Пісні гурту "Вагоновожатые" називають інтелектуальною танцювальною музикою

– Альбом "Референс" ми готу­вали два роки. Складається з 10 синглів. У ньому сплелися переживання і відчуття всіх "вагоновожатых". Це 10 історій про кожного з нас, – розповідає соліст гурту Антон Слєпаков

Написати пісню українською – моя особиста маленька перемога. Раніше не виходило й думати рідною мовою. Відчував безпомічність, що не можу зв'язати двох слів у поетичній манері. А тут, на хвості альбому, саме прийшло.

Текст "Веаюфром" першому показав товаришу, письменнику Олександру Міхеду. Попросив його не сміятися й не кидати в мене каміння. Він сказав: "Дуже круто, лише одну фразу я викинув би". А вона й не знадобилася, за формою не лягала в пісню.

Основна критика альбому – чому лише дві пісні українською, а решта недостойною сьогоднішнього дня мовою? Якби я був кон'юнктурником, то найняв би перекладачів і зробив би україномовними решту текстів.

 

Рядок "Мы вне политики" – про будь-кого. Не розділяю суспільство на музикантів і решту. Українські заробітчани в Росії добре усвідомлюють – куди їдуть, що кажуть, роблять.

"Ми – люди миру, в нас кредит" – не діагноз, ні. Описую не конкретний випадок. Це приклад, як і чому це може бути. Знаю багатьох розумних, які працюють у Росії. Їм здається, що тільки там зараз можуть заробити. Не засуджую, але є етично-моральна площина. Доки людина не взялася за зброю, не цілується з терористами, все інше – дискусійне питання. Для мене це і є модель сучасної демократії.

Пишу, коли вже фізично не можу не висловитися на якусь тему. Усі мої композиції так з'являються. Але найболючіша, найпульсуюча – "Веаюфром".

Коли країна – у стані війни, ти не можеш бути спостерігачем. Але повинен мати холодний розум. Коли емоції перемагають, це не завжди добре. Тому абстрагуйся якомога найсильніше і формулюй. Цього принципу дотримувався і в композиціях "Восстание ватников", "Программа защиты свидетелей", "Хундевассер хунта".

І за звучанням, і за самоіронічним посилом "Человеческие слабости" – це гра, весела лічилка про гріхи сучасної людини. Ми цю пісню навіть зробили синглом. Бути в ролі мораліста мені дивно.

Для когось свідомий вибір – знищувати себе важкими наркотиками, алкоголем, надмірним адреналіном, стрибаючи з мостів. Не люблю стан, коли не можу себе контролювати. З алкоголем весело якийсь час, але потім воно минає. І якщо на душі туга, то під градусом накриває ще більше.

Зі списку слабкостей у пісні найсерйозніша ознака часу – ґаджети. Зараз часто не бачимо очей співрозмовника, бо втуплюється в телефон чи айпад. Я теж відгороджуюсь, начепивши навушники. Не подобається що лунає навколо: нав'язлива реклама, вуличні сварки, шум машини. Скомпілював саундтрек свого дня і ходжу. Але варто пам'ятати, що людей, які живуть відгородившись від реального світу, хтось спритний дуже легко може використовувати.

Режисер Сергій Лозниця на презентації в Києві свого фільму "Донбас" сказав, що запровадив би зі старших класів предмет "фейкологія". Це треба, щоб люди могли вирізняти в безкінечному інформаційному потоці брехню.

Хоча фейки з'явилися ще до інтернету. Диктори радянського телебачення – із серйозним виглядом, у краватці – часто мололи таку ахінею. Вже тоді примушували задумуватися: щось тут нечисто.

Для пісні важливе слово-каркас. Не можу пояснити, як таке виникає. Це мить: спалахує в голові – і все. Так і назва "вагоновожатые" виникла. Ішов сонячним днем вулицею Дніпра, поруч – жодного трамвая. А слово взяло і шарахнуло. Якщо воно є в комірках пам'яті, то колись генератор випадкових слів його викине.

Моя робота пов'язана з публічністю, але я досить невпевнено почуваюся в натовпі. Піти на концерт чи фестиваль, особливо як глядач, для мене виклик.

Оригінальним бути складно. Це майже неможливо. Навіть ті, хто каже, що ти – такий, напевно, не бачили чогось подібного.

Трохи сумно, що в нас молодими музикантами вважають 30-річних, які грають років 10.

Хоча є цікавий приклад гурту "Пошлая Молли". 20-літні хлопці видають геть неоригінальне. Їх порівнюють з Nirvana, яка була чверть століття тому. Але їхній вік – справді перевага. Хочу, щоб хвиля справді молодих виштовхала зі сцени й розтоптала всіх старих пеньків, в тому числі й мене.

У нашій групі – троє музикантів. 80 відсот­ків матеріалу створюємо окремо один від одного.

Місяцями не бачимось. Кожен працює у своєму напрямку. Лише під час підготовки нової програми зустрічаємось декілька разів на тиждень.

іЗ віком цінуєш власний час і простір. Намагаєшся не завдавати іншим зайвого клопоту. Бо, коли в колективі збираються сильні особистості з лідерськими амбіціями, це вибухово й небезпечно.

Не сприймаю стереотипу, що електронна музика бездушна. Для мене багато гітарного мейнстрімового поп-року не те що душі не має – аж судомить, коли чую по радіо. А є десятки гуртів, які використовують семпли, і вони в тисячу разів вибуховіші й живіші. Це забобони. Коли у 1960-х з'явилися гітарні підсилювачі, таку музику теж вважали неприродною, порівняно з класичною.

Ще кілька десятиліть тому в цій частині світу фанати електроніки були справжніми кулібіними. Самі клеїли магнітну стрічку, робили звукові петлі, бо семплери, сенквестори коштували шалених грошей. Зараз тільки навіжені профі скажуть: "О, я чую дешевий софт у твоєму треку". Не відрізниш композицію початківця від твору досвідченого музиканта.

Пісні "Вагоновожатых" називають інтелектуальною танцювальною музикою. Це правда. Під неї багато хто стрибає, відпускає якось себе фізично.

Звичайно, в повному відриві послухати всі тексти до кожної коми неможливо. Мені важливо донести основну думку. А концерт – це не проповідь, не лекція, не поетичний вечір. Для цього в мене є інші проекти. Навіть якщо є можливість, пишу трохи менше тексту. Бо розумію, що нагромаджую купу смислів на одиницю часу, не можу цього не робити. Тому нічого не маю проти, якщо люди не слухають текст, а просто рубляться.

Повернутися в Росію з концертами готовий, тільки коли закінчиться війна. Здається, це питання не найближчого часу, на жаль.

×