просторі в України не було суб'єктності. Тому що там Достоєвський, Чехов. А тут суто етнічне, танці, пісні мелодійні. Тобто нас успішно заганяли в гетто екзотики, прикольних хохлов. І на жаль, викорінення російської культури – це надовго. І я знаю, що цьому допомагає. Перебування в Україні. Мій британський друг-журналіст Джон Рід, повернувшись додому, викинув книжки Бродського. Жахнувся оцього звірячого оскалу російського імперіалізму й ді­знався, що його улюблений поет насправді теж такий. Як водиться, російські ліберали ламаються на українському питанні зазвичай після третьої чарки.

Наскільки закордонні журналісти, за вашими спостереженнями, адекватно і тверезо розуміють те, що в нас відбувається, і доносять правду до своїх співгромадян?

– Тут хочу прочитати оду фіксерам, які є спів­продюсерами іноземних журналістів, наводять їм різкість. Допомагають людям, які ще вчора нічого не знали про Україну, зрозуміти, що саме відбувається, хто, де, як і чому. Фіксери розповідали, що іноді чують: "А давайте поїдемо знімати інтерв'ю з проросійськими політиками, бо важливо мати іншу точку зору". І важливо їм було сказати, що ОПЗЖ – це не опозиційні політики як такі. Це російська п'ята колона, тому немає сенсу з ними розмовляти.

Друзі, з якими я знайомий з 2014 року, глибоко в темі. Знають прізвища, географію, але навіть у свідченнях людей бувають проколи, бо вони поза контекстом. Наприклад, досить багато ЗМІ, коли була історія з Мариною Овсянніковою, вхопилося, бо потрібен був інший росіянин. Це та жінка, яка у прямому ефірі програми "Время" вискочила з плакатом No War. Я мав запеклі дискусії з добрим другом із The Guardian – його видання надрукувало її на обкладинці. Мені не вдалося його переконати одразу. Але за пару тижнів він визнав, що це була помилка.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×