Це важке, довге, жорстке, безнадійне кіно про війну

77-й Венеційський міжнародний кінофестиваль став першим великим культурним заходом у Європі після початку пандемії. Проходив 2–12 вересня на італійському острові Лідо. "Золотого лева" отримала драма "Земля кочовиків" американської режисерки китайського походження 38-річної Хлої Чжао. Присвячена літнім американцям, які подорожують країною трейлерами в пошуках роботи.

Українська драма про Донбас "Погані дороги" здобула приз як найінноваційніший фільм конкурсу на Міжнародному тижні кінокритиків – паралельній програмі фестивалю.

Про стрічку розповідає режисерка Наталка Ворожбит, 45 років

Не знімала кіно, але завжди була така амбіція. Маю багато постановок своїх п'єс і сценаріїв. Але режисерське трактування текстів – майже завжди не те, що я закладала. Кожен вбачає інші сенси. Врешті-решт розповідає про себе, навіть коли бере чужу історію. Хотілося розказати її без посередника.

 

П'єса складається з шести новел. Одна з них – великий жіночий монолог на початку. Я його не знімала, це не кіношний спосіб розповіді. Змінила порядок сцен. Більше думала про картинку, тому десь скоротила або прибрала діалоги, додала візуальних сцен.

Твої персонажі змінюються, проходять трансформацію у зіткненні з особистістю актора. Це цікавий досвід. Оксана Вороніна ні зовнішньо, ні внутрішньо не відповідала своєму персонажеві – сільській, грубій, жадібній жінці. Мала вигляд й поводилася як графиня, випромінювала світло. І через цю суперечність образ став глибший, із кількома вимірами, майже містичний. Трагедія, що Оксана не дожила до прем'єри. Це була її остання роль у кіно (акторка Київського театру імені Лесі Українки 52-річна Оксана Вороніна померла 30 липня після тривалої хвороби. – Країна).

Під Володю Гуріна довелося наново придумувати солдата. Він теж був не такий, як задумувався, – не закомплексований задрот, а сильніший, впевненіший, небезпечніший.

Медик мала бути років на 15 старшою. Але Оксана Черкашина на пробах переконала мене, що це не має значення. Вона привнесла у свій образ відчайдушність молодої жінки.

Юрій Кулініч грав бойовика. Теж не відповідав моїм уявленням про персонажа. Завжди усміхнений, невисокий, негучний. Але зміг налякати всіх дівчат на знімальному майданчику так, що його досі асоціюють із насильником і катом. Робив чудові пропозиції щодо посилення садистських рис свого персонажа. Але й відчував його драму.

Кастинг тривав кілька місяців. Не збирали спочатку повного ансамблю. По-перше, це окремі новели. По-друге, не було часу. Вдячні Українському культурному фонду, що дав нам кошти (бюджет – 11,5 млн грн. – Країна). Але виділили малий, не сумісний із життям термін виконання. Ми отримали гроші влітку, а наприкінці жовтня треба було здати картину. Досі не розумію, як нам вдалося зробити це вчасно.

Не брала відомих облич, аби глядач не асоціював акторів з іншими ролями. Щоб стежив за історією та долею персонажів, а не акторськими досягненнями. Це додало ефекту правдивості.

Ще є непрофесійні актриси – двоє дівчат зі спортивного інтернату, родом зі сходу України. Їм не довелося навіть грати.

Принципово не брала акторів із вистави (2018-го "Погані дороги" поставила режисерка Тамара Трунова. – Країна). Виняток – Оксана Черкашина. Але виконала іншу роль. У постановці був її монолог, який не ввійшов в екранізацію, а у фільмі зіграла медика.

Це художній фільм. Так, історії часто відштовху­ються від реальних. Але в кожній із новел скомпоновано їх кілька, а щось придумано.

Хотілося зняти максимально реалістично. Щоб у людей було відчуття, що підглядають за реальним життям. Актори мали природно поводитися. Спілкуватися мовою, якою говорив би їхній персонаж. Якщо він зі сходу, то російською. Якщо ні, то українською. І з використанням діалектів, суржику, лайки. В житті люди рідко говорять правильно, якщо в кіно інакше – довіра до історії пропадає.

Мені цікаво розбиратися в психології персонажів і працювати з акторами. Не володіла інструментами професійних режисерів. Але вже працювала шоуранером серіалу "Спіймати Кайдаша" і три місяці провела на знімальному майданчику. Знала, що таке кастинг, зйомки, постпродакшн. Усе одно було складно. Режисер має все тримати в голові. Відповідати за багатьох людей і весь знімальний процес.

Матеріал про війну збирала з 2015-го. Якби враження зводилися до однієї думки – це означало б, що я все зрозуміла про неї. А я досі розбираюся в суміші відчуттів – суму, прикрості, біди, яка стосується кожного. І якоїсь жахливої несправедливості. І своєї провини щодо наших людей. Звичайно, є образа на сусідів. І нерозуміння, як це можна виправити і що з цим робити. Страх за майбутнє. Напевно, пишу і знімаю про це саме в пошуку відповідей.

Історії різні, але поєднані поганими дорогами війни та привоєнних територій у буквальному й переносному сенсі. З одного боку, у нас погані дороги скрізь, а особливо на Донбасі після бойових дій. А з другого, всі персонажі опиняються на роздоріжжі. Повинні робити вибір, часто – між поганим і незрозумілим. Їхні особисті долі, шляхи – складні, важкі. Бо перебувають у зоні жахливих подій. Не знають, чи настане їхнє завтра, чи вийдуть на правильну дорогу.

2018-го з'явився фільм Сергія Лозниці "Донбас" (на 71-му Каннському фестивалі отримав приз за найкращу режисуру в програмі "Особливий погляд". – Країна), торік – "Атлантида" Валентина Васяновича (стрічка перемогла на Венеційському кінофестивалі у програмі "Горизонти". В українському прокаті буде з 5 листопада. – Країна). Звичайно, мені хотілося б їх випередити. Мій текст написаний раніше.

 

У попередні роки політика в Україні була інша. Праведність цієї війни не ставили під сумнів. Багато сил і віри кинуто на допомогу армії, відновлення культури. Курс нашого корабля був націлений у Європу. Була чітка та зрозуміла риторика про відносини з Росією. Можна було озвучувати непопулярні речі.

Зараз нівелюють заслуги армії. Про війну не хочуть говорити. Відбувається реванш проросійських сил. Будь-які неоднозначні висловлювання можуть сприймати як підігравання такій політиці. Але це не так. У моїх історіях немає розділення на поганих і хороших, на своїх і чужих. Ідеться передусім про людей, які опинились у критичній ситуації. Я писала цей текст чесно і щиро. І знімала теж.

У кадрі немає бойових дій. Є наслідки. І паралельне існування з війною людей, багато з яких не усвідомлюють, що відбувається. На війні більш-менш все зрозуміло: хто ворог, куди стріляти. А тут сіра зона, не ясно – хто чужий, хто свій. Підвищується рівень недовіри до всіх, і ти хапаєшся за стереотипи, бо треба в щось вірити.

Я думаю, доки жінки народжують дітей, зокрема й на тих територіях, є надія. Ніхто не мріє виростити їх у жахіттях війни. Робитимуть усе, щоб ті жили в мирному, здоровому суспільстві.

Не розраховую, що це кіно – для західного глядача. Пишу про те, що мені важливо. Але хотіла, щоб у світі подумали про Україну. Замислилися, що тут відбувається, асоціювали з собою. Це не так далеко. Може статися і з ними. І треба діяти. Ніби очевидно, але в інших країнах часто симпатизують Путіну – "крутий чувак". Або розмірковують про економічні, політичні вигоди дружби з РФ. Ніхто не хоче розуміти, що за цим стоять реальні люди, страждання.

Українським глядачам теж хочеться нагадати, що в нас відбувається. Бо їм про це думати некомфортно. А з другого боку – показати, що на війні всі люди однаково нещасні. І зараз варто шукати не винних, а шляхи примирення. Зі своїм народом, не з сусіднім.

Нікого не змусиш піти в кінотеатр дивитися важке, довге, жорстке, безнадійне кіно про війну. Широкого прокату не буде. Це фестивальна стрічка.

У Венеції кіно сприйняли добре. Відбірники говорили, це їхня улюблена картина з конкурсу. Всім сподобалося, що не було стовідсоткової конкретики й політики – це наші, це їхні, ці погані, а ці хороші. Дивилися як універсальну історію. Прикладали на свої конфлікти, зокрема й сімейні. Не важливо, які саме больові точки, головне – щоб їх було знайдено. Багато говорили про насильство над жінками. У стрічці це історії, розказані через призму жіночого погляду на війну. Це теж для венеційської аудиторії нове. Напевно, через це дали нагороду за інноваційність.

Кіно жорстке й важке. Інакше я не могла й не хотіла робити. Як іще докричатися до глядача? Хоча це далеко від жахіть, що відбуваються насправді на війні. Ми згладжували кути. Але не стали прибирати зовсім на потребу публіки.

Війну часто романтизують. Особливо, коли до неї не мають стосунку. Не замислюються над тим, що відбувається з психікою військових, якими вони стають, повертаються. Войовничість до певної міри буває брутальною, привабливою, сексуальною. Але межа легко порушується – й починається пекло.

Знімали на Київщині. Один знімальний день у лютому цього року був на Донбасі. Поїхали туди заради снігу й териконів у фінальній сцені новели про жінку-медика та українського солдата, які везуть тіло командира. Фільмували в Кураховому за 5–7 кілометрів від лінії розмежування. Частина творчої групи не усвідомлювала, де ми. Коли вибухи заважали запису звуку, обурювалися.

У новелі про київську журналістку в полоні бойовика багато сцен насилля. Ми її спочатку не хотіли знімати – надто важко морально. Коли завершили чотири та здали кіно, пожартували: "От би ще одну зняти, про підвал". Потім продюсер Юрій Мінзянов зателефонував і каже: "А давай справді зробимо, бо пазл не складається". Боялася, не хотіла, але відмовитися було би зрадою власного тексту.

×